Донеччино моя! Антологія творів майстрів художнього слова.

Петро Бондарчук ДОРОГА ПРАВЕДНИХ. Оповiдaння

…дорогу бо праведних знає Господь,
а дорога безбожних загине!
Книга Псалмiв, Пс. 1.6
1
Його номер був сiмнадцятий. Звичайний номер на прямоо
кутному шматочку фанери прикрутили йому до ноги мiдним
дротиком. Такий же номер чорнiв i на березовому кiлочку,
забитому в невисокий горбик на неофiцiйному кладовищi.
Цей кiлочок висмикнули зразу i вiдкинули вбiк, i вiн лежав
на сyxiй, уже прихопленiй першими заморозками, землi й
подивовано блимав пiд ранковим сонцем. Сонця не було тодi,
коли насипали цей горбик, зате тепер воно вочевидь
спостерiгaло, як професiйно швидко мелькали до блиску
начищенi лопати. Коли ж нарештi витягли з ями незграбну
домовину з неструганих дощок, скiснi променi спробували
було проникнути крiзь вузькi шпарини досередини, але кpiм
перепрiлої соломи та загорнутого в стару мiшковину праху там
нiчого не було.
Домовину всунули в чорний отвip скрипучого фургону й
хлопнули дверцятами.
І тoдi до невисокого кучерявого чоловiкa в добрoтнiй
хутрянiй кypтцi пiдступив безбарвний службовець у голубуватiй
формi:
— Тут протокол треба пiдписати.
Biн тримав напогoтoвi звичайну учнiвcьку шарикову ручч
ку, проте кучерявий не звернув на неї уваги — дicтaв свою,
блискучу, либонь, помаранчевого кольору, i коротко черкнув
на трьох примiрниках протоколу. Пicля нього, теж своєю
ручкою, пiдписав документ про ексгумацiю тiла колишнього
в’язня ще один чоловiк, високий, похмурий, у довгому,
майже до п’ят, потертому плащi. Потрiбен був трeтiй пiдпис, 336
i службовець поманив пальцем одного з тих двох, що махали
лопатами. Махальщик пiдiйшов, якийсь кривобокий, заросс
лий рудою щетиною, у старiй облiзлiй шапцi. Ручки в служж
бовця вiн теж не взяв, а простяг руку до кучерявого. Кучее
рявий дав йому свою блискучу цяцьку, i кривобокий довго
й старанно виводив химернi викрутаси. Пiсля того вiн пiдняв
ручкууцяцьку i почaв захоплено розглядати iї проти сонця,
аж поки кучерявий рiзко не вихопив свою, видати,
дopoгoцiннy рiч.
Хуркнув автобус i видихнув сморiдний димок.
Службовець i високий рушили, а тi, що махали лопатами,
пiдступили ближче до кучерявого.
— Дак как же, батя? Недаром ведь говоряттто: уговор
дороже денег…
Кучерявий витягнув двi десятки.
У махальщикiв очi стали абсолютно круглими.
— Нууу, ты даешь, потому как… если мы и доживем до двух
часов, дак вряд ли нам чтоото достанется в винооводочном…
І кучерявий зрозyмiв їx — нахилився до свого елегантного
«дипломата», що стояв бiля його нiг, клацнув замочками i
витяг двi пляшки горiлки з перцем.
Ti, що махали лопатами, вiд тaкoї щедростi аж роти порозз
кривали:
— УУу…
Кучерявий мовчки рушив було, але через кiлька кpoкiв
схаменувся, вернувся i пiдняв березовий кiлочок з чорним
номером.
Biн уже доганяв службовця й високого i не мiг чути, як тi,
що махали лопатами, вpeштiipeшт прийшли до тями:
— Вот это да! Ну… Да за такие царские подарки мы готовы
каждый день по хохлу вырывать… Сколько их тут — во!..
Горбикiв було i справдi багато: ген як рясно стирчать
кiлочки з чорними номерами — ix тут не одна тисяча. Та й
не однi хохли пiд ними — i руські, i вiрмени, i грузини… ще
прибaлтiйцi… ойййоойой, всix не злiчити…
Кучерявий уже догнав службовця й високого i пiшов упоо
ряд. Березовий кiлочок спершy нic у pyцi, та було незручно,
тому вiн приспинився, ще вiдкрив «дипломат» i став поо
хазяйськи старанно прилaштовувати «пам’ятку» серед рiзних
дорожнix речей. 337
Службовець теж пристав, уважно спостерiгаючи за кучеряя
вим, i нaвiть вже зворухнув губами, щоб сказати, що кiлочок
з номером, усе ж, казенний iнвeнтар, але вчасно схаменувся,
бо ж iнcтpyкцiї тaкoї нема, куди дiвати отакі кiлочки. Тому
тiльки спитав кучерявого:
— А що, вiн, — показав очима в той бiк, де вихитувався
неоковирний фургон, виїжджaючи з спецiaльної зони, — для
вашої країни такий великий, що ви за ним iз самого Києва
приїxaли?
— Для Укрaїни — таки великий, — сухо вiдповiв кучерявий
i тут же дещо розбавив свою сухість легенькою посмiшкою в
куточках вузьких, але виразних уст: мовляв, i ми не маленькі…
Високий похмуро вiдвeрнувся.
— Все буде гаразд, — поспiшливо проказав cвоїм безбарр
вним голосом службовець i для певностi поглянув на годинн
ник, ледь вiдкотивши правий рукав. — До дpyгoї цинковий
гроб уже буде запаяний, а лiтак ваш — о тpeтiй сорок…
— Такктак, — аби щось відкaзaти, промовив на те кучеряя
вий.
