Василь Голобородько з’явився на літературному обрії зовсім недав­
но. Перші вірші вісімнадцятилітнього хлопця, друковані минулого ро­
ку, сподобалися багатьом читачам. Тепле слово про дебютанта сказа­
ли Володимир П’янов, Дмитро Павличко.
Молодий поет ще дещо надрукував за цей час, і якщо вчитатися
у його вірші — перед нами, ніби крізь чарівне віконце, відкриваються
дивні світи, сховані в найбуденніших речах, що нас оточують. До речі,
свою збірку, подану до видавництва «Молодь», поет так і назвав —
«Летюче віконце».
У сучасній поезії, зокрема молодій, Василь Голобородько — явище
осібне й несподіване (особливо на перший погляд, бо як придивитися
уважніше, то його поява виявиться «необхідною» і «закономірною»).
Йому нібито невластива та масштабність, до якої небезуспішно праг­
нуть сучасні молоді поети; він не поривається у космос і в «термо­
ядерні» світові клопоти; здається, ніби його не дуже цікавлять і ті шу­
кання, які великою мірою наснажують громадянсько-активну молоду
поезію; а отого неминучого тепер «інтелектуалізму» з обов’язковими
антисвітами, бататронами й посиланнями на довгі списки великих
геніїв людства — цього в нього й зовсім немає.
Натомість у Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних
уявлень про природу; світ нашого далекого «наївного» предка або довір­
ливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звука­
ми, й кольорами, й пригодами; світ української народної, язицької ще, де­
монології, казки, загадки, думи… Звичайно, світ цей являється від Голо­
бородька не в літературних ремінісценціях, не у філософській системі
і навіть не як «тіні забутих предків», — але як жива реакція отак укладе­
ної душі на цілком сучасну навколишню дійсність.
Чи доречно це, чи не архаїчне й малоспроможне в нашу, як кажуть,
«атомну» добу — в добу, що є добою науки, раціоналізму й практицизму?
І ось тут, щоб уяснити цінність «наївного» підходу в наш скептичний
час, нам, здається, варто врахувати принаймні три такі моменти. 6 ІВАН ДЗЮБА
По-перше, в поетичному світосприйманні, в метафоричному мис­
ленні завжди зберігаються елементи світосприймання й висловлюван­
ня «первісної», «наївної» людини, елементи дитячої безпосередності, —
про цю спорідненість поетичної образності з образністю «примітив­
ною» багато й давно писалося в поетиках та естетичних теоріях. Тут
немає нічого «принизливого» для поезії, навпаки, йдеться не про по­
вернення до первісного мислення, а про відродження на вищому рівні
деяких його цінних моментів, зокрема сили почування й уяви, особли­
вої асоціативності.
По-друге, при певному практицизмі й раціоналістичній сухості, пев­
ному чуттєвому вигасанні й нівеляційності та «масовості» нашої
«технічної» доби й певній «відчуженості», вживаючи вираз Маркса, су­
часної цивілізованої людини — виробляється своєрідний «опір»
людської душі отим нівеляційним силам технічної цивілізації. Перед
холодом безмежності й вічності людина шукає точки опертя й клубочок
тепла. У найпростіших формах це виявляється в отому відомому ба­
жанні «взяти і в космос гілочку бузку». Але й за великим, а не пошлим
рахунком тут серйозна проблема: адже гармонійна людина майбутньо­
го має взяти по можливості більше здобутків цивілізації — і по змозі
менше її втрат (а людство у своєму поступі не лише здобуває, але
і втрачає); адже ця гармонійна людина майбутнього має безмежно роз­
винути своє «раціо» не за рахунок втрати «інтуїціо», а швидше навпаки —
потрібне розростання обох цих компонентів духовності. У всякому разі
людство потребує цього: відчуваючи небезпеку раціоналістичної од-
носторонньості, воно мовби інстинктивно «захищається» своїми пое­
тами й митцями, які «зберігають» і плекають у вселюдському духовно­
му активі оті дорогоцінні елементи «наївної» почуттєвості й уяви, оту
вічну свіжість людської емоційної істоти, включаючи їх у сучасний
світогляд. Причому цікаво, що в міру розвитку мистецтв і естетичної
науки вони все більше цінного й духовно актуального знаходять у мис­
тецтві й естетичних уявленнях древньої, «примітивної» людини, в
«примітивних» культурах. Це один із моментів у назріваючому синтезі
світогляду наукового та світогляду «наївного».
