Михайло Юрійович Яцків народився 5 жовтня 1873 року в селі Лесівці, колишнього Богородчанського повіту на Станіславщині, в се­лянській родині. В цій лісистій і надзвичайно мальовничій місцевості Карпатського підгір’я М. Яцкову довелося зазнати тяжкого життя. Навколо панували жорстокий гніт, кривда і безправ’я: селяни на своїх клаптях землі, лісоруби на виснажливій і небезпечній праці в лісах з досвітку до ночі працювали не покладаючи рук, щоб не дати своїм сім’ям   вмерти   з  голоду.

Навчався М. Яцків спершу у початковій школі в містечку Лисці, а пізніше у Станіславі. У вересні 1886 року М. Яцків поступив у Ста-ніславську вищу гімназію. Тут він належав до таємного учнівського гуртка, яким керував нині відомий український радянський письмен­ник Денис Лукіянович. За активну участь у роботі цього гуртка в 1890 році М. Яцкова, учня IV класу, з гімназії було виключено. В ехсіизіо — документі, в якому обґрунтовувались причини виключен­ня, зазначалось, що М. Яцків карається «2а ап1уге1і§і]пе Іа)пе есЬасІгкі зосіаіібіусгпе» *. Крім цього, на шкільному свідоцтві, яке йому було видане, дирекція зробила таку примітку: «^/усіаіопу г ІиІЄ]52е§о гакіа-сіи га \уу8Іа82апіе газасі \уго8ІсЬ гроіесгпеши рогг!іс1ко\УІ, г’чуіаоїсг^псусЬ о тогаїпеш і ге1І§ііпет герзисіи исгпіа» **. Ця примітка закривала пе­ред юнаком двері до будь-якої школи.

Зрозуміло, що до таємного гімназичного гуртка привели М. Яцкова прогресивні погляди, жадоба нових знань, яких не давала тогочасна школа, прагнення до активної громадської роботи на користь рідного народу. У своїй автобіографії М. Яцків пише, що гуртківці вивчали твори   Маркса,   Енгельса,   Чернишевського,   Дарвіна.   Отже,   керівни-

*  «за  таємні  антирелігійні  соціалістичні  зібрання».  (Польськ.). ** «Виключений з   тутешнього   закладу   за    проголошення   засад, що  є  ворожі   для суспільного  порядку   і  свідчать  про  моральну  і  ре­лігійну зіпсованість  учня».  (Польськ.)

*

403

цтво гімназії правильно визначило антирелігійне  і  соціальне  спрям вання   гуртка.

Два роки М. Яцків не міг вступити до жодної гімназії, але цей час не пропав марно. Юнак провів його у наполегливому самостійному навчанні, він ближче пізнав життя, змужнів. Справою М. Яцкова займалася Львівська шкільна крайова рада, очолювана реакціонером М. Бобжинським. Було вирішено, що дворічне перебування юнака поза школою — покарання недостатнє, і М. Яцкова направлено для про­довження навчання до гімназії у Бережанах з відповідним попереджен­ням адміністрації і  поліції.

Ця гімназія вважалася місцем кари для неблагонадійних учнів і вчителів, оскільки Бережани були глухим провінціальним містечком, що лежало далеко від залізниці. Скупчення «неблагонадійних» в полі­тичному відношенні учнів вимагало від керівництва шкільних установ добору відповідного викладацького й іншого персоналу, тому поруч з людьми прогресивних і революційних поглядів тут була велика кіль­кість  крайніх  реакціонерів.

Замість зарахувати М. Яцкова до V класу, його ще на рік по­вернули до IV, вважаючи це заходом «твердої руки». З першого ж дня учителі почали ставитись до нього упереджено, з недовір’ям, вони слідкували  за ним і заохочували до цього   учнів.

«В Бережанах,— згадує М. Яцків,— почалось моє лихоліття. Директор Гжегорчик… дав господареві класу Петру Дуткевичу (укра­їнцеві) інструкцію, як він має зараз на першій годині «привітати» мене…

Він (Дуткевич), прочитавши список учнів, зітхнув і з півусміхом почав говорити:

— Тут між вами з’явився один птах, філософ не філософ, але со­ціаліст, атеїст, небезпечна, може, схиблена молода людина, отже, будьте обережні, не заходіть з ним в розмову, а коли б щось небез­печне замітили,  то  донесіть  дирекції».

На квартиру, в якій проживав М. Яцків, директор гімназії часто посилав учителів для перевірки, які книжки читає підозрілий учень, що записує і т. д. Але М. Яцків уже мав певний досвід. Скриньку з недозволеними книжками він тримав у кімнаті господаря, а різні недозволені гімназистам видання, між якими були «Народ», «Житє і слово», що їх видавав Франко, виписував на ім’я господаревої доньки. Господар   квартири  ставився  до  Яцкова  дуже  прихильно.

Характеристика «підозрілого» і «неблагонадійного», яку дала Яцкову шкільна адміністрація, одну частину учнів відмежувала від нього, а іншу, навпаки, наблизила. Здібний до навчання і охочий до громадської діяльності, М. Яцків швидко здобув симпатії передової частини своїх шкільних товаришів. Це дало йому можливість створити

незабаром таємний гурток, до якого увійшли учні, що стали потім відомими громадсько-політичними діячами. До таких треба віднести Костянтина Сроковського — журналіста і редактора, Володимира і Артима Хомиків — перший з них став учителем, а другий — журна­лістом, загальновідомою була його книжка «Всесильний долар»; Івана Григоровича — співака-тенора, вчителя співів і музики; Ярослава Тан-чаковського — вчителя,   та   інших.

Очолюваний М. Яцковим гурток працював досить активно. Ми­хайло Рудницький згадує, що тут «систематично приготовлялись від-чити з дискусіями, вироблялися плани політично-просвітньої агітації, яку гімназисти вищих класів вели по селах. Пам’ятаю, як учні V кла­су читали відчити на теми: «Причини французької революції», «Про соціалізм»   і  т. п.

В Бережанах М. Яцків був знайомий з літераторами і громад­ськими діячами, був у близьких взаєминах з письменником Андрієм Чайковським — приятелем Івана Франка,— користувався його бібліо­текою  і літературними   порадами.

Якось учитель грецької мови виявив, що М. Яцків на його уроці читав книжку Дарвіна «Походження людини» в польському перекла­ді Л. Масловського. На учительській конференції директор запро­понував виключити М. Яцкова з гімназії, мотивуючи це тим, що не тільки автор, але й перекладач книжки були прокляті церквою. Після тривалої дискусії конференція вирішила винести ім’я Яцкова на карну дошку,  а   справу  розслідувати  далі,  посиливши   нагляд.