Високий у довгому плaщi йшов попереду, осiбно, i не
зводив очей з фургона, що все вiддaлявcя й вiддалявся…
2
Номер сiмнадцятий мав iм’я — Дмитро. Мав i прiзвище,
якесь незвично високе, тонке i, мiж тим, на диво, зовсiм
негнучке. Це прiзвище довгі роки багатьох дратувало, у
декого викликало почуття повної неприйнятноcтi, а ще були
й такі, які, почувши його, стишyвaли голос. Дмитро був
середнього зросту, худорлявий, з трохи запалими грудьми.
Чорний вixтик цупкого волосся спадав йому на лоба мало не
до широких брiв, ззпiд яких гостро й допитливо дивилися
кapi очi, майжe завжди чимось присмученi. Нic з крутою
горбинкою i вузькі губи з опущеними донизу куточками
надавали обличчю суворого виrляду. Скрашyвaла посмiшкa,
незвичайна, тiльки йому, Дмитровi, й притаманна: була вона
з одного боку сором’язливоодовiрлива, а з другого — iронiчноо
задумлива.
Саме ця посмiшкa попервах бентежила cлiдчиx. Бiльшiсть
iз них лютiшали вiд нeї, проте був один, якого вона вразила, 338
впала аж углиб душi i… щось зворухнула там. Biн остaннiй вiв
справу Дмитра перед судом, був уже, либонь, пенсiйного вiкy,
звiдав багато чого в життi.
— Знаєш, якби ти не був ворогом, то я вoлiв би мати такого
друга, — несподiвaно, якось наче аж спересердя зiзнався
слiдчий.
А перед цим Дмитра били, били люто, з вiдчaєм i безсилл
лям, i тепер у кволих грудях його клекотав бiль, рвався до
горла так, що несила втримати було. І все ж Дмитро втримав.
Cлiдчому вiн вiдповiв:
— Друзями нам не бути нiколи.
— А жаль, — проказав cлiдчий.
3вичайно, то було лицемiрство. Не звичайне — особливе
лицемiрство. Полковник, який дожив до сивого волосся,
прекрасно розyмiв: ось iз такими i спрaвдi не подружишся…
А яких лише не було на його вiкy: одних зразу долав страх,
i вони йшли на зiзнання, часто й оббрixyвaли вcix i вся — i
до таких нiколи не було поваги, другі ламалися згодом, писали
покаяння, зневiрювались — i їx було нaвiть жаль, а треті…
Полковник стояв навпроти Дмитра, був одного з ним
зросту, але чогocь здавалось йому, що дивиться вiн на допии
туваного знизу вверх. Таке вiдчyття не те що дратувало, воно
надавало поведiнцi слiдчого досить вiдчyтної дисгармонiї. І
мимовoлi хoтiлося зiп’ятись на носки, щоб хоча би так, на
трiшечки, на вершечок, вивищитись. Смiшно? Так, смiшно,
бо дух людський може перевищити лише Дух.
«А плоть за таких обставин нiчого не важить, — подумав
полковник i, вже натиснувши на кнопку виклику чергового
охоронця, докiнчив свiй роздум: — Тaкi не повертаються
назад…»
3
І ось Дмитро повертається.
Пiсля дванадцяти років розлуки з рiдним краєм. У цинковiй
тpyнi.
Повертається з ласки тих, кому вiн зараз дуже потрiбний.
Як герой, з яким можна стати поряд перед натовпом. Як
прапор, який можна пiдняти над натовпом. Як символ, яким
можна закликати… хай ненадовго — там видно буде… 339
Цi люди були при влaдi тодi, цi люди стоять при влaдi
тепер.
Що ж, сьогоднi вiн потрiбен їм. І саме в цинковiй тpyнi…
оттот, саме так i потрiбен: з чужого краю привезеним…
Було вже за пiвнiч. На aepoдpoмi чекали дружина й дочка
Дмитра. Ще зять. І ще один, який весь час мовчав. Блiдий,
у низько насyнyтiй на лоба шапцi. Це вiн тримав у пам’ятi
майже вci Дмитровi вiршi, складенi там… А iз речових доказiв
мав лише коротеньку записку, яка чудом потрапила до нього
за день до cмepтi Дмитра: «Завтра мене вб’ютъ. Прощай,
брате…»
Прощай…
Блiдолиций сидiв у сусiднiй кaмepi. І вiн знав, як саме
уб’ють Дмитра. Все так просто: увiйдyть два рецидивiсти.
Вони вже не люди. Зате вмiють бити. Мовчки. Без якихось
емоцiй. І бити будуть стiльки, скільки потребується. А чий
удар стане ocтaннiм, смертельним, — нiякa медекспертиза не
встановить, нiяке cлiдство не розбереться. Хоча, яке там, у
бiса, cлiдство, коли один з рецидивicтiв — чи, можливо, й
обидва — ще задовго до цього, скажемо так, «неправового
iнциденту» зверталися — i то не один раз! — до псиxiатра:
щось їм таке ввижалося…
Прощай… нi, здрастуй, брате, — на батькiвщинi…
Ви тiльки вірте, ждіть мене, матусю,
Я полечу над болями всіма,
Я nрилечу, доземно уклонюся…
Ви є?.. Ви є! .. Мене уже нема…
Прилeтiв…
Блiдолиций тримався збоку: першими хай вийдyть назустрiч
дружина й дочка. Їx бiль — сьогоденний. Бiль Maтepi —
вiчний…
Укpaїнo, крапля за краплиною —
Сонце, стогін — все вiзьму у душу,
Долею твоєю удовиною
Захлинусь — nереболію. Мушу …
Кучерявий розпоряджався всiм. Енергiйний, чiпкий, розз
судливий. Пiдiйшов до жiнок.
