Що там плаче, ридає, реве,
Шарудить, шурхотить до нестями?
Ми повірили в слово. І все
Почалося, що сталося з нами.
Перетворена кров на вино,
Закривавлена твердая криця.
Кажуть, слово спочатку було,
Та й початок нарешті скінчиться.
Ще не вмер автор — п’яний заснув,
Ось Пегас — і брудний, і шалений —
Нахиляється й п’є досхочу 449
Самогон з джерела Іпокрени.
І хитається п’яна сльоза…
Простір, сповнений смертного дзвону…
Тихі Музи в віночках лежать
У холодних хатинках з картону.
Це не стіни з каміння — слова,
Непохитні, байдужі, пихаті.
А навколо, як квіти, стоять,
Білі вогники. Треба звикати.