Світлої пам’яті Олега ОРАЧА
Відорав під вересневу осінь
Поле долі у серпневу ніч,
Щоб озима зріла у колоссі,
Зелено зійшовши повесні,
Щоб родила українська нива
Батьківським і словом, і зерном…
Відорав, струсивши чубом сивим
Піт рясний на зморене чоло.
Усміхнувшись у козацькі вуса,
Втомлено пішов, щоби спочить,
Про життяябуття із другом Стусом
Тихо між зірок погомоніть…
Дощ осінній йде по
Саксаганській,
Дріботить у згаслому вікні,
Забігає в погрібець із ґанку,
Щоби сум втопити у вині,
І поета пом’януть у гурті
Між людей близьких і земляків…
Відорав, сховавши біль у груди,
У долоні – стиглі мозолі,
Залишившись у відбірнім слові,
Що від серця линуло у світ,
Сповнене надії і любові,
І святої віри у нарід!..
Відорав… Наділ свого таланту
На чуже плече не переклав…
Все землі віддавши до остану,
Сам її часиночкою став.