— Все гаразд, — сказав.
Дружина плакала мовчки, поомоторошному. Лице змарнiле
й негарне. 340
«Боже мiй, — черкнула душу кучерявого жaлість. — А яка
ж дiвчина була!..» І пам’ять за мить воскресила все: студенн
тський гуртожиток, якась вечiрка, вiн завiв дiвчину в куток,
за дiжкy з пальмою, рвучко пригорнув… «Пусти!» Маленька,
тeндiтнa, крихка, мов пагiнецььоднoлiтoк, вона враз напружии
лась i забринiла. «Дурненька, — не пускав iї вiн, красень, за
яким побивалась не одна юнка, стрiпнyв кучерявим, з мiдним
вилиском чубом, посмixнyвся поблажливо: — Оленко, серр
денько…» Але вона вже не була крихким пaгiнцем. «Пусти,
бо Дмитровi скажу…» Biн i спрaвдi вiдпyстив. Biд несподiвaнки:
«Дмитровi??!» — «Еге ж!» Зухвалий блиск в її гарнющих очах
не вiщyвав примирення. Ось тобi й на, нiколи не подумав би,
що тихий, сором’язливий, зовсiм не видний iз себе Дмитро
може переважити його, першого веселуна, жаpтiвника, знаа
ного на всix курсах cepцeїдa. Його вipшi вже друкувалися в
обласних газетах, дiвчата навперейми переписували їx у cвoї
альбоми. Варто тiльки оком моргнути… А тут — на тобi
гарбузяку.
Звичайно, можна було б не зважати, притиснути — куди
вона дiнеться, але Дмитро, все ж таки, тoвариш. А пoтiм —
є в ньому, є щось таке, вiд чого душа нiяковiє: чи то в очах
сумливих, чи то в двоякiй посмiшцi… «Ну що ж, здаюсь, —
пiдняв вiн обидвi руки вгору i засмiявcя: — Не знав, не знав…»
Власне, не знав тoдi ще i Дмитро, що ця тeндiтнa, мовчазз
лива й холоднувата до всіх дiвчина вже вибрала його cвoїм
захисником. Вибрала, як виявилось пoтiм, на все життя…
— Значить, як i домовились, — строго поодiловому сказав
кучерявий: — Звiдси iдeм на кладовище, домовину — в
спецпримiщення до завтрашнього ранку, а там — похорони,
вiд влади представники прибудуть, вiд творчих спiлок трохи
зберемо, ну… i просто люди зiйдyтьcя…
Та й осiкся вiд її нiмoro, мотоpoшнoro плачу:
— А може… спершу… додому?.. Скiльки вже тoї ночi
зaлишилось… Нехай би, як годиться…
Лицем ще бiльше почорніла, а ствердлi губи аж скрижаніли
бoлiстю.
Xoтiв пояснити їй: вся процедура розписана… є рiшення
зверху, та… лише змахнув вiдчайдушно рукою:
— Добре, Олено, хай буде поотвоєму. 341
— Спасибi, Андрiю…
Додому, скорiше б додому … Любове,
Для тебе на лютux чужинськux вimpаx
3берiг — не віддав на осквернення — Слово:
Прийми, обiгрiй, засвiтu на устах…
4
Так, процедура грубо порушена, вказiвки зверху, по суті,
посланi… нижче пояса… Мовчазник у чорному потертому
плащi спробував розцiпити губи, щоб заперечити такому
вiльнодумству — все ж таки, вiн був представником звiдти, —
та кучерявий, тобто Андрiй, взяв усе на себе:
— Ет, ciм бiд — один одвіт… назад все одно не повернyть…
Biн трохи поспав у лiтаку i, на вiдмiнy вiд свого мовчазного
cyпyтника, мав досить свiжий, бiльш того — бадьорий вигляд.
Уміло пiдставив пiд труну двi табуретки, не забув про килии
мок, охоче взявся запалювати i нaлiплювати свiчки на cipy
холодну жерсть.
— Ось ти й дома, Дмитре, серед своїх, — проказав тихо,
якось поопростому буденно.
І та буденнiсть у його голосi раптом прорвала нiмотy в
Оленинiй душi — вона заридала, захлипуючи слова:
— Рiдний наш, ми ж тебе не такого ждали…
Дочка обiйняла маму за худi плечi та й собi заплакала…
Андрiй мовчки поманив чоловiкiв на кухню.
На кyxнi, вузенькiй, зовсiм криxiтнiй, вони ледве
помiщалися вчотирьох, — поставали навколо столу мовчки й
незрушно. Hapeштi Андрiй першим знайшовся: вернувся в
коридор i принiс звiдти свогo примiченого вже чорного «дипп
ломата». На пiдвiконнi неквапливо вiдкpив йогo i вийняв
березового кілочка з номером.
— Ось, забрав, — промовив, нi до кого конкретно не
звертаючись. — Можливо, знадобиться колись… для музею…
Нixтo нiчого не вимовив, лише блiдолиций легесенько
приторкнувся пучками до чорної цифри — i вiдpазу ж
вiдсмикнув руку.
І тoдi спитав Дмитрiв зять, зовсiм молодий, з бiлястим,
нiби борошном присипаним, пушком над верхньою губою:
— Що це? 342
Блiдолиций, либонь, уперше вiд приїзду сюди з аеродрому
озвався:
— Taкi «паспорти» нам видавали т а м — для ocтaнньoї
прописки.
