І не те що від Бога, а просто болить,
І не те що дарунок — скоріше, розпука,
Як життя виробляє усе, що не слід,
Сповідаєшся вітрові, але вітер не слуха.
Важливіші є справи у нього — летить,
Коливаючи наші задрипані шати,
Серед чорних лісів лихоманка кричить,
Ходять люди веселі, криваві, багаті.
Бачиш, в кожного шкіра — дірява межа
Між жахами, які насуваються ззовні
І що пруться зсередини. І не зника,
Як закриє нам очі ця жовта бавовна.
Що безсмертному тілу до смерті душі,
Побиватися кому і плакати кому?
Помолися на вітер, як будеш живий,
Помолися на вітер, як прийдеш додому.