І тут, по-третє, варто згадати, що сучасна наука дуже своєрідно і ча­
сом несподівано піднімає із забуття й ганьби і «реабілітує» чимало пог­
лядів і здогадок минулих часів, які були зникли при світлі позитивних
наук останніх століть. Виявляється, що деякі з тих забобонів несли в
собі і здогадки (хай неясні, хай примітивні) про зв’язки й закономір­
ності природи, ще сховані від розуму, але вже тьмяно відчувані інтуї­
цією. Зовсім недавно вивчення біострумів «реабілітувало» багато що з
«чаклунської» телепатії, тобто передачі думок та почувань на відстані.
Осміяні впродовж століть «звіздочоти» також, виявляється, не тільки
шахрайством займалися, але по-своєму, хоч і не так, як наука, підходи­
ли до великого явища, що все більше відкривається сучасній науці:
взаємозв’язку та взаємовпливу небесних тіл, зокрема залежності при­ У ДИВОСВІТІ РІДНОЇ ХАТИ 7
родних процесів на Землі від процесів на інших небесних тілах і навіть
від взаємного розташування цих тіл.
Сучасна наука, ідучи вшир і вдріб, створює все більш грандіозну й
патетичну картину всезагального і всеохоплюючого взаємозв’язку,
взаємопроникання, взаємопереходу і взаєморегулювання усіх явищ,
процесів і тіл у світі. Цим самим вона ніби «відновлює», зрозуміла річ
на незрівнянно вищих горизонтах, стихійні уявлення «наївної» людини.
Багатосторонньо й багатоманітно розкривається все тонша інтимна
близькість людини до «неживої» природи, і все більше наукових
підстав дістає поетичне одухотворення, олюднення природи, яке в
свою чергу відповідає і тому пафосу володіння природою, інтимного
порозуміння з нею, яким охоплене людство; і тій потребі «відшукати»
своє людське, розумне й тепле начало у «мертвій» безмірності матерії,
в одвічній крутанині світів, потребі, яку відчуває сучасна людина перед
страхітливою безмежністю простору й часу, що їх людині припало со­
бою опромінити й утеплити.
З усіх цих поглядів те поетичне світосприймання, яке умовно мож­
на було б назвати сучасним «анімізмом», одухотворенням природи
з рівня сучасної людини, — здається дуже багатообіцяючим, таким, що
відповідає перспективам людської духовності (яка, певно, матиме по­
єднувати вищий розвій інтелекту з вільнішим розкоріненням інтуїції).
Водночас воно дуже органічно й активно ув’язується з можливостями
найінтенсивнішої «експлуатації» національних форм і джерел духов­
ності, її прадавнього етнічно-фольклорного підкладу, вибиваючи їх зі
стану пасивних «скарбів» і втягуючи в бурхливі реакції з актуальними
духовними чинниками.
Мабуть, якщо мати на увазі еволюцію людства на великих історич­
них відтинках, ми зараз живемо на початку назрівання нового відно­
шення між людиною та природою, людською духовною істотою та ма­
теріальністю всесвіту. Поезія ніби вгадує елементи цього майбутнього
нового відношення. Це і є те широке й загальнозначуще, що стоїть, зок­
рема, і за багатьма моментами й характерностями поетичного
світосприймання В. Голобородька, — хоч, може, й десь далеко стоїть
опосередковано, — якщо узагальнювати, «перебільшувати» й «гене-
ралізувати» деякі його поетичні константи. А безпосередньо це може
братися в межах стилістично-образних шукань та психологічних
підходів, з яких ми і почнемо конкретнішу розмову…
* * *
У Василя Горобородька особливі стосунки зі словом. Він його не ви-
мудрює й не вимучує, не підкрадається до нього й не підхліблюється, не
коверзує ним і не повеліває. Але слова самі плинуть до нього, перво­
зданні й цнотливі. Здається, «матерія слова» у нього жіноча, дівоча. ІВАН ДЗЮБА
Здається, слова люблять його і від тої любові розкриваються йому, як
закохані дівчата хлопцям, — несподіваними, незнаними сторонами,
незвіданою звучністю й сокровенним смислом, розквітають йому всією
жіночою істотою. Ось звичайнісіньке слово: «балакати». Ми всі його,
непоказне й немудре, настільки знаємо, що й забувати почали або соро­
митися, як плебея, як старомодного провінціала. І раптом воно ожило
в Голобородька зовсім оновленим і молодим: у нього балакає вода у
криниці, у відрі на зрубі, балакає глечик молока на плечі в жінки, бала­
кають ноги по рідній хаті… І «низьке», просторічне слово заговорило
соковитим повноголоссям, простодушною філософічністю і закрасува­
лося природною грацією селянської дівчинки.