Дмитрiв зять нiчого не сказав, лиш вiдступив убiк i прии
хилився плечем до cтiни. Biн нещодавно закiнчив бyдiвeльне
училище, працював бригадиром мулярiв, нi полiтика, нi, тим
бiльш, поезiя його не цiкaвили i доля тестя, якого вiн знав
лише по небагатъох фотокарточках в сiмейному альбомi, була
для нього незрозумiлою, ба, нaвiть дивною. Той, нiбито, був
офiцiйно невизнаним, а насправдi великим поетом, поборнии
ком за самостiйну державнiстъ cвoєї крaїни, Укрaiни, тобто,
за що й потрапив туди, звiдки оце його привезли у цинковiй
тpyнi.
Тим часом Андрiй поцiкaвився у блiдолицього:
— А ви теж були там?
— Був.
— І як довго?
— Вважайте, пiвжиття…
Кyточки тонких Андрiєвих уст здригнулись i вигнулись
униз. Biн спохопився:
— То що ж це ми, га? Давайте познайомимось ближче.
Блiдолиций назвався Ігopeм, високий мовчазник у потерр
тому плащi — Миколою, а Дмитрового зятя звали Славком.
Андрiй ще подлубався в своєму бездонному «дипломатi» та
й видобув нову пiвлiтровку з перцем. Розпорядився:
— Славику, подаййно сюди чарки… — І коли той миттю
виставив на стiл чотири склянки, попросив: — Ще одну, будь
ласка… для твого тестя, а нашого друга…
І акуратно, твердою рукою розлив горiлкy.
Аж тодi Irop сказав:
— Я — нi.
— Зовсiм?! — здивувався Андрiй.
— Нi крaплi.
— Такий випадок…
Iгop мовчки розвiв руками.
— Що ж… — Андрiй пiдняв склянку. — За тебе, Дмитре!
Земля тобi пухом на батъкiвщинi… Довгий твiй шлях був до
неї, довгий…
І вихилив до дна. 343
У Миколи рука затремтiла, горiлкa розxлюпалась, помалу
потекла по пiдборiддю i закапала на дорогу краватку.
Зате Славко свою порцiю перехилив жваво i цiлком
професiйно.
— І як довго ви були знайомi з Дмитром? — понюхавши
тильний бiк долонi, знову ж поцiкaвився в Ігоря Андрiй.
— Довгенько, — вiдповiв Ігop, i зненацька нiби якась тiнь
ковзнула по його безкровнiм лицi, вiн рiзко повернувся до
виходу з кухні. — Пробачте, я миттю… В туалет мeнi…
— Я проведу вас, — викликався Славко.
В туалетi Ігop вiдpазу нахилився над унiтазом.
Крaплi холодного поту густо зросили його високий опyклий
лоб. Не витираючи його, Irop спиною притисся до ковзького
кафелю й утупив погляд в протилежну cтiнy.
Куди вiн дивився?
Та туди ж, туди…
Зовсiм, либонь, недалеко…
«Завтра мене вб’ють…»
А вбити Дмитра мали набагато paнiшe: ще тoдi, коли
одного веселого зимнього ранку припровадили Iгоря до
кaпiтана Кимлича.
— Зараз тебе пiдсадять до одного законника, — сказав той,
вибалушуючи cвoї прозориcтi i разом з тим скаламученi прее
зирством очi.
— Слухаюсь.
— Дивись на мене прямо, стерво! — раптом закричав
кaпiтан. — Камера в самому кyткy коридора, черговий глуу
хуватий… Ти все зрозумiв?
— Зрозумiв, громадянине начальнику.
А що там було незрозумiлого? Iгop невисокий, але кремезз
ний, широкоплечий i мiцний, як дубовий одземок. В його
важкенних почорнiлиx кулаках тaїлась страшна сила. Та ще
стрaшнiшою була та лють, що кипiлa в його теж почорнiлiй
за довгi роки перебування на зонах дyшi: на все i на вcix.
— Яка стаття? — спитав капітан.
— Їx у мене, громадянине начальнику…
— Гаразд, пoтiм розберемося… Тебе мeнi лейтенант Турр
чинський рекомендував… Сподiваюсь, що не пiдведеш, га?..
Iгop промовчав. Подумав: «Що ж, робота як робота», — i
зловiсно посмixнувся сам собi. 344
Його ввiпxнyли в камеру i з силою гримнули зaлiзними
дверима.
Перед ним стояв худорлявий iз запалими грудьми чоловiчок.
Haвiть не чоловiчок, а так — стручок гороховий. Щоправда,
очi його мовби пронизували геть yci тельбухи.
— Як тебе звати? — грубувато спитав Iгop.
— Дмитро.
— Стаття?
— Сто дев’яносто прим, а ще…
— То ти що — полiтичний?
— Ну, якщо по правдi…
— До феньки мeнi твоя правда. Видумуєте всяке…
пoлiтичне… І де ви тiльки беретесь?
Iгорю треба було до чогось прискiпатись, почати сварку.
Головне — перший удар, а там… Але Дмитро дивився на
грiзного «карника» спокiйно, задумано, анiтрохи не боячись,
не сподiвaючись якогось зла вiд такого ж в’язня, як сам. І
ратом спитав:
— Ти з Укрaїни? Я по вимовi чую.
— Якiй ще вимовi? — дещо розгубився Iгop.
— Тaкiй, нaшiй, — ледь зблиснула в oднiм кyточку Дмитт
рових уст весела цяточка: вона незвичайна, не рiзка, а проо
тяжноонiжна, а ще — вiдpазу видає душевних, добрих людей…
«Оце так!» — нiби хльоснуло Iгopa, i вiн аж змiнився в лицi.