До дирекції почали надходити матеріали про недозволену гро­мадську діяльність М. Яцкова, а також про підозріле згуртування навколо нього частини учнів. Син директора гімназії розповідав, що М. Яцків книжки антирелігійного і соціального характеру маскує ти­тульними сторінками з творів релігійного або проавстрійського на­прямку і, переплетені в такий спосіб, позичає деяким учням, сусідам, а то й стороннім особам. Увагу самого директора привернула фотогра­фія М. Яцкова з групою учнів, яку фотограф, не підозріваючи лиха, ви­ставив на вітрині. Директор прийшов до висновку, що сфотографовані саме й становлять той таємний гурток учнів, який йому так довго не вдавалося виявити. Так фотографія (а була це дійсно фотографія чле­нів гуртка, які захотіли мати пам’ятку про свою спільну працю і друж­бу) стала документом обвинувачення. Покарані були всі, а Яцків най-суворіше. На останньому (1896) році навчання М. Яцків, який був дуже здібним учнем і проявляв талант уже в своїх перших літератур­них творах, змушений був залишити гімназію. На цьому й закінчи­лось його офіціальне навчання.

«Я   опісля,— пише   він,— не   йшов    уже   до   австрійсько-польської

404

405

клямки, тільки взявся вчитися сам. На екзамени і докторати не стало у мене ні часу,  ні охоти, ні  енергії,  а передовсім  навіть   засобів».

Зірвавшись з «гімназійного припону», М. Яцків пішов у життя, яке зустріло його дуже непривітно. Але за всіма життєвими турбо­тами і незгодами він не міг забути тієї кривди, яку вчинили йому і чинила молодому поколінню тогочасна школа. Затхлу гімназичну атмосферу він викрив потім у повісті «Огні горять».

«Гімназія… фабрика становищ, ослячий міст до золотих коміріи, кар’єр, неробства і дармоїдства, пантеон скастрованих наук, над яки­ми сліпають і нидіють тисячі дітей, містичний культ протекції, лизуп-ства… Тисячі свіжих душ тремтять і в’януть в ній… Тисячі молодих душ кривляться і ломляться на ціле життя, тисячі голодних виморе­них мріють про свободу та краще життя, а тисячі ситих пустують без­печно! Сліпа, строга, бездушна, порохнява гімназія, укривана під фальшивими блисками суспільної етики».

Опинившись на незнаному і вибоїстому шляху «самостійного життя», М. Яцків шукає засобів для існування. Він займається літе­ратурною творчістю і одночасно самоосвітою. Багаті знання, якими особливо відзначається М. Яцків у галузі літературознавства, історії, мовознавства, театрального мистецтва, етнографії, він здобув шляхом наполегливої праці  над собою.

В другій половині 1896 року М. Яцків став актором мандрівного театру, яким керував Степан Курбас-Янович. Хоч цей театр був під управлінням «Руської бесіди» і вважався одним з осередків розповсю­дження української культури, стан його був дуже невідрадний. В ко­лективі були люди малокультурні, випадкові, тут процвітала групів­щина, заробітчанська кон’юнктура, пияцтво, розпуста. На молодого актора, який весь час думав про театр з побожним, надземним захоп­ленням, дійсність, з якою він зіткнувся, вплинула приголомшуюче. Він мріяв про ролі, про справжнє сценічне відтворення образів світо­вої і української драматургії, а тим часом керівництво театру вико­ристовувало його як статиста в масових сценах і виходах, а то й про­сто для послуг театру або старшим акторам. М. Яцків самостійно вивчив і з допомогою визначних акторів української і польської сце­ни, наприклад, таких, як Плошевський і Рубчак, довів до справжньої майстерності виконання ролі Франца Моора з драми Шіллера «Роз­бійники», але керівництво театру, під впливом зацікавлених акторів, не випустило його на сцену. Це послужило причиною виходу М. Яц-кова з трупи Курбаса.

Перший, так би мовити, етап театральної діяльності для М. Ям­кова як актора нічого не дав, але Яцкову-письменникові приніс багато користі. В  повісті  «Огні горять»,  оповіданні  «Ой не ходи,   Грицю…»

та ряді інших своїх творів він викрив ідейну та моральну гниль і цві-лість тогочасних театральних колективів.

Картини соціальної несправедливості і політичної нерівноправно­сті, гніту, відсталості, заскорузлості, фальшивого народолюбства, амо­ральності,— все це вбирала пам’ять юнака, щоб потім відобразити в художніх творах.

М. Яцків приїздить до Львова і в 1897 році поступає на роботу в страхово-кредитне товариство «Дністер». Працює писарем, а після складення спеціальних бухгалтерських іспитів у Торговельній акаде­мії — рахівником. Разом з цим він працював у театрі і користувався великим успіхом у глядачів. Зокрема Іван Франко, будучи на виставі «Украденого щастя», дякував М. Яцкову за майстерно і оригінально відтворений ним образ Миколи Задорожного. «Багато людей говори­ло,— пише М. Яцків,— що я розминувся з своїм покликанням, що моя кар’єра була властиво в театрі, але нині шкода вже про це згаду­вати».

В 1899 році в «Літературно-науковому віснику» були надруко­вані перші оповідання М. Яцкова — «Недоумна», «Пробудження», «Собака», «Що ж робити?», «Весняний захват», «Затроєна шпилька». В наступному році (1900) тут же було опубліковано його прекрасне реалістичне   оповідання    «У   наймах».

Можна сказати, що М. Яцкова ввів у літературу Іван Франко, який ще в 1899 році на підставі перших творів («У наймах», «Що ж робити?», «Нухим») зробив висновок, що в особі Яцкова українська література має обдарованого новеліста. Після відзначення, так би мовити, літературного народження М. Яцкова у своїй статті «РгеЬІес! Шегаїиг з1оуап8кусп га г. 1899», надрукованій в чеському літературно­му місячникові «Зіауапзку РгеЬІесІ», І. Франко пильно слідкував за творчістю молодого автора і всіляко сприяв його праці. В 1901 році у статті «З останніх десятиліть XIX в.» І. Франко визначив місце М. Яцкова у літературі поряд з визначними письменниками того часу. Він писав:

«Наша проза під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцкова набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різ­норідності… Се гарні здобутки нашого розвою, і їх не годиться нам затрачувати».

З 1899 року М. Яцків завдяки І. Франкові працює по суміс­ництву в Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові, в «Літератур­но-науковому віснику» і видавництві «Русько-українська спілка». Під безпосереднім наглядом і за допомогою І. Франка М. Яцків вивчав українську літературну мову, набув коректорського і редакторського уміння. Про приязне ставлення І. Франка до молодого письменника свідчить   ще  й  такий  факт,   що  він  провів  першу  коректуру   повісті

406

407

М. Яцкова «Огні горять», яка вийшла у Львові 1902 року. «Дякую долі і нагодам,—пише М. Яцків,—що в моїх трудах і терпіннях дали мені пізнати найдостойнішу постать по Шевченку, найкращу постать моєї доби, дали мені змогу і честь працювати з Іваном Франком при одному столі, вітати і прощати його спрацьовану, скорбну, благосло­венну руку. Ті моменти були для мене не раз одинокою розрадою і підйомом».

Будучи надзвичайно працьовитим, встигаючи справитись з робо­тою в «Дністрі» і по сумісництву, М. Яцків знаходив час для на­вчання і літературної праці. До своєї літературної праці він був особ­ливо вимогливий. «Він надзвичайно роботящий, всесторонній і вибаг­ливо дбайливий про вигляд своїх творів,— пише Д. Лукіянович.-— Яцків переписує по 20 разів кожну свою річ і віддає в друкарню каліграфічний рукопис».

Під кінець XIX і на початку XX ст. певна частина молодих письменників Галичини потрапила під розтлінний вплив декадентства. Це дуже турбувало І. Франка. З приводу появи модерністського тво­ру Станіслава Пшйбишевського «Із циклу вігілій», перекладеного на українську мову, Франко писав:

«Я не з тих боязливих, що при кожній новій появі в літературі, непривичній для їх смаку і для їх утертих стежок, лементують над упадком моральності і суспільного ладу і пророкують близький кінець світу, а щонайменше затрату народних святощів. А проте, прочитавши отсю книжечку, я не можу помістити в своїй голові, пощо і для кого перекладено її на нашу мову. Що могло подобатись в ній переклада­чеві, і що хотів він у ній подати нашій суспільності? Твір Пшйбишев­ського, це не новела і не поезія в прозі, не філософія і не наука, хоч має із усього потрохи. Є тут шматочки оповідання, сценки, немов моментальні фотографічні знімки, які могли б робити враження, якби автор хвилину дав спочити уяві читача і зосередитись на них, але вони, міняючись з шаленим поспіхом, мигаючи і блимаючи, тільки мучать нашу уяву і не дають їй нічогісінько тривкого. Є тут проблис­ки настроєвої лірики, проблиски щирого чуття, але знов-таки пере­ривані безтямною і абсурдною фразеологією, в якій нормальна лю­дина ані зрозуміти, ані відчути не може нічого. І, вкінці, є тут хво­стики якихось філософічних думок, широких узагальнень, але знов таких, що не мають нічого спільного з наукою і можуть уважатися хіба виплодом високоталановитої й інтелігентної, але наскрізь боже­вільної людини. Божевілля, тяжка духова хвороба — це виразні при­знаки цього писання, виразні особливо в тім неспокійнім і прудкім миготанню образів його уяви, в наглих перескоках зі п’ятого на десяте і в тім наскрізь хоробливім затісненню духового кругозора, що змуч шує автора в цілому світі бачити тільки своє власне «я», обожуване і

нічим не зв’язане, незважаючи на всю його (змальовану в творі) мізерність — і жінку в одній тільки функції — самиці. Ще раз повто­рюю: не можу зрозуміти, пощо і для кого потрібно було збагачувати нашу літературу перекладом  цього твору».

Ми навели цю довгу цитату не тільки для того, щоб показати нікчемність твору Пшйбишевського, але, головним чином, тому, що вона містить різкий осуд декадентщини і модернізму в цілому. Дуже шкода, що ця розумна Франкова пересторога не вплинула на М. Яц­кова, який потрапив  під   вплив декадентів.

Яцкова називали «найбільшим галицьким модерністом», «першим, що вмів сміливо наслідувати чужинні твори», ставили його «на чолі української модерни» і  т. ін.

Були й щирі голоси здорової критики, яка обстоювала і закли­кала до розвитку реалістичних начал творчості письменника. Вказу­валось, що реалістичні твори М. Яцкова є справжньою окрасою укра­їнської літератури.

«Реалістичні твори Яцкова,— писав Д. Лукіянович,— далеко ближчі нашому серцю, ніж модерністичні, бо в них видно наші народ­ні прикмети, вони взяті з нашого життя, в кожнім творі кружляє жива кров. Натомість більша частина модерністичних його писань — то щось космополітичне, і навіть як знайшлися в них які натяки і відклики на українство, то мають вони характер чогось штучно при­чепленого». Кращим оповіданням М. Яцкова визначалось місце поряд з творами Франка,  Стефаника і Мартовича.

Але М. Яцків, який працював з Франком, Павликом, Маковеєм, Гнатюком, який був сучасником Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської, Л. Мартовича, М. Черемшини, С. Ко­валева, що присвятили свій талант справі служіння народові, звер­нув з шляху реалізму і пішов по бездоріжжях модернізму і декадент­ства. Щоправда, час від часу в пресі і збірках тоді з’являлися його хороші, реалістичні твори, але блудні вогні модернізму знов і знов збивали його на манівці. Має рацію М. Рудницький, який писав, що вплив демонічної атмосфери деяких творів заважив на ньому силь­ніше,  ніж який-небудь світогляд і яка-небудь  мистецька метода.

Свій відхід від традицій, які утверджували в літературі Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Павло Грабовський, Іван Франко, Василь Стефаник та інші передові письменники, М. Яц­ків продемонстрував вступом до літературної організації «Молода муза», що була створена у Львові в 1907 році з метою «витворити нову літературну школу, що з часом може цілій нашій літературі на­дати новий, досі в ній небувалий напрям». Як бачимо, завдання не­абияке! В «Маніфесті «Молодої музи», надрукованому в газеті «Діло» 18 листопада  1907 року, між іншим, ставилися в приклад творчість

408

27 М.  Яцків

409

і філософські погляди Ніцше, Метерлінка,  Бодлера, робились  спро недооцінити   передову  українську  реалістичну  літературу.

І. Франко виступив з різким  осудом занепадницьких, реакціііііич теревенів,   викладених у  згаданому маніфесті.  У  своїй  статті   «Мані фест «Молодої музи» Франко вщент розбив «теоретичні» і «програм ні» положення організації,  висміяв  її  ідейного натхненника О. Луць­кого,  показав   моральне  убозтво  поставленої  молодомузівцями   мети Луцький не розуміє, іронізував І. Франко, що спокій для серця озпа чає смерть і що серце не потребує тепла поза власним організмом, (><> воно саме є джерелом тепла. І. Франко каже, що громадськість мусить строго запитати Луцького і  всіх членів  «Молодої музи»:   «Як   же  се, мої   панове,   ви вербуєте  до свого кружка  молоді душі,  себто наших дітей, наших  молодих братів і сестер? Куди  ж ви думаєте вести їх? В якім «містичнім новім небі» ви обіцюєте їм тепло і заспокоєння?» Франко називає «Молоду музу» «окремою будочкою», а Луцького — комівояжером з чемним уклоном, який пропонує публіці нову оказію— модерністичний  літературний  твір.

В іншому виступі — рецензії на збірку членів «Молодої музи» «Привезено зілля з трьох гір на весілля», надрукованій в «Літератур­но-науковому віснику»,— І. Франко висміяв надзвичайно убогу п ідейно-художньому відношенні літературну продукцію молодомузівціи. Справедливості ради треба відзначити, що з усіх авторів збірки Фран­ко висловився з пошаною тільки про одного М. Яцкова, який подам до книги «одну зі своїх кращих імпресій, моментик, вирваний живцем із селянської психології». Очевидно, І. Франкові було дуже гірко, що М. Яцків  пристав до молодомузівців.

В 1913 році у «Видавничій спілці» вийшла повість М. Яцкові «Блискавиці», яка друкувалася в Києві у «Новітній бібліотеці», збір­ка «Смерть бога», а у видавництві «Громадський голос» — брошуро «Іван Франко. В 40-у річницю». Цей рік був також найбагатшим Ш критичну літературу про творчість письменника як в Галичині, так і  в Наддніпрянській Україні.

В цьому ж році письменник відповідав перед судом і був пока­раний за фізичну образу редактора реакційної газети «Діло». У своїй промові на процесі, як свідчить преса, М. Яцків говорив про «важ­кі обставини свого життя, важку і малоплатну бюрову працю і тдв важчу літературну працю, яка забирає в нього ночі». Далі він «щк-д ставляв себе як жертву «Діла», яке нападає на нього за те, що піп виступив проти розбою, якого доконує «Діло» на наших найвизначні­ших людях», і заявив, що «доти буде боротися проти «Діла», оім поки воно не впаде, а воно мусить упасти».

Приємне враження викликав у читачів відкритий лист М. ЯцкоО| до редакції  «Громадського голосу»,  в   якому  автор робить  критичну

оцінку своєї творчості і ділиться планами на майбутнє. Лист цей був відповіддю на замітку газети «Громадський голос» (січень, 1913), в якій сповіщалося, що з’їзд радикальної партії звернувся «до наших славних письменників товаришів Стефаника, Мартовича, Яцкова, Се-манюка з просьбою, щоб вони містили свої знамениті твори в «Гро­мадському голосі». М. Яцків з великою повагою говорить у своєму листі про Стефаника, Мартовича і Семанюка (Черемшину), дякує за пам’ять про нього, але каже, що титул славного письменника не приймає і  не  вважає свої твори   знаменитими.

«Не було мені суджено досі,— писав М. Яцків,— змалювати хлоп­ського горя кров’ю серця так, як се потрафив Стефаник, не зміг я ще представити гіркого усміху крізь спечені голодом губи і не показав такої сили в оповіданню хлопської долі, як се удав Лесь Мартович, не сотворив я таких мистецьких картин, як Марко Черемшина в своїх прегарних гуцульських оповіданнях. Не дорівняв я їм, але радуюся з глибини душі, що вони так славно виповнили те, чого я не зробив і що буду міг працювати в їх гурті на сім дорогім для мене місці.

Дивлюся на наш український світ, як мій бідний народ пропадає, як та молодіж, наша найкраща надія і сила, мов молодий ліс в огнен­нім вихрі гине,— і душа в мене терпне з розпуки, моя муза викидає крізь заціплені зуби розпалене каміння…

Прийде і на мене черга зробити щось ліпшого. За рік поставлю перші сильніші кроки в літературі».

Отже, знов глибоке невдоволення собою, своєю творчістю, розу­міння того, що читачам треба дати твори високої проби, бажання будь-що досягнути цього. Відчувається, що письменник наче цураєть­ся і соромиться своїх містичних і символічних уподобань і глибше проникається думкою про суспільно-корисне спрямування літератур­ної творчості. «Маю у себе таку велику ринку,— пише він,— топлю в ній олово і смолу і буду капати на мізки фальшивників ідеї, науки, штуки та злодійських опікунів народу і підростаючого покоління. Та й ятаганом вмію орудувати несогірше. Стрічаються часто мідяні лоби, то їм смолою ні оловом нічого не вдієш».

Говорячи про «перші сильніші кроки в літературі», М. Яцків мав на увазі, очевидно, повість «Танець тіней», над якою працював. Але з причин, від письменника не залежних, читачі не могли познайоми­тись з цим твором в обіцяний час. Настала війна, письменника забра­ли в австрійську армію, і творчі плани залишились нездійсненими. В армії М. Яцків був рядовим солдатом і фронтового лиха зазнав повною мірою.

В грудні 1914 року М. Яцків здався в російський полон, в якому перебував дуже короткий час. В числі інших полонених його було від­правлено   в   тил.   «Проходячи   з   транспортом   через   Львів,— пише

410

27*

411

М. Яцків у своїй автобіографії,— ми зупинились на ніч в казармі по вулиці Клепарівській, сьогодні Котляревського. Російський солдат-юнак на моє прохання відпустив мене додому». Так, завдяки людя­ності   молодого   російського   солдата  М.   Яцків   одержав   волю.

Протягом всього дальшого ходу війни М. Яцків проживає у Льво­ві,  заробляє  на  прожиття   працею   у  пресі  і   пише  повість.

В 1916 році в журналі «Шляхи» було надруковано оповідання М. Яцкова «Горлиця». В цьому ж році вийшла з друку перша, а в 1917 році друга частина його повісті «Танець тіней», в якій пере­важали реалістичні тенденції. В 1917 році у «Всесвітній бібліотеці» була видана збірка нарисів М. Яцкова «Далекі шляхи». В 1919 році в Києві у видавництві «Серп і молот» вийшла збірка творів М. Яц­кова під назвою «Боротьба з головою» з передмовою Михайла Рудницького.

Ця збірка, яка була одним з перших видань на Радянській Украї­ні творів західноукраїнських   письменників, не   задовольняє   доборо: творів. Тут, за незначними  винятками,  зібрані модерністичні твори не   представлено   творчості   Яцкова-реаліста.

«Дотеперішній круг читачів Яцкова був обмежений лишень д Галичини»,— пише М. Рудницький, а це неправильно, бо майже вс твори М. Яцкова були перекладені на іноземні мови. Після Франк-М. Яцків був перший з тих письменників Галичини, творчість яки привертала особливу увагу іноземних перекладачів. Твори М. Яцков були перекладені на польську, німецьку, чеську, французьку (до речі переклад самого М. Рудницького), єврейську, японську, англійськ” мови та на мову есперанто. Переклади творів М. Яцкова друкувалис і в російській пресі   (напр.  «Огни»,  Київ,   1910).

овість Ч<Танець тіней» була для М. Яцкова важливим етапо” творчості, що відзначався революційно-демократичними тенденціями Якби М. Яцків пішов у цьому напрямку далі, то він дав би україн ській літературі ще не один вартісний твір.

Але, на великий жаль, цього не сталося. Довгий час М. Яцкі був буйдужим спостерігачем революційних подій в Західній Україні а пізніше приєднався до табору реакції. Був це час, коли, як пиш П. Козланюк у своєму романі «Юрко Крук», «стала необхідна Піл судському нехай і паршивенька українська політична партія в За хідній Україні, яка б туманила народ необхідністю «дружнього спів життя» з поміщиками і шляхтою. Пани потрусили гаманцями і купи ли як стій на синьо-жовтій торговиці у Львові і Станіславі цілий ві осиротілих від довголітніх ласк габсбурзького трону панків з колиш нім   «стовпом»  української  радикальної  партії — Даниловичем».

М. Яцків, який був членом української радикальної партії, не зу мів  критично   оцінити  цієї  політичної  обстановки  і,  сліпо  йдучи  з

412

своїми партійними провідниками, опинився на службі у польсько-шля­хетських окупантів. В грудні 1920 року він по сумісництву (з листо­пада 1918 р. Яцків повернувся на роботу у «Дністер») став редакто­ром газети «Рідний край», яка вела діяльність, ворожу визвольному рухові трудящих і боротьбі за інтереси народних мас. Аж три роки треба було М. Яцкову на те, щоб усвідомити ганьбу свого становища і   розірвати з табором  реакції. М. Яцків  пише:

«Коли я усвідомив, в яке націоналістично-шовіністичне болото втягнули мене лідери збанкрутілої радикальної партії і мій «друг» Твердохліб та його старший брат, я кинув «Рідний край» і «Дністер» і після тяжкої  хвороби почав  шукати чесного хліба».

В біографії М. Яцкова почався новий період: праця в кураторії Львівського шкільного округу, шапкування то перед проурядовими угру­пованнями, то перед Товариством письменників і журналістів, бойкоти, що проводилися проти нього пресою, розгубленість і безпорадність, невміння оцінити обстановку і стати ка грунт реальної дійсності. М. Яцків почав втрачати довір’я тих читачів, які хотіли бачити його на властивому для письменника місці — передньому краї боротьби за долю   народу,  його  сучасне  і  майбутнє.

Критика з прикрістю відзначала, що М. Яцків почав відходити від активного творчого процесу, замикатися в собі і таким чином де­монструвати свою незгоду з справедливими обвинуваченнями і вимо­гами передової громадськості. Навіть в статтях, написаних уже в наш час, було поховано М. Яцкова як письменника ще десь на межі за­кінчення першої світової війни і нараховано йому аж 20 літ змарно­ваного життя.

Звичайно, що змарновано і втрачено було немало, але не 20 літ. Справедливості ради треба сказати, що в найскрутніший для себе час, коли прогресивна громадськість була обурена діяльністю М. Яцкова в «Рідному краї» і піддала його різкому бойкотові, він не тільки зро­бив різкий злам своєї політичної лінії, але й відповідно переобладнав своє творче господарство.

Час, про який іде мова, пройшов для М. Яцкова в тверезому і болючому аналізі і переоцінці свого творчого шляху і попереднього літературного доробку, у серйозних творчих пошуках шляхів повер­нення до реалізму. Це був критичний момент творчого переродження письменника. Відкидаючи необ’єктивні присуди про те, що в цьому часі сталася, мовляв, смерть Яцкова як письменника, є підстави гово­рити, що Яцків-письменник залишився, але Яцків — символіст і де­кадент, дійсно, відійшов у небуття назавжди. Характерно, що з цього часу (кінець другого десятиріччя, двадцяті і дальші роки) М. Яцків рішуче порвав з антиреалістичним напрямком в літературі. Крім на­друкованих, в архіві М. Яцкова є ще цілий ряд дуже вартісних тво-

413

рів, які свідчать на користь М. Яцкова як письменника-реаліста. Але не було вже Івана Франка і Леся Мартовича, а Василь Стефаник і Марко Черемшина теж послабили свою участь в літературному про­цесі, не було кому допомогти літньому вже письменникові, підтримати його. Читач, який не мав можливості ознайомитися з новими працями М. Яцкова, бо його творів у Західній Україні ніхто не друкував, по­малу забував про нього, а молодий просто не знав. Так настала для письменника трагедія, причиною якої були модернізм і декадентство, відсутність   чіткої   ідеологічної  платформи.

І, може, М. Яцків як письменник був би забутий, коли б не Ра­дянська влада. Крім згаданого видання 1919 року, в 1930 році в масовій бібліотеці Держвидаву України була видана збірка новел і нарисів М. Яцкова «Зразки творчості». Твори М. Яцкова вміщува­лись в антологіях, хрестоматіях, декламаторах, в різних збірниках, що видавалися радянськими видавництвами. На Радянській Україні твор­чість М. Яцкова діставала об’єктивну критичну оцінку, розвідки і статті про нього друкувалися в підручниках з історії літератури і спе­ціальних виданнях, вивчалися в школах. В УРСР кращі твори М. Яц­кова мали визнання і велику популярність. Не дивно, що коли у вере­сні 1939 року в Західну Україну прийшла з своєю визвольною місією Червона Армія, багато бійців і командирів розпитували про М. Яцко­ва, відвідували його на квартирі, приносили йому на пам’ятку видан­ня його творів, що здійснювались видавництвами Радянської України.

М. Яцків з радістю зустрів прихід Червоної Армії, встановлення Радянської влади і возз’єднання Західної України з Радянською Україною. Йому вже було 66 років, але він не шукав старечого спокою, а прагнув бути корисним для будівництва нового, радянського життя. Він працював у Львівському обласному відділі народної освіти, а з червня 1940 року—бібліотекарем у бібліотеці Львівського філіалу Академії наук УРСР. З новою енергією М. Яцків взявся до творчої праці. Він працював над новими творами, докінчував раніше розпо­чаті та готував до нових видань краще зі свого доробку.

Цю важливу і корисну роботу перервала війна. М. Яцків опи­нився на окупованій території. До глибини душі ненавидячи фашист­ських зайд, він мусив переховуватися від них і сторонитися іудиного ока українських буржуазних націоналістів, які перейшли на службу до гітлерівців.

Після вигнання окупантів М. Яцків продовжує творити з новою силою. Пише оповідання, опрацьовує свої старі твори, виступає в пресі. В 1950 році у видавництві «Радянський письменник» вийшла його книжка «Оповідання». В 1953 році у Львові були видані «Вибрані оповідання», в 1956 році — повість «В лабетах», що є но­вою  редакцією  повісті   «Танець тіней»,  а  в   1957  році — «Вибране»,

414

*        *

*

Михайло Яцків дав нашій літературі класичні зразки оповідання і новели. Він цінний для нас як автор реалістичних творів, які від­значаються розумінням життя й сподівань народу і мають на собі печать справжньої майстерності. Йдеться-бо про твори, характерні для певної історичної епохи і суспільних взаємин. Маючи велике пі­знавальне, виховне та художньо-естетичне значення, ці твори посіли почесне місце в українській радянській літературі.

Перша збірка оповідань М. Яцкова «В царстві сатани» вийшла з друку в 1900 році і була відрадним явищем у літературному і суспіль­но-політичному житті Галичини. Пізніше, в різні роки, було видано тринадцять нових збірок його оповідань, новел, нарисів та прозових мініатюр. Переважна більшість оповідань та новел М. Яцкова сто­сується далекого минулого. Письменник будить у читача глибоку не­нависть до гнобителів, які обтяжували наш народ великою соціаль­ною і національною кривдою, і викликає світлі почуття гордості за нашу прекрасну сучасність.

Ось картина жахливої минувшини, зображеної автором в опові­данні «Серп». Жнива. На панському лані працюють сотні женців. Безрадісна їх праця на пана-кровопивця. Сумно звучить пісня про тяжку долю селянську. Економи і гайдуки з нагайками в руках під­ганяють женців, не дають їм ні на хвилину випростати спину, від­почити. На полі з’являється молодий поміщик — розпусник, який збезчестив не одну селянську дівчину. Він і цього разу приїхав у шуканні розваг. Коротка розмова з економом — і чергова жертва намічена. «Була це росла дівчина, струнка, як ялиця, коса — руса, очі задумливі — знаєте, які-то наші дівчата бувають, коли серцю жаль: смутні, як та співанка, що їх виколисала». Економ наказує дів­чині відвести панського коня у двір. Не підозріваючи біди, дівчина виконує наказ економа, але в безлюдному лісі її наздоганяє пан. Обороняючись від ненависного деспота, який протягнув до неї свої брудні руки, дівчина різонула його серпом по горлу.

Це оповідання М. Яцкова правдиво відображає безправне жит­тя трудящих в умовах капіталізму, ненависть пригноблених селян до поміщиків   і  рішучість    волелюбних    людей   у  боротьбі   проти   своїх

ворогів.

З великим почуттям письменника-реаліста М. Яцків показав тяжку долю трудящих селян, безпросвітність їх життя у новелі «Шкапа». Займає вона лише одну сторінку, але це настільки яскра­вий, життєвий і художньо досконалий твір, що, прочитавши його раз, не забудеш ніколи. Стара, хвора і худа шкапа тягнула вгору важкий

415

віз. Заморена голодом і знесилена тяжкою працею, вона пробувала зупинитись відпочити, але погонич невтомно підганяв її і безжально бив, надіючись таким чином швидше виїхати на гору. Знесилившись остаточ­но, шкапа зупинилась і вже не реагувала на побої. Тоді селянин взяв у жменю сіна,— відійшов уперед і протягнув його шкапі. Напру­живши останки сил, вона йде до сіна, а воно «…все утікає, а дорога все під гору та під гору». Коли віз був уже на горі, селянин вирішив дати їй з’їсти те сіно, але вона «захиталась і впала. Витягнула судо­рожно копита, здригнулась кілька разів усім тілом — і сконала. В її склистих очах були сльози. Плакав і мужик з віхтем сіна у жмені».

Новела відзначається лаконічністю і багатством художніх за­собів. Вміле оперування словом, художньою деталлю допомагало М. Яцкову в цьому та інших його художніх творах змалювати образи, які надовго запам’ятовуються, показати життєві конфлікти, відтво­рити мальовничі картини природи. «Шкапа» була написана у 1907 році. В той час письменник ще не міг вказати селянинові вірного шляху боротьби за своє визволення з-під влади капіталу. Він за­кликав тільки до протесту, до непримирення з своїм підневільним становищем, викривав і бичував капіталістичну дійсність. Правда, в деяких творах, написаних трохи пізніше, наприклад, в оповіданні «Спокуси Мельпомени», яке викривало фальшиву суть буржуазного мистецтва, говориться про образ Прометея, що бореться з чорними ідолами, про необхідність віддатися праці для народу. В цьому опо­віданні мовиться, що було б добре, якби на світі не було «…ні панів, ні хлопів, ні австро-угорської конституції». Ці, хоч ще дуже несмі­ливі, прояви політичної свідомості героїв оповідань М. Яцкова, бе­зумовно,  мали вплив на  читача.

| М. Яцкову після Ю. Федьковича належить в українській літера­турі значна роль у справі викриття жорстокості австро-угорської армії, в якій панували непосильна муштра і крайнє приниження люд­ської гідності. Тут найменша непокірність каралась палицею — цим, за висловом К. Маркса, «універсальним знаряддям австрійського пра­восуддя». Не можна спокійно читати оповідання «Під обухом», «Душі кланяються», «В казармі» та інші, в яких автор показує ідіо­тизм австрійської казарми, прокляту «цісарську службу». Дуже час­то рекрути вважали за краще вмерти, ніж іти на службу до армії. / В оповіданні^«Під обухом» є епізод казарменого «виховання» двох рекрутів-українців, вина яких полягає в тому, що вони не поставили горілки єфрейтору і капралу. Єфрейтор «штовхнув Антонюка так сильно, що той покотився під ноги капрала.

— Ти падаєш? Чекай, я тебе підійму.

Схопився швидко, бо колодка нагайки замолотила по кістках.

■— Стань коло Савчука. Так…

—         Савчук,   дай   Антонюкові   в   морду.
Савчук вагається.

— Антонюк, дай йому в лице. Цей ударив легко.

—         Ти що,  гладиш? Савчук, дай йому  краще.

Бились до крові. В кінці капрал наказав обом один одному плю­вати по  черзі  в  лице».

Солдат Макітра з оповідання «В казармі» не витримав глуму жорстоких «обріхтерів», як називали в австрійській армії тих, що проводили муштру, убив капрала і поранив двох його підручних. А рекрут Василь Скорух^(«Душі кланяються») кинувся під колеса поїзда, вирішивши, що краще померти, ніж служити в австрійській армії або  йти  «з  багнетами на  своїх».

Серйозним недоліком цих оповідань є мотив безвихідності, слі­пої приреченості солдата австрійської армії. Якщо, наприклад, Ю. Федькович зумів вказати своєму сучасникові світлу мету:

А  мусимо  гинуть,  то   будемо   гинуть,

Але не під лозовиною,

В  німецькій неволі,—

За руський  край загинемо,

За руськую волю,—

то М. Яцків не піднявся в своїх оповіданнях вище зображення сти­хійного протесту і відплати солдата за заподіяне йому зло. Однак його твори з життя солдатів австрійської армії не позбавлені полі­тичної цілеспрямованості. Вона полягає насамперед у тому, що ці твори є протиставленням мерзенній, згубній пропаганді українських буржуазних націоналістів, які протягом існування Австро-Угорщини з незвичайною старанністю горланили про благополуччя народів у цій злощасній державі. Відгодовані на австро-угорських подачках, ук­раїнські буржуазні націоналісти розглагольствували про те, що ніби­то «…український народ в Австрії вірно і лояльно буде стояти при сідоглавому монарсі, при його родині і при австро-угорській монар­хії і віддасть своє майно і життя в обороні поваги цісаря, династії і австро-угорської монархії». (Газ. «Діло» за 29 липня 1914 р.). Але це була груба брехня, і тому оповідання М. Яцкова, що правдиво ві­дображають справжній стан речей в Австро-Угорщині, вороже став­лення  народу до монархії, мали  незаперечну вартість і актуальність.

До кращих творів М. Яцкова, написаних із справжньою май­стерністю і глибоким почуттям, слід віднести оповідання «Недоумна».

Над розумово недорозвиненою дівчиною Юстиною знущаються її рідні сестри, хоч вона виняньчила їх, робить за них найважчу роботу,

416

417

а задовольняється рештками. Сестрам пошили чобітки, а Юстина бо­са, сестри одягають зручні і красиві плаття, а Юстина ходить у латаній свитині і милується потай тими клаптиками, які випали з-під ножиць під час шитва одягу для сестер. Юстину всі клянуть, а перед людьми соромляться. Але вона ні до кого не відчуває злоби, її терп­цю немає краю. Ось як змальовує автор образ Юстини-водоноші:

«Юстина надягає драну загортку та йде в ліс по воду. Осінній вітер морозить, гуде. Вона бреде босоніж болотом і гріється скорою ходою. Перед її вбогою уявою мелькають чобітки сестер, але вона не вміє завидувати — недоумна. Підтупцює живо, хухає в одну, то в другу руку, сльози станули їй в очах — від вітру. Тяжкі коновки скриплять жалібно, коромисло давить. Тягар горбить її, вона пере-здіймає його з одного плеча на друге і зітхає: «Ой боженьку, божень-ку, дай   весну,   дай!»

Образ нещасної Юстини, її поневіряння і несправедливість до неї з боку оточуючих глибоко вражають читача. Наче фізично від­чуваєш подув морозного вітру, тягар коновок, які скриплять на ко­ромислі, і розумієш, що така непосильна і каторжна праця підточує сили дівчини, «як іржа залізо, мулить їх помалу, як вода берег». Вода принесена до хати, відходить біль у плечах, у які в’їлося коро­мисло, відігріваються задубілі на морозному вітрі ноги і руки, і Юстина, забувши про всі злигодні, щасливо сміється до кошенят, які весело граються. Але Юстині й сміятися не можна. її приводить до пам’яті окрик: «Дурна Юстино, чого хохочешся! Он люди ідуть, за-прячся  десь, не  стій така обчіхрана і обдерта».

Твір пройнятий глибокою людяністю, вболіванням над нещасною дівчиною і, разом з цим, спрямований проти несправедливості, жор­стокості, егоїзму.

Свою чуйність до покривджених автор виявляє і в етюді «С^п* бака».

Собака, яка вірно стерегла майно свого хазяїна, терпіла голод, холод, знущання. їжу вона змушена була вишукувати по чужих обійстях, на неї кидали камінням, гулюлюкали. Вона народила щенят, але ставлення до неї не змінилося, навпаки, було вирішено розлучити її з цуценятами:

«Господар заглянув під піч, витягнув щенят, почав їх оглядати і вибирати. Лиска прочувала лихо, приповзла на животі і почала ли­зати його чоботи. Цуценята пищали, а вона не могла їх оборонити. Вона лише махала хвостиком, скавуліла жалісно і благала очима. Він копнув її, запер у хаті, а щенят виніс на мороз. Дарма скавуліла і дерла лапами двері. Знадвору долітав прошиваючий писк, переходив в уриване  хропіння, вкінці  цілком   затих…»

В ліричній  зарисовці  «Що  ж  робити?»  автор   показує   трагедію

молодих  людей при   капіталізмі,    нещасне   кохання   і  муки   молодої матері,  яка   довго  не  може   скористатися   правом  мати   сім’ю.

У пошуках праці і хліба Клара бувала «в таких місцях, що бодай не згадувати», але іншого способу не було. Клара сповнена щирих людських і материнських почуттів. Вона розповідає Германові, який звів її, всю правду про своє життя і страждання і просить: «Як по-старіюся і прийду до тебе на службу, то ти не повинен би заперти двері передо мною». Герман і Клара сходяться, вирішують жити сім’єю, але автор підкреслює, що це сталося завдяки благородству, притаманному бідним людям. Коли б Герман був не бідаком, а паном, то  цього  б  не  сталося.

Але ще в першій збірці М. Яцкова поруч з хорошими реалістич­ними були вже твори, позначені згубним впливом модернізму, зо­крема новела «Весняний захвату. Героїня цього твору, молода красуня Марійка, «боячись свого щастя», втопилась. Любов, поезія і раптом трагедія перебувають тут у сумбурному поєднанні, хоч логіка образів і подій суперечить трагедійній розв’язці. Виправдання цього вчинку автор шукає в якихось «химерах», які диктують людям свої невбла­ганні  закони.

Остаточне підкорення ідеям модернізму і символізму бачимо в оповіданнях «Поганство юрби» і «З циклу вічних поезій». Тут уже виступають виразні атрибути «світової скорботи», ідеалістичні і міс­тичні тенденції, відчуженість від реального світу. Заповівши у «По­ганстві юрби», що від зв’язків, які до цього часу мав з юрбою, вря­тують його «інші боги», герой М. Яцкова в наступному творі («З цик­лу вічних поезій») уже поклоняється їм.

Хто  ж ці боги?

Це Аріман, або Анхра—бог, що є уособленням злого начала. Далі віддається належне Нірвані, цебто приймаються догмати буддизму і джайнізму, за якими страждання є «сутністю життя». Тут уже є можливість погодитися з ідеями релігії ісламу і таке інше. Озбро­ївшись нісенітницями символізму, отже, зайнявши ворожу духові про­гресу позицію, автор перетворюється на шамана, який «розсіваєть­ся в безкраїм забуттю» і дозволяє Аріманові спокійно розкласти «зрадний вогонь», який знищить всі ідеї-мрії, «випалить поволі все і мене спалить». Герой славить «відвічну силу зла», «відвічне таємне тривання світу», а в глибині всесвіту чує таку музику: «горе-горе-горе,  безмежне горе свідомої  душі».

Правда, навіть між цими божевільними зойками і мареннями хворого теж є справді художні шматки поетичної прози, наприклад, коли автор, звертаючись до природи, називає її так, як І. Франко,— мамою. «Твориш, мамо, чуда в кам’яних скупленнях,— твори і в душі

416

419

світло ідеї, і дай жити свідомістю світла і творення» Або такий май­стерний  спосіб передачі  природи шуму:

«Неначеби хтось далеко жорнами обертав. Гуркіт ріс чимраз більше, змагнетизував мене і хитав, як подув билиною, розливався в просторі, як шум моря, кипів під землею, як живчики гейзерів».

Одначе це не рятувало справи. Екзальтація, хворобливе фанта­зування, розчарування у величі творчості і життя, аскетизм, жах і розпач, фальшиві уявлення про смерть і самопожертву на різні лади пережовувались і підносились у «Готурідах», «Білих вівцях» та ін­ших творах.

Хороше враження справляє збірка «Душі кланяються» (1905), в якій, крім згаданих уже «В казармі», «Під обухом» та інших, є хороше оповідання «У милосердної богині з кам’яним серцем», вперше було опубліковане у «Літературно-науковому вістнику» за 1901 рік під назвою «3_ військового шпиталю». В ньому М. Яцків показує військову лікарню, де нещасні люди караються, як у катівні. Тут є п’ять хворих на епілепсію, але їх додому не відпускають. Над їхніми ліжками написано: «2иг сопвІапІіеги炙, що означає «для встановлен­ня». Під час кожного приступу хвороби лікар встромляв хворому під нігті голку або намагався завдати іншого фізичного болю для того, щоб «встановити», чи хвороба, бува, не симулюється. Хворі калічи­лися, мучилися, а «лікарі» замість того, щоб полегшити їх стра­ждання, знущалися над ними з тупою жорстокістю. Комісії, яка при­зивала на військову службу, було добре відомо, що ці люди хворі, але їх все ж таки взяли до війська, «щоб побавитися їх мукою, бо їх діти і батьки ще мало були  на позорищі».

Санітари приносять в палату нових хворих: один, що йому осто­гидла військова муштра, виплигнув з вікна третього поверху і жах­ливо покалічився, другого порубано шаблею, третього покалічив кінь, інші догоряють у всяких невиліковних хворобах. їх, власне, ніхто й не намагається лікувати. Тут або ампутують руки чи ноги і колись здорових людей пускають додому інвалідами, або виносять на кла­довище.

Людського нещастя, болю, жаху, терпіння, які сконденсовані ав­тором у невеликому оповіданні, вистачило б на кілька великих творів. Хворому, у якого поламані ноги, руки і ребра, прино.сять лист від батька. Слова цього листа обдали мешканця шпитальної палати бать­ківською любов’ю. Батько теж прибитий горем: померла дружина, а єдиний син в армії, і немає від нього ніякої звістки. Спрацьований і згорьований старий батько, наче сонця, чекає синового повернення додому, його допомоги і опіки: «Синашу! Синашу! Ти далеко, а я тут без  ніякої допомоги на нищету сходжу. Лічу свої старі  дні  та гірку

нудьгу і неміч гризу. Туск каменем груди давить, в горлі душить, вогнем пече».

Батьківська туга за сином така велика, що він наділяє нею і землю, і трави, і навіть незроблену працю, яка чекає дужих рук: «Виволочу­ся вечером у луг, трава, як барвінок, пай на косовицю минув, праця марно пропадає, бо нема твоїх рук, нема тебе, аби станув з косою. Кривавими сльозами кличу: вернися, вернися, мій сину! Трава хли­пає, земля плаче за тобою!»

Жовнір не дослухав  до кінця батьківського  листа, помер.

Але перед читачем ще і ще раз виринає образ батька, в житті якого втрачений останній просвіток, остання надія. Причиною цього людського горя стала жорстока військова казарма, яка штовхнула мо­лоду, здорову людину на шлях самогубства, і нема таких госпіталів, таких ліків, щоб втихомирити, вилікувати батьківське горе, стра­ждання і горе народу. Дарма, що на фронтоні госпіталю зображено богиню і золотими буквами виписано: «СЬауііаз» — слово, що означає милосердя  і доброчинність.

«— Милосердна богиня, хе, хе,— з гіркою іронією каже Біло-зор.— Білі в неї груди, але серце кам’яне».

Були всі підстави сподіватися, що М. Яцків не повернеться вже до символічних і модерністичних експериментів у літературі, але ста­лося навпаки — після збірки «Душі кланяються» він різко відійшов від реалістичного напрямку.

Приналежність М. Яцкова до «Молодої музи» виразно позначи­лась на характері його творів. На українському грунті в умовах по­неволення Галичини Австро-Угорщиною модернізм не мав сприятли­вих умов для розвитку, і сам М. Яцків все більше в цьому перекону­вався. Ще в нарисі «Поганство юрби», з якого по суті й почався мо-дерністичний вивих М. Яцкова, він змушений був визнати: «І я все сам і  сам собі творити мушу».

Крім «Казки про перстень», у «Молодій музі» вийшло ще дві збірки творів М. Яцкова: «Плазом меча» (1908) і «Чорні крила» (1909). Остання збірка містить вступне слово автора «До моїх при­ятелів», яке цікаве для нас поглядами письменника на сучасні йому політичні і літературні обставини. «Минуло десять літ, як вийшов я на літературну