Василь Голобородько не шукає спеціальної поетичної мови, в ма­
нері мовлення, ритмі, синтаксисі, словнику — він дуже побутовий і «про­
заїчний», вірніше — «речитативний» (речитатив українських дум), хоч
розквітаючі бутони його степових слів-квітів сплітаються часом у хи­
мерні гірлянди. І ця речитативність відповідає й епічності, монумен­
тальності його поетичного малювання, і його зосередженості на бу­
денній предметності життя. Але «дитинна» поетична одухотвореність
В. Голобородька легко й невимушено «палить кордони недозволено-
го», якщо вжити його вираз, — і предметно-стале стає плинно-фантас­
тичним, а емоційно «нульовий» переказовий речитатив переливається
в напругу мінливих ритмів, парадоксальних асоціацій та метафор.
У п’ятивірші «Криниці, що посохли» раптом зустрічаємо зовсім ней­
мовірний образ: відро — «обцинковане дзвінке сонечко, що дарує коса­
рям холодняк у спеку». Здавалося б, логічний нонсенс: як можна
порівнювати відро, що дає холодну воду, з сонцем, що породжує спеку
і спрагу? З цього приводу пригадаємо характерний випадок з видатним
сучасним парагвайським поетом Елвіо Ромеро. Виснажене посухою по­
ле він порівняв з темною сльозою. Хтось із критиків обурився: сльози —
це ж вологість, а не суш. Тоді поет пояснив: «Для мене не істотно, що
вона волога. Для мене немає нічого сумнішого, безвідраднішого, ніж
сльоза… Тому моє поле — сльоза, темна сльоза». Поетичні асоціації й
наближення далеко не завжди йдуть у згоді з асоціаціями й наближен­
нями звично-житейськими; тут часто неждано прокидається внутрішня
«субстанція» речей, їхні неочевидні, але істотні прикмети, — або ж по-
новому виступають традиції давнього народнопоетичного вжитку.
У даному разі сонечко — символ найбільшої радості, а тому відро і є
«обцинковане дзвінке сонечко, що дарує косарям холодняк у спеку».
(Принагідно згадуємо, що свого часу Миколі Вінграновському довело­
ся вислухати багато кпинів за метафору: «В мене з горла ростуть тро­
янди». А ось той же Елвіо Ромеро без вагань пише про колючий кактус,
що росте з його вуст. Останній виразив крик горя й протесту, як пер­
ший — пристрасний шепіт любові, повноту ніжності. Трохи довіри до
поета — і його неважко зрозуміти. І ще — трохи уяви; не треба надто
буквально тлумачити поетичні образи, надто «логічно» доскіпуватися У ДИВОСВІТІ РІДНОЇ ХАТИ
до них. Знаменитий німецький естетик Р. Мюллер-Фрайєнфельс у своїй
«Поетиці» зауважив: «… Більшість гіпербол стають смішними, як тіль­
ки їх намагаються розшифрувати… В усіх гіперболах… є зміст почуття,
а не реальний зміст в усьому його розмірі»).
Але гіпербола у В. Голобородька не здається гіперболою саме через
її «дитинність», безпосередність, ненапруженість. У нього м’яке туше,
як кажуть піаністи, і навіть до найсміливіших його речей не проситься
означення: «сміливо».
Найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи виникають
як простодушне, довірливе продовження узвичаєних побутових мета­
фор. Звичайнісінький вираз: гілка (чи дерево) заглядає в вікно. Давай­
те трохи «продовжимо» образ: заглядає? Чому? З цікавості? А що її
там цікавить? І от притертий розмовний троп поет розгортає у фантас­
тичну картину, свіжу і милу:
Та калина була така цікава,
усе заглядала в вікно —
що там люди роблять?
