Усе в бузковому туманi.
Не знаю сам, як занесло
Мене в це диво на лиманi.
У наше, в дiдове село.
Забув, коли тут був востаннє,
Коли толочив ковилу.
Вивiдачем в чужому cтанi
Iду по мертвому селу.
Пощезли люди – щезли межі.
Напрям бреду помiж дерев.
Хати, немов пiсля пожежi:
Нема нi вікон, нi дверей.
Дивлюсь… Тремтить сльоза на оцi.
А де ж тепер oтi майстри?!
Лише сороцiiбiлобоцi
Радiю, начебто cecтpi.
Вiдходжу трохи серед квітів,
Накритий хвилею надiй.
Який чудовий брат мiй квiтень!
Насправдi мiсяць – чудодiй.
Як надає краси i сили!
Благає серце:
– Зупинись!
Якi тут сни дiвчатам снились!
Якi пiснi лились колись!
Як в рiчцi хлюпалось малечi!
Як гнiзда навесні вились!
Якi лiта лягли на плечi…
І все в минулому. Колись…
Були i рiчка, i дорога…
Тепер бузку i неба синь.
Кричу щосили – і нікого,
І тiльки вiтpy голосiнь.