Мов дуб, я вгруз у Святогiр’я
i вже здичавiв, наче лось.
Mоє легке орлине пiр’я
корою грубою взялось.
Тягну до сонця буйну крону,
спиваю зiр нiчних ясу
i мiдну лосячу корону
на гoловi своїй несу.
В мeнi киплять нiмi вулкани,
об мене плющаться жакани
i розбивається гроза.
Та не для срiбла, не для злата,
а для лiтаючих, крилатих
держу тутешнi небеса.