Усе заглядала в вікно —
про що там люди розмовляють?
А далі та калина вже й заходить у хату «на своїх тоненьких ногах»,
«злітає на стіл на своїх листяних крилах», співає пісню про себе ж таки:
«чи я в лузі не калина була…»
І взагалі всі «неживі» предмети у Василя Голобородька оживають
і поводяться як добрі й милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І ци­
ми гомінливими, балакучими, вражливими, всюдисущими і дума­
ючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ В. Голо­
бородька.
Зулуський поет Б. В. Вілаказі говорить, що поет той, у чиїм серці
«навіки нетлінні душі дерев, звірини і землі».
В. Голобородьку охоче звіряються, довірливо розкриваються ці
«душі» дерев, звірини, землі і всього на землі сущого. В нього листя хо-
дить-ступає по землі, наслухає й надивляється («Ходить листя по уз­
ліссі…»); дерево грушка сідає за стіл вечеряти з дітворою — їй дають
молока, а просять груш («Грушка»); на білих вишнях голуби колихають
хату поетового кохання («Човни проліскові») і тихо снується безліч
інших див. А найпостійніше з них — нескінченне взаємопереливання
«живого» й «неживого», вічноплинне вростання людини в стихію при­
роди: кохана розшукує ягоди у траві, і ось поступово очі її стають ро­
сою, волосся травою, щоки полуницями, і ось уже поет збирає «на її що­
ках полуниці» («Улітку-літечком»); герой «лежить такий безмовний», і
ось він «вріс у землю: без очей, без рук, без ніг» («Ходить листя…»);
люди зліпили Толоку, і от вона вже «сама поставила столи під вишня­
ми, накрила скатертями вишиваними і поставила на них їжі та питва… 10 ІВАН ДЗЮБА
А потім… глиняними руками, рудими, як хлібна скоринка, сама нали­
вала людям усім…» («Толока»); а найповнішу й найпатетичнішу карти­
ну цього взаємопереходу «живого» й «мертвого», присутності людсько­
го в стихії природи дає, мабуть, незрівнянна поезія «Глечики золоті
груш». Скільки вже написано на цю тему: звертання дитини чи юнака
до пам’яті загиблого батька, але у В. Голобородька ці дитячі марення
переростають у закінчену поетичну картину буття, життєвого кругово­
роту, де на якихось незбагненних гранях сходяться і взаємовгамову-
ються життя і смерть, живе і мертве.
Як і всякий значний поет, В. Голобородько не боїться стати перед
найбільшими загадками буття — саме вони і притягують його непере­
можно, і він приступає до них вже досить зблизька. Тому діалектика
життя і смерті пронизує всю його поезію. Багатство, красу і вічну непе­
реможність життя він часто прагне передати через момент смерті,
повноту життєдіяння — через момент втрати.
Ці мотиви «втрати» дуже часті в його поезії. При цьому В. Голобо­
родько без усякого збентеження переступає штучні «кордони дозволе­
ного». Ось одна із характерних його медитацій:
Руче, руче, відірвана руче,
що без тебе я мушу робити?!
Не кидатись же головою з кручі,
а треба якось-то жити…
Хато, бачиш — руки немае!
Не погладжу твоє волосся
й восени, яка серпнем світає,
не заплету тобі з яблук коси.
Глечики, глечики рудобокі,
я не виліплю вам братиків!
Не спущу у криницю глибоку
вас води ранкової набрати.
І тобі, мій сусіде Миколо,
нічим стиснути праву руку!..
Я ж не був без руки ніколи,
я не знаю, як жити мушу!..
Цей вірш багатьом може здатися дивним і навіть шокуючим. А не
один блюститель «доброго тону» і «благопристойності» в літературі
ще й обуриться: от, мовляв, знайшов «поетичну» тему — відірвана ру­
ка; адресувалися, мовляв, поети з монологами до коханих, до зір, до не­
ба, до землі, до коня, собаки і всіх сущих тварей, до відповідних ор­
ганізацій, до своєї тіні навіть, — але щоб до відірваної руки — це нечу-
вано і невиправдано. Оскільки люди, схильні до таких закидів, визна­
ють тільки «історичний прецедент» і ніяку іншу аргументацію, пошле­
мося на такий прецедент.