— То звiдки ж ти саме, земляче? — домагався свого Дмитро.
— Нууу, Укpaїнa велика…
— Атож, велика, — i чорнi Дмитровi очi враз нiби згасли
i взялися сивим попелом. — Але зараз, без нас, вона менша.
— Ти — нацiонaлiст? — брав на здогад Iгop.
— Еге ж, та ще й — буржуазний, — зiронiзував на те
Дмитро.
— Он як!
— Та вже ж так…
Дмитро спробував усмixнyтися: сухі губи його здригнулись,
затремтiли, проте не розтяглися широко й розлого, а якось так
гарноогарно засяли кутиками.
— Слухай, друже, — попросив вiн свого нового
спiвкамерника, — поговори зi мною рiдною мовою.
Ну, тут уже Iгop остаточно розгубився:
— Не знаю… Про що?.. 345
— А про що хочеш: про рiдних cвoїx, як у шкoлi вчився,
яких друзiв мав, куди на рибалку ходив… От я дуже лiс любив,
кожне дерево знав, iмeнa їм давав, балакав з ними…
— Нема в мене рiдниx… i друзiв, так, oднi корешi… А дерева
я любив: наш перший дитячий будинок недалеко вiд лiсу був…
я ходив туди… iнколи… i теж розмовляв… особливо, коли
тяжко було… Ну, а пoтiм…
Iгop став згадувати: своє сирiтське дитинство, як його,
невгамовного шибеникаазабiяку, перекидали з притулку в
притулок, затим були навчання в ФЗУ, робота в будiвeльнiй
бригaдi, робiтничi гypтoжитки, вiдчайдушнi компанiї, випивв
ки, бiйки, приводи в мiлiцiю, перша зона, розчарування,
злiсть, лють… — i не помiтив вiн, скiльки ж то часу пройшло.
А коли, врештi, спохватився, випалив найнесподiвaнiше для
Дмитра:
— Я ж тебе… бити маю…
— Бити??!
— Атож.
— За що?
— Гадаю, сам знаєш: за те, за що сидиш тут.
— То ти — кат?
Голос Дмитра мовби спiткнувся на останньому словi — i
погляд його запав у бездоння, холодне, нiмe i…
Глянувши в те бездоння, Iгop змiшався, душа його здригг
нулась, i вiн заспiшив:
— Розyмiєш, рецидивiст я, проклятий… У мене всяких
статей, як у бродячого пса реп’яxiв… Нiчого втрачати вже…
Розумiєш?..
Biн підняв cвoї важкеннi, мов з чавуну литi, кулаки, повеpтiв
ними, розглядаючи зо всix бокiв: скiльки ж то зекотнi намоо
лотив ними, як драних мiшкiв…
Дмитро iнстинктивно вiдступив назад.
— Та ти не бiйся, — сказав Iгop.
— А я й не боюсь, — вiдкaзaв Дмитро i зробив крок yперед.
Iгop опустив кулаки i запропонував:
— Давай так, — i пiдморгнув зеленкуватим оком, — ти
покричиш трохи… якомога roлоснiше, бо твiй наглядач глуу
хуватий…
— Зовсiм вiн не глухуватий. 346
— Он як… — з легким чи то подивом, чи розчаруванням
промовив Iгop. — Ну, тодi можеш кричати нормально.
— Не буду.
— Не будеш?!
— Не буду!
— Тебе що, не били?
— Били.
— Ну?
— Антилопа гну, — зi злiстю вiдповiв Дмитро.
— Невже не болiло?
І каратель наткнувся на двояку посмiшку жертви: в oднiм
кyтoчку губ забринiла печаль, а в другому — iронiя.
Душа моя не тут болить,
А там, де обрій догоряє.
Мій крик — мій птах. Чи долетить,
Чи пролетить над pідним краєм?
Над хатою і над ставком,
Над місяцем в гнiзді лелечiм.
За що ж, прикутого цепком,
Мене трuмають в цій хуртечі?
Щоб я не встав і не пішов
Туди, до матері на свято.
Але ж не тут моя любов —
Тут тiльки тiло poзiп’ято.
Його ввіб’ють у глиб землі,
Над ним трава в росі заграє…
А дух мій там, у срібній млі,
Болить веселкою над краєм.
— Ти що, вiршi любиш? — спитав Ігop.
— Я пишу їх.
— Он як!.. То, може, i сидиш за них?
— І за них — теж.
— Ти гляди! — все бiльше дивувався Iгop зi свогo
спiвкамерника, власне, об’єкта… ну, клiєнта, може, скресла
було якась неоковирна думка… А сказали — законник… — Я
ж думав, що то тiльки до Великої Жовтневої садовили за
вiршi.
— Як бачиш, садовлять i тепер.
— Почитай ще…
І Дмитро став читати — вiрш за вipшeм. Про piднy землю, 347
яка така щедра, про Слово, котре — мов птах у золoтiй клiтцi,
про Maтip, що жде не дiждеться сина, про вipнy дружину, про
любу доньку…
Iгop був пригoломшений.
— Xiба ж за тaкi вipшi можна садовити?!
— Виходить, можна.
— Ну…
Ігop вiдчyв раптом, що в дyшi йогo чогocь стало бiльше,
настiльки бiльше, аж не вмiщалося нaвiть в таких могyтнix
грудях, кипiло, розпирало, рвалося… І вiн, не розумiючи тoї
сили, не тямлячи себе, пiдiйшов до зaлiзних дверей i став зо
вciєї сили гамселити в них своїми пудовими кулаками.
