Ігор Бозмин приїхав до міста Б., де колись проживав ІИ учень гімназії. Заночував у готелі, а на другий день ви-йінон у місто. На одній з головних вулиць оглянув будинок, в якому колись мешкав на квартирі, потім пішов через (Німок і вийшов за місто.
Рівний шлях підіймався на захід вгору, через ліс, куди |Іо шин колись ходив на прогулянки. Ловив спогади, і йому іі|імгадався вірш «Колись і тепер»:
Квіти геть, і соловейки, І добра дівчина геть! Моя юність із ними, І все, як подих весняний.
І Іалітали юні мрії про красуню з конопляною косою | терновими очима, про університетську кафедру, про моль-ЙГ|>т в академії мистецтв, про успіхи в консерваторії… Канцелярії і казарми він смертельно ненавидів.
Тоді він був наївним гімназистом, з надмірним хистом ІО чистоти і нахилом до краси і природи. Був це вік, в яко-■ дівчата та хлопці складають свої щоденники, а шкіль-іііпі товариш Бозмина склав собі навіть «Книгу тайн». Цей Допариш, пізніше журналіст, давно в могилі, а з його «Кни-|Н тайн» не лишилося й сліду.
І Коноплянокоса царівна з роками зникла, а її місце займи ш земні жінки. Вони перейшли через тернову сцену ІІіі’и життя в буденних ролях турбот; кафедри і мольбер-ні змінювалися на бюрократичні столи різних систем.
Бозмин зупинився і оглянувся. Місто і його околиця ІІІіі’іпо змінилися, ламана береговина, яка тягнулася півкру-іпм над долиною, осіла, дорога біля береговини заросла. і’і’.ні лісу побачив він тільки пень з того дуба, під яким (Купав колись свої мрії з коханою. Сім метрів від дуба були
147
закопані ті мрії-фантазії. Над ними посадив колись Бозмиш три дикі рожі. З рож і сліду вже не стало, а з мрій!..
Він витяг з торби лопатку і став копати, аж поки не на трапив на твердий предмет. Видобув його і здивувався: щ місці скриньки, яку він давно тут закопав, була інша, біль»! ша. Взяв її в торбу, загріб від неї місце, як могилку, І пішов.
Догадки хвилювали його по дорозі. Здавалось йому, іД турботи літ затерли в його пам’яті дійсний стан речеИ А може, він сам був колись тут вдруге?.. Ні, справді чу<| дасія! Це зробила чиясь рука, але — не чужа.
В готелі він взявся до роботи. Пакунок був дбайлиші обгорнутий цератою, під якою була касета з нержавіючої бляхи. Бозмин поклав касету на коліна і задумався. Колися давно просила його Ліда, щоб він подарував їй оцю касету,,!
З касети він вийняв скриньку з своїми записами і її кого листа:
«Мій милий!
Починаю, як колись давно, найперше слово щ тебе…»
В очах Бозмина потемніло, він зітхнув і провів рукоіо по чолу. Спогади розходилися, як колись хмари в горах щ його ногами.
Бозмин читав далі:
«Не знаю, коли й як ти з’явишся на цьому міЛ наших зустрічей, бо ми розійшлися у гніві, але я знаЩ твою вдачу і сподіваюсь, що ти сюди колись вернете^ А втім, я по-доброму розпрощалася з тобою пі$Ш того, як вийшла заміж за нелюба.
Тут ти колись при мені закопав своє серце, а нищ відкопав моє…
Як живеться тобі?
Літа-бурі чи минули вже? Скільки їх?»
Рука Бозмина враз затремтіла, як і серце, і він проїш потів:
— П’ятдесят літ вже…
«/ іуо ж здобув ти, і що втратив за той час?,Щ А мріяли ми про іншу будуччину… Твоя скрипка будила мене травневими ранксШ і вколисувала ввечері до сну.
Я підіймалась на ліжку і, спершись на вікно, вдивлялася в твій профіль в повіні цвіту вишень, тонула в глибинах твоїх імпровізацій, що тремтіли по тінях чарівного саду, і ми вели розмови без слів. І коли твоя скрипка затихла, її творчі акорди довго ще леліли у моїх снах, прояснювали сірі будні, осолоджували працю, розширяли межі часу і простори обріїв.
Але настав час, коли ця скрипка перетворилася в живу постать, і я почала ревнувати, не знаючи, кого ти більше кохаєш: її чи мене.
Я наважилася раз запитати тебе про це і звірилася, що одної хворої ночі хотіла розбити скрипку. Але ти заспокоїв, розрадив мене і сказав, що мене більше кохаєш ніж скрипку, але скрипка — це сирота твоєї душі. І я заспокоїлась, хоч у твоїх словах був демон.
Ти кохав мистецтво, малював мій портрет…
Різьба, малярство, музика, театр, природознавство, етнографія, соціалізм — усе це заманювало тебе в юності. Ми виховувались на заборонених книжках революціонерів, письменників і поетів.
Якими шляхами піде твоє життя?
Я знаю, що тебе будуть побуджувати до нової енергії злигодні і труднощі. А по дорозі стрічатимеш жінок. Вони любитимуть тебе, але самі не завжди будуть щасливі з тобою. Не одна не раз гірко заплаче і назве тебе самолюбом. Але й ні одна не зрозуміє тебе.
Не раз ти глибоко відчуєш самотність і тоді згадаєш минуле, яке вже не вернеться. І згадаєш мене. В таких хвилинах охопить тебе велика туга за моєю тінню, бодай за моєю могилою, але її ти не знайдеш.
У моєму коханні є також тривка, материнська струна для тебе. Як же тремтить вона тепер від болю, коли бачить тебе, що самотою блукаєш на розпуттях!..
В таких хвилинах прощаються взаємно всі провини, а досвід років дає творче піднесення до нового життя.
В таких хвилинах зникає віддаль часу, перешкоди, а сила моєї любові воскресне широким полум’ям серед поколінь.
148
149
Шлях, яким я зважилася піти,— не стелеться сяйвом. Чи я ж можу тепер сподіватися на щаст Моє серце відцвіло й опало, моє сонце згасло, мої весна не вернеться ніколи.
Наш інтимний музей, запертий на сім замків, вій критий: ти — «провалений гімназист» — воював воюєш за Маркса, Дарвіна, Франка, я ж — вчителц ська кандидатка — живу тепер в такому місті, де нам вищої жіночої школи, а Львів для мене далекий і М коштовний. Коротко: ти і я нині без хліба…
Колись ми могли були розпочати нове життя.,І
Далі лист був залитий сльозами. Бозмин ледве прі читав:
«Але недуга не дає вже мені змоги…
…Я виконую свою жертву до кінця, як цвіт, Я дерево в природі. Шал романтизму тривав у міЩ п’ять літ, він горів, палав — і погас з першою стЛ ченою дитиною. Почати те саме життя вдруге—Щ\ має вже в мене сили. Вам, мужчинам, вільно гулити і роздувати в нас полум’я, а кляті капіталістичні порядки не дають нам одружитися».
Дальші рядки листа писалися, очевидно, під вплицИ розпуки:
«Правом жіночої пасивності», як капіталістичні культура називає, маю з прижмуреними віками дшщі тися на карикатури колишніх наших зносин, щоб Ні вибухнути пекельним сміхом — промінявши ГбН творця, на глитая-пияка.
Пам’ятаєш ті наші «крадені ночі» у батьків, у рйі лігійної суспільності, начеб ми страшний злочин Щ били на шкоду капіталістичному устрою?..
І «мораль», «етика» тієї ледачої суспільностЯ символі «посади», «хліба» не дали нам змоги поб/иі тися, зламали нашу будуччину, вбили наше життШ
Твій талан згорів у вулкані нашого кохання, ТИ серце я забрала, щастя у жінок ти більше не знайд
В добу млявої побутовщини, плаксіїв, безха(, терних ліриків-трусів залишишся і далі самот творцем.
З протестом зійду в могилу і воскресну рево, ціонером на погибель наших ворогів!»
Ш
Позмин ледве розбирав останні слова з пом’ятого, почитаного листа:
«Я не довго…
…може відвідаю тебе… слово моє останнє… для тебе —теж останнє… А може, доля не дасть тобі вернутися і відкопати його — біль в грудях… з’явлюся з твоєю матір’ю в останній хвилині і замкну цілунком твої очі. Прощай!..»
Ліда померла через два роки після шлюбу, її чоловік йоіііііівся і згинув на смітнику, а хата пішла на публічні Ьрги.
Ьозмин тепер роздумував з відрадою. По десятиліттях Миіталістичної мороки прийшло врешті відродження, на-■ 1.1 і.і доба визволення, щезли пута націоналізму і клери-му, є свій університет, педінститут, інститути мисте-Цтна. Молодь відітхнула, вирішує свою долю впевнено, а і” пінська держава дає їй матеріальну допомогу та можливість навчання і здобуття своєї великої щастя-долі..