Ось вірш сучасного словенського поета Матея Бора «Візії людини,
що втратила руки під час бомбардування під мостом»: У ДИВОСВІТІ РІДНОЇ ХАТИ 11
О мої руки!..
Де ви, мої руки?
Ви втікли, а я, недвижний,
біжу за вами,
вас доганяю.
Але як вас схопити?
Я ж бо безрукий.
…Чим я розчешу волосся
моєї крихітки?
Чим ущипну її, пестячи,
за носика чи за вушко?
Чим стану м ’яти я віск або глину,
щоб виліпити їй іграшки?
Хто аплодувати стане
атомному вікові?
Звірі, чи що?
Чи я, спотворений болем,
зім’ятий разом з моїм лахміттям
у жалюгідну грудку,
але все ще подібний до людини?
Я би ще зміг,
тільки ж руки мої повтікали…
Як бачимо, є разюча спільність у внутрішньому мотиві обох віршів,
хоч виникав той мотив по-різному і в кожному разі незалежно (такі ми­
мовільні збіги бувають у поетів, віддалених і простором, і часом). Не-
важко помітити, що у словенського поета він розкривається драма­
тичніше і соціальніше (до речі, у колеги Василя Голобородька — моло­
дого поета Миколи Холодного також є вірші про «втрачену руку» —
і драматичним звучанням, коли герой «шле скарги у всі інстанції, підпи­
суючись відірваною рукою дядька»), — а в Голобородька він ло­
кальніший і елегійніший. Тут у поета було інше «завдання», інший
психічний і життєвий матеріал покликав до життя цей вірш. У ньому —
не так трагедія каліцтва, як щось інше. Є в математиці спосіб «доведен­
ня від супротивного». А в мистецтві може бути спосіб розкриття повно­
ти світовідчування і життєдіяння через ілюзорну втрату їх (і тому загост­
рену тугу за ними). Людині здається (чи сниться), що вона вмирає, втра­
чає друга тощо, — і тим сильніше вона тягнеться до життя, любить дру­
ці і т. п. (пригадаймо, скільки «снів» у літературі, скільки мотивів «втра­
ченого раю», або згадаймо чудову повість В. Дудінцева «Новорічна каз­
ка», де загадковий птах відмірює героєві термін його життя і герой по­
чинає надзвичайно болісно відчувати плин часу). От щось подібне до цьо­
го, щось подібне до такої ілюзорної втрати (справжня втрата вирвала­
ся б страшними криками або ще страшнішим мовчанням, але не розваж­
ною елегією) і складає вірш Василя Голобородька, дає поетові мож­
ливість просто і несподівано сильно сказати про звичайні людські спра­
ви як про велику душевну потребу людини, як про чуттєвий і поетичний 12 ІВАН ДЗЮБА
зміст його буття й життєвідчування («глечики, глечики рудобокі, я не
виліплю вам братиків! Не спущу у криницю глибоку» і т. д.).
Цей підхід — брати життя в момент його «втрати» і тим самим
повнитися відчуттям його цінності, широким і теплим чуттєвим напли­
вом, досягати миті чуттєвої «всеосяжності», — цей підхід дуже харак­
терний для В. Голобородька.
Такий, наприклад, його вірш «Голова». Жахно-фантастична візія
«кривавої людської голови», що «котилася, як кавун», є приводом для
того, щоб зафіксувати останній момент витікаючого життя, останню
мить оголеного світопочування — очищеного від дріб’язку і від усього
вторинного, поверненого до елементарності й первісності, — «ідеалі­
зованого» силою поезії. І все це передане з неймовірною, дерзновен-
ною простотою і цнотливою матеріальністю, тілесністю, «анатоміч-
ністю». «Ще у вухах шелестіло колосся, рипів біля колодязя журавель,
гули оси, сміялася дитина. Ще на губах висів поцілунок жінчин, ще во­
ни ворушилися і складалися трубочкою, щоб засвистіти… Ще язик роз­
повідав якісь веселі історії друзям… Ще у ніс заходили пахощі осені,
прілого листя… Ще під зморщеним чолом зріли мислі…» З тихістю
і нестримністю повені розгортається цей сувій первісних і останніх,
вічних людських почувань, і раптом тамована елегія смерті, що приглу­
шеним внутрішнім акомпанементом супроводила цей сувій життє-
сприймань, — вибухає на мить трагічною фантасмагорією смерті, щоб
знову «розрядитися», пом’якшитися, «ідеалізуватися» у спокійно-гли­
боку жалобу:
А голова уже котилася.