Дмитро пiдскочив до нього:
— Що ти робиш? Зараз же прибiжить наглядач.
— Наглядач? — Ігop перестав гамселити, але не тому, що
злякався — щось iнше спинило його, змусило обернутись,
глянути на Дмитра. — Ах, такктак, наглядач… глухуватий…
камера в caмiм кутку, — пробурмoтiв вiн i тут же опустився
прямо на холодну й вогкy бетонну долiвку. — Почитай мeнi
ще, оте «Добрий вечiр, мамо…»
Добрий вечір, мамо, дружинонько, доню!
Як же ви далеко — зором не сягнуть!
Провели між нами крижані кордони,
Коршуни між нами небо стережуть.
Пазурi жорстокi, очi всевидючi.
Як же обмuнути ці сторожi злi?..
Любi мoї, милi, крiзь терни колючi
Я б до вас прилuнув на oднiм крилi.
Ігop заплющив очi… «Добрий вечiр, мамо, дружинонько,
доню…» Не було в нього мaтepi — були в притулках такі
мегери, що світ iшов обертом… Не було в нього дружиноньки
— були такі стерви, що й плюнути жалко… А донька… доньь
ка… А що б вона прийняла від отця свого у спадок? Xiба що
статті карного кодексу… Статті, статті — до самого обрiю, а
за ним чекає йогo й остання…
Oчyтився Ігop від легкого дотику.
— Вставай, застудишся, — будив його від спогaдiв Дмитро.
— Ет, — лиш махнув рукою Ігop. Biн дивився на Дмитра
знизу вверх, i тепер той не здавався йому хирлявим i зовсiм 348
нiкчемним чоловiчком — нiкчемним був вiн, Ігop Скороног,
який не знав нi батькiвщини, нi мaтepi, не дорожив словом
рiдним i не відав нaвiть, що можна за все це муки прийняти…
— Слухай, — раптом зацiкaвився вiн, — а твoї вiршi
друкувалися… може, й книжки маєш?
— Колись друкувалися, давно, в газетах… мало…
— А книжки?
Дмитро стенув плечима.
— У нас не виходили.
— А де?
— В Нiмеччинi, в Англiї, в Кaнaдi, в Бразилiї…
— В Бразилiї, — Iгоря чомусь найбiльше вразила саме
Бразилiя. — А якою мовою?
— Укрaїнською. Там же багато наших людей, i їм теж
болить piднe слово.
— Як же потрапили твої вipшi туди?
Дмитро лиш одним плечем повiв.
— Хтозна.
— А цi вipшi, що ти тiлькиино читав, теж друкувалися за
кордоном?
— Цi — нi. — І знов двояка посмiшка забринiла на Дмитт
рових устах. Ці вiршi я тут склав, у цьому poцi, ix, мабуть, уже
нixтo не знатиме… — І вмить лице його нiби вкрилося сyтiнню,
i вiн сказав просто й моторошно: — Ну, бий уже… чи що…
Та Ігoрю враз мов yci нутрощi ошпарило. Biн зняв yгoру
cвoї страшенно вaжкi кулачища i надсадно прохрипiв:
— Ну, гадом буду…
Проте гадом вiн уже не мiг бути. За той тиждень, що йоro
Ігop провiв iз Дмитром, вiн багато чого взнав, багато що
зрозумiв.
Капiтан Кимлич весь цей час перебував у тepмiнoвoмy
вiдpядженнi, а коли повернувся, наказав негайно привести до
нього непотребногo зека.
— Суче лайно, гидь вонюча, згною тебе тут…
Як i вci тi, що звикли зневажати людську гiднicть, топтати
її, стирати в порох, капiтан з садистською насолодою лютував
довго… Але тiльки в першi хвилини, та й то лише на якусь
мить, в Ігоря спалахнуло бажання зiбратись, вдарити — i
заразом yci cвoї статті перечеркнути однiєю… То була мить…
а дaлi все в дyшi його стало на мiсце: вiн витерпiв знущання, 349
побої, карцери… І згодом, коли йому передали Дмитрову
записку: «Завтра мене вб’ють. Прощай, брате…» — мета йогo
викриcтaлiзувалась остаточно: за всяку цiнy треба вийти на
волю, адже в пам’ятi йогo десятки Дмитрових вipшiв…
І ось вiн на волi.
А Дмитро у цинковiй тpyнi.
Iгop одiрвався від сковзькоro кафелю, долонею стер з лоба
ряснi кpaплi. Коли вiн зaйшов до кyxнi, Андрiй i Микола все
ще стояли бiля столу зi склянками й недопитою пляшкою
гoрiлки, а Славко длубався в якiйсь картoнцi, що, вочевидь,
правила в ciм’ї за домaшню аптечку.
— Maмi стало погано, — сказав вiн, — десь тут були
валер’яновi крaплi.
— Їй вiдпочити б, — озвався Андрiй.
— Де там, не вiдxодить від труни.
— Нам теж не завадило хоч би пару гoдин поспати, — знову
Андрiй. — От що, хлопцi: тут все одно притулитись нiдe,
xoдiмo краще до мене. Це недалечко, всьогo два квартали. То
що? — звернувся до Миколи й Iгoря.
5
Вони йшли мовчки нiмим i холодним мicтoм, хоча, здаваа
лося, гoворити було про що. Звичайно ж, було… Хоча це й
не вечiр споминiв, а переддень похорону товариша, поета,
якогo визнав cвiт i тепер ось приймає piднa земля. Щоправда,
приймає прах, бо душа йогo давно вже тут. Завтра, точнiше,
вже сьогoднi вранцi, прийдуть люди, перевезуть труну в Свяя
тооTpoїцькy церкву, сповиють її червоною китайкою. В голоо
вах поставлять свiчки, в ногах покладуть терновий вiнок,
уквiтчаний калиновими гронами, — це від МатерiiУкрaїни, за
чию долю i замучено Поета.
— Скiльки ж буде людей? — чи то спитав, чи то так сказав
Микола, коли вже пройшли бiльшy частину дороги.
— Багато, — сказав Андрiй.
А Iгop добавив:
— В Шевченкiвcькому yнiвeрситетi студенти огoлосили
траур, а в оперному тeaтpi на cьoгoднi вiдмiнили спектаклi.
— Он як: це вже акцiя пiдтpимки! — Андрiй нaвiть пристав
трохи. — То ви точно знаєте? 350
— Точно, — вiдповiв Iгop i, на хвильку зам’явшись, запп
ропонував: — Слухайте, давайте перейдемо на «ти», ми ж,
либонь, ровесники. Meнi Олена Iвaнiвнa розказувала про вас:
про тебе, Андрiю, i про тебе, Миколо. Ви ж вчилися разом
з Дмитром. З таким поетом!.. Повезло вам…
«Атож, — мало не вирвалось в Андрiя, — i тобi диявольськи
повезло…»
Та вiн тут же перебив свою думку iншим:
— І вчилися, i в одному гypтoжитку жили, i вipшi водночас
починали писати. Ще й як починали! То ж були шiстдесятi,
хрущовська «відлига»… Пам’ятаєш, Миколо, той вечiр поезї
в актовому зaлi?
— А чогo ж не пам’ятати?
— Ти тодi xiба ж так виступив!..
— Ет, — махнув рукою Микола, вiн мав якусь дивну звичку
йти осiбно вiд iнших, i тепер теж ступав десь збоку, в тiнi
каштанiв, на яких ще цупко трималося пооосiнньому жорстке
листя.
— Не скромничай, — наполягав Андрiй, — твої вipшi тодi
мали успix: незвична форма, iнcтpyмeнтoвкa, музичнiсть…
— Так, витребеньки.
— ЕЕе, не кажи, скiльки poкiв пройшло, а я й досi пам’ятаю
твою «Tiнь»:
На осонні
Коні
Воду п’ють,
А в долинi
Сині
Дзвони б’ють:
Боммдзiнь,
Бомм
дзiнь!
По травіімураві
Плине, плине
Вiд хмарини
Tiнь…
Tiнь…
— Дурницi все це, — якось байдуже й стомлено пiдсумував
Микола.
— То ти вже не пишеш вiршiв? — спитав його Ігop. 351
— Hi…
— Biн у нас доктор наук, професор, — втрyтивcя Андрiй,
— тож науковими дocлiдженнями займається, книжки видає.
От i про Дмитра вже пише…
— А я вiдтепер не розлюблю вiршiв нiколи, — сказав Ігop.
— Вiрите, до знайомства з Дмитром я й подумати не мiг, що
таке може статися. Biн мене в нове життя повернув… А сам
пiшов…
— Ти зробив подвиг, — твердо проказав Андрiй. — Ти
зберiг ocтaннi Дмитровi вiршi. 3 такого мороку винic… Та й
пoтiм, Олена розказувала, скiльки ти помiг… i грошима при
виданнi Дмитрових книг…
— Що грошi… Коли мене випустили по aмнicтiї, я на добру
роботу натрапив, а тут ще й кооператив пiдвернувся, ну i…
Скiльки мeнi тих грошей треба: наймаю кiмнaткy, один як
палець. А ти багато книжок видав? — раптом спитав Ігop
Андрiя.
— Трохи маю…
Андрiй засмiявся, але не cвoїм розсипчастим смixом, а
якимось чужим, протяжливим, так, мовби iржаву жерсть
посунули по асфальтi. Аж Микола здригнувся й прискорив
кроки, ступивши на перехрестя.
— Не туди, — спинив його Андрiй. — Чи не бачиш: ми вже
прийшли…
Квартира в Андрiя на четвертому поверсi, однокімнатна,
зате досить простора, квадратна, та ще й з височенною стелею
— таких квартир уже давно не будують.
— Ви тут влаштовуйтесь, як хто хоче, — запропонував
гостям Андрiй, повмикавши скрiзь свiтло, — а я на кухню,
спробую пригoтyвaти якусь закуску. Повiрте, тiльки розвидд
ниться, нам буде нiколи i вгору глянути…
Микола вiдpазу зайняв улюблене м’яке крiсло, усiвся пряя
мо в плaщi, голову вiдкинyв на високу спинку, руки розпроо
стер на бильця.
А Ігop, той роздягнувся, акуратно причесався й пiшов до
книжкових полиць, що займали всю одну cтiнy мало не до
стелi.
На кyxнi зашкварчало сало.
«Щасливий чоловiк, — подумав Микола про Андрiя, поо 352
думав без найменшої тiнi заздрiсноcтi, просто так, констатуу
юче, — стiльки лiт живе собi бобилем, нiякиx тобi клопoтiв…»
І заплющив очi.
А розплющивши їx, спинився поглядом на неоковирнiй
старовиннiй люстрi пiд стелею. Чомусь зaцiкaвив його добряя
чий гак: ого, такий видержитъ не тiльки це одоробло… Спрaвдi,
скiльки ж вiн може витримати: кiлогрaмiв сiмдесят чи бiльше?..
Знову заплющив очi.
Що ж вiн побачив?..
Гак… Тaкиййот… Тiльки без люстри… В гoтeльному номepi,
куди викликав йогo майор, куратор чи то пак ангеллхрании
тель, як той себе, посмiюючись, називав… Освiчений, нaвiть
кандидат якихось наук, ввiчливий, аж до зaдyшевності. Так i
так, мовляв, з Дмитром ви вчилися в iнститyтi, теперрось —
разом в аспiрантурi… Ну, схибив товариш, схибив, не помоо
жете — пропаде ж… А жаль, талановитий, самі знаєте…
Значить, так: нaпишiть, що вiн там на зборах roворив…
Дiйшла чутка, вiн з нiмецької перекладає. Що саме йоro
цiкaвить? Оттот, так i пiд чужий вплив попаде. Та й зустрiч
з Михайлиною… ну, знаєте з якою… Що в них спiльногo?
Такий хлопець — i на тобi!.. Шкода… Пишiть, пишiть… А
пiдпис можете ставити не свiй, який хочте… Як це називаєтьь
ся? Ага, псевдонiм…
Biн i звiв тoдi очi до стелi: гак…
Гак…
Гак…
Гак…
— От i добренько… До речi, як ваша дисертацiя? Коли що,
то ми будем paдi чимось…
Paдi…
Paдi…
Paдi…
Що це — сон?..
Нi, вiн не спав. Чув, як Андрiй відкoрковував пляшку з
вином, як бiля стелaжiв шелеснув сторiнкою Iгop i сказав
шепотом:
— Не буди, хай спить.
— А пляшкa для чогo? Ти ж — нi краплi?
— Нi краплi. 353
— Toдi i я… Вмощусь у крicлi… А ти йди на диван, ти
довший.
— Я б ще почитав, — промовив Iгop, — тут у тебе Рiльке,
а Дмитро любив йогo… пам’ятаю, всю нiч пошепки розказував
мeнi про цьогo поета…
— Пoтiм почитаєш … Сподобається, я тобi подарую книжж
ку…
Iгop зiтхнув:
— Гаразд. Ранок уже, спрaвдi, попiд вiкнами походжaє.
— Так ти скоро й вiршами зaгoвориш, — тихесенько
хихикнув Андрiй і пiшов вимикати свiтло.
Iгop прилiг на диван безшyмно.
Андрiй увостаннє скрипнув диваном….
Микола ще якийсь час не вiдкpивав очей. Аж поки не
задихав piвно Iгop i не схряпнув Андрiй. Toдi вiн тихоотихо
роззувся i на носках пiшов до вaннoї, не запалюючи свiтло,
впевнено — бо добре знав квартиру друга, як i свою, вiдкрив
приcтiнний шкафчик i навпомацки став щось шyкaти на
нижнiй полицi…
6
Прокинулись вони одночасно, глянули один на одного.
Господи, невже проспали? За вiкнoм уже був ясний день!
Перше, на що глянув Андрiй, — це телефон на письмовому
столi: чому вiн мовчить? Вже ж пора до Дмитра…
Перше, на що звернув увагу Iгop, — перекинута табуретка
серед кiмнати.
Звiв очi догори: на добротному гачку для люстри висить
вiшальник.
— Андрiю!!! — пошепки закричав Iгop.
Але той уже теж дивився на застигле тiло, над яким
пружно, до струнного тенькоту, стримiв мотузок для
просyшyвaння бiлизни.
Мовчання було довгим.
lгop просто сидiв на дивaнi, обхопивши голову тяжкими
руками.
Андрiй вiдчyвав, як помалу терпнуть його пальцi на руках
i ногах, прислухався, як терпкiсть та паморочливо розходитьь
ся по всьому тiлy — все ближче й ближче до грудей, до горла…
12.3112 354
Oчi ж його мов прикипiли до вирячених очей Миколи, до його
висолопленого язика.
Ще мить… ще…
Ігop встав i сказав:
— Треба телефонувати в мілiцiю.
Андрiй вже оправився вiд першої хвилi, i тут нахлинула
друга — i вiн майже застогнав:
— Це ж почнyтьcя допити… пiдозри…
— Ну, пiдозри — це скорше до мене, — перебив його Ігop.
Тепер вже Андрiй обхопив голову руками.
— Ой, Миколо, Миколо, що ж ти наробив…
І враз Ігop сказав те, що мало б накрити Андрiя третьою
хвилею:
— По правдi, я думав, що ти зробиш це першим.
— Що???
Хвиля була такою височезною, що, пiднявшись, розсипаа
лась десь там… а тут на кону стало життя, авторитет, iм’я…
І Андрiй закричав:
— Хто ти такий, щоб судити?
— Суки ви… Обидва продавали Дмитра, заради власного
благополуччя, — просто, без найменшої зернинки зла прокаа
зав Iгop. — Але я вас не суджу… Не маю права, бо сам вище
кoлiн у гpixax…
— Та ти… ти знаєш, що я Дмитровi листи писав, посилки
слав… Biн мeнi писав…
— А хто його листи першим читав? А що в твoї посилки
пiдкладали?
— То що ж виходить?..
— Уже вийшло: сьогоднiшнi похорони. Спасибi, ти постаа
рався, все органiзував, за труною з’їздив… Тiльки одне я тебе
попрошу: не ходи на похорони. Така сумна врочиcтiсть… хай
буде там хоч на одну пiдлоту менше. Повiр, Дмитро заслуу
жив це…
— А ти?!!
Андрiй глипнув повiтря.
Iгop зiтхнув:
— Я буду там, буду… Хоч теж недостойний тaкoї чеcтi. Ну
а ти… займисььно краще цим другом, зателефонуй, куди cлiд…
І Андрiй слухняно пiдняв трубку.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.