Як кавун, кривава людська голова.
І падали непритомні жінки,
падали непритомні матері та сестри
і простягали по землі довгі руки,
і по руках,
як по білих рушниках,
ішли за головою люди
і шелестіли,
як чорні жалобні стрічки.
На перший погляд цей фінал, ця картина видаються малозрозу­
мілими, «нереалістичними», випадково і довільно придуманими. Та
насправді це не так. Врахуймо, що поет тут малює не конкретну карти­
ну смерті якоїсь конкретної, окремої людини, — до такої картини ми
справді могли б підходити з побутовою міркою і вимагати побутової ж
правдоподібності. Але тут маємо узагальнену поетичну філософію
людської смерті взагалі, смерті як феномену, смерті в її одвічному про­
тистоянні життю і в її одвічній злитості із життям. Отож поет і дає свій
поетичний синтез життя і смерті взагалі в іхніх найпервісніших (у ро­
зумінні значення, а не генези) показниках. У ДИВОСВІТІ РІДНОЇ ХАТИ 13
Гаразд, скажете ви, але все-таки як це так: падають непритомні
жінки, матері, сестри, простягають по землі «довгі руки», а по цих ру­
ках, «як по білих рушниках», ідуть люди, та ще й «шелестять, як чорні
жалобні стрічки»? Як це собі уявити і що те все значить?
Знову ж таки: «уявляти» і «розуміти» поетичний образ — зовсім не
значить знайти для нього конкретний побутовий відповідник, а значить
відчути його естетичний і духовний сенс, прилучитися до поетової уяви і
«співпережити» те складне, часом таємниче й «ірраціональне», що пере­
живає поет, коли його тонка душа вловить подих великої таїни життя. А
життя має безліч таких таїн, страшних і принадних, од «побутової люди­
ни» вони часто приховані повсякденним дріб’язком, але їх чують людина-
філософ і людина-поет; з різних кінців і по-різному занурюються в них на­
ука і література. Причому великі вчені свідчать, що чим більше таємниць
природи розкриває наука, тим більше їх перед нею ще постає, так що ви­
ходить, ніби відкриття однієї таємниці — це тільки вступ до інших.
А серед них є такі таїни чисто людського характеру, феномени ду­
ховності, що приступ до них має тільки мистецтво.
А в даному разі, мені здається, варто мати на увазі ось що. Кожну
мить на землі, навколо нас, народжуються і вмирають люди. Для біль­
шості з нас це звичайна статистика. Але в якісь хвилини ми можемо
ніби відчути, що живемо в атмосфері, густо насиченій біопсихічними
імпульсами народження і вмирання, зойками матерів і вдів, передсме­
ртними корчами й останніми благально-нерозуміючими поглядами
скляніючих очей, і під цей нечутний і для нас неіснуючий, але реально
існуючий і непозбутній акомпанемент ми спимо, їмо, сміємося, люби­
мо і зачинаємо нові життя, — і є в цьому щось страшне, щось таке, з
чим не може примиритися людське єство, людський інстинкт життя й
біологічної солідарності. Ось чому в поета через наші благопристойні
будні й короткозору заколисаність добропорядними справами — ко­
титься кривава людська голова і так недоречно хляпає своїми синіючи­
ми вухами. І щомиті всюди по планеті падає безліч непритомних ма­
терів і сестер. І якщо «скласти» — одна за другою — їхні мукою видов­
жені услід труні руки, то на всю землю простягнеться з них довгий міст
жалоби і по ньому, як по білих рушниках смерті й прощальної непороч­
ності, ітимуть люди, і кожен буде як втілений звук жалоби, як траурний
слід, пам’ять по вмерлому собратові, — «…і шелестіли, як чорні жалоб­
ні стрічки». В таку патетичну картину виростає фінал вірша.
Можна було б зупинитися ще на одному, потрясаючої сили, вірші
В. Голобородька, в якому виражене переживання смерті, — це «Балада
про кривавих солов’їв» (до речі, смерть тут відтворена засобами і бар­
мами, які нагадують відповідні моменти у кінофільмі «Тіні забутих
предків»). Але ми вже не будемо говорити, щоб не склалося враження,
ніби тема смерті у В. Голобородька головна. Ні, він — поет життя і са­
му смерть бере як момент життя, що дає драматично й повно відчути
його матеріальність, чуттєву гущину, красу і милу чарівність. 14 ІВАН ДЗЮБА
При поверховому погляді може здатися, що Василь Голобородько бе­
ре світ трохи вузько, надто локально, особливо з погляду громадської,
«політичної», зрештою, інтелектуальної людини. З такою думкою не вар­
то поспішати, хоч якісь аргументи для неї підшукати можна було б. Але
якого вона набиратиме значення стосовно до Голобородько вої поезії?
Ми вже говорили, що, на відміну від багатьох молодих поетів, Ва­
силь Голобородько ніби не прагне до широкої панорами світу. Само по
собі це могло б бути погано, але виходить на добре, оскільки «вузь­
кість», «хатність» Голобородька — це не відмова від багатства й неви­
черпності світу, а особливий спосіб увійти в них зсередини, «тихо», по­
бачити внутрішню «душу» речей, побачити багато в малому, безмірне
в обмеженому, дивовижне й фантастичне у звичному й побутовому.
Для сучасного фізика елементарна частинка — так само невичерпний
і нескінченний світ, як для астронома космос. У звичайній селянській
хаті поет і художник може відкрити всі чари й дива життя. Про велико­
го маляра Сезанна дослідник каже:
«…Теми Сезанна одноманітно скромні. Він більше за все любить
натюрморти. Але подивіться на його таку скромну за змістом картину —
білий глечик, кілька яблук на скатертині — і ви побачите, як у цьому
скромному мотиві зосереджене все кольорове багатство світу, як пала­
ють його помаранчі та яблука в оправі холодної скатерті — мовби сон­
ця чи дорогоцінні самородки» (Я. Тугенхольд, «Живопись и зритель»,
М .-Л ., 1928, стор. 106).
Важко робити тут якісь порівняння, але нехай вищенаведене спос­
тереження допоможе нам оцінити і предметне та чуттєве багатство
поетичного світу В. Голобородька, локалізоване на порівняно невелич­
кому життєвому «квадраті». Досить прочитати такі його поезії, як
«Стара хата», «Про хату, яку розбирають», «Піч», — і ми побачимо,
що звичайна селянська хата для поета — цілий невичерпний всесвіт
з безліччю своїх світів і див, вмістилище закінченого циклу буття, де, як
і всюди, можна знайти всі начала й кінці; прочитаймо «Білу любов»,
«Човни проліскові», «Квітку, яка розцвіла на воді», «По вертикальній
стіні кімнати…» та ін. — і ми побачимо, що поетична трансформація
вражень сільського побуту й наявних там людських взаємин веде до
тонкої трактовки «вічних» людських проблем; а такі речі, як «Золота
птиця», «Грушка», «Улітку-літечком», та багато-багато інших (в тому
числі і з названих вище) покажуть, як багато ще може дати сьогодні
органічне відродження елементів української національної давньопое-
тичної стихії, елементів високофольклорного і висококазкового світо­
сприймання, — продовження сьогодні тої традиції розкривання пра­
давнього психічного підкладу та міфологічно-поетичних джерел світо-
почування українського народу, активного, динамічного включення їх
у світопочування сьогоднішнє, — традиції, яку заклали Леся Українка
в «Лісовій пісні» та Михайло Коцюбинський у «Тінях забутих предків».
По-новому відроджується й поетичний пантеїзм раннього Тичини. УДИВОСВІТІ РІДНОЇ ХАТИ 15
Але з-поміж усіх українських поетів Василя Голобородька якісно
відрізняє особлива м’яка плинність його світу, плинність всезагальна й
незупинна. Його поезія — це замріяна стихія доброго бога перевтілень
і перероджень, це нескінченне й мимовільне взаємопереливання всіх
станів, речей, якостей. Ніщо в нього не залишається самим собою біль­
ше як єдину мить, а вже стає чимсь іншим. Ця свавільна, а швидше
спонтанна змінність поширюється в нього навіть на субстанцію речей,
навіть на те, що в природі найбільш стале: абсолютні розміри пред­
метів, просторові співвідношення. «Мале» й «велике», «більше» й
«менше», «частина» й «ціле» втрачають свою абсолютність, свою пря­
му підпорядкованість, починають взаємозаміщатися і вступати в під­
порядкованість обернену: «мале» стає більшим за «велике», «ціле»
поміщається в «частині» і т. д. (див., напр., вірші «Тіні розбіглись від ха­
ти…», «Золота птиця» та ін.). Ця високонаївна натурфілософська
діалектика, при всій своїй поетичній органічності й часом простоті,
насправді — складного походження. Вона і виплід сучасного світосп­
риймання (про сучасну науку, яка провела драматичний перегляд уяв­
лень про світ і дає нову його парадоксальну картину, видатний фізик
Р. Корнфорт каже, що її — науки — істини суперечать «здоровому глуз­
дові», але що таким чином усе більше «абсурдного» входить поступово
у межі того «здорового глузду», розширюючи його; щось подібне відбу­
вається і в поезії: ревнителі побутового «здорового глузду» змушені
миритися все з новими й новими поетичними абсурдами, які непоміт­
но самі стають здоровим глуздом). І продукт інтенсивності поетичної
уяви, «агресивності» штурмуючої фантазїї натомість лінивого мрій­
ництва (і знов-таки це характерна прикмета сучасного мислення, якось,
мабуть, зв’язана з новими рубежами людської думки взагалі і зокрема
науки; не випадково саме в наш час, з практики сучасної науки постало
твердження великого Ейнштейна про те, що фантазія — «найбільш на­
укова з якостей людського розуму»). І якийсь далекий відгомін східних
філософій і аромату східного фантазування. І звичайнісінька українська
казка, «способи мислення» якої з усіма закладеними в ній можливостя­
ми ми мало цінимо. І, нарешті, та особлива благословенна «дитин­
ність», великий дар природи — дар вічної свіжості й сили сприймання,
«первинності» враження, дар зачудування перед дивовижністю й
таємничістю світу, дар захищеності від всерозуміння й пошлої «твере-
іості», від призвичаєння й «оговтання» в світі. Коли я думаю, як би вис­
ловити те дивне враження, що його справляє, з прочитаних віршів Ва­
силя Голобородька, особистість самого поета, — мені згадується «Ма­
ленький принц» Антуана Сент-Екзюпері. Пам’ятаєте, як маленький
принц дивувався з дорослих, що вони не можуть зрозуміти най­
простіших речей, не вміють бачити того, що йому очевидне…
Це протиставлення «дорослих» і «дітей» є одним з лейтмотивів тон­
кого гуманіста Сент-Екзюпері, його idee fixe: як гірко, що «розум» «дорос­
лих» так принижений і притертий практицизмом, «реальністю», «здоро­ 16 ІВАН ДЗЮБА
вим глуздом»; що людина, набираючись досвіду й розважності, втрачає
зачудованість і самодостатню гру уяви (а вільна гра душевних сил — це і є
еманація людського, те, чого не спостерегти на нижчих рівнях живого),
втрачає радісне й безкорисливе взаєморозуміння з природою…
На доказ такого розмаїто-фантазійного характеру Голобородькового
світосприймання можна було б наводити багато його віршів. Але читач
може це сам побачити. Може побачити й інші відтінки в його поетично­
му колориті. А тут на закінчення ми б хотіли ще сказати про ніжний
ліризм його поезії, котрий таким симпатичним, зворушливим серпанком
огортає його милі казки-сновидіння-марення, як-от «Золота птиця»:
У квітні
по білому небу вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
А от одна золота птаха
прилетіла із білого неба до мене
і забрала мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке —
у чашечці вишневої квітки умістилося б! —
і на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…
* * *
…Можливо, що ці нотатки про молодого поета здадуться надто
захопленими. Певно, воно так і є. І, мабуть, уже пізно пробувати
«врівноважити» це захоплення обов’язковими критичними зауважен­
нями. Та й чи конче це треба в даному випадку? Хочеться тільки висло­
вити віру в те, що в міру наростання життєвого й творчого досвіду Ва­
силя Голобородька множитимуться й глибитимуться його стосунки до
дійсного буття, а значить, і все більше повнитиметься істинним
змістом його поезія, бо поезія — це духовне багатство людини, а, кажу­
чи словами К. Маркса, дійсне духовне багатство людини — це багат­
ство її дійсних життєвих зв’язків.
«Дніпро», 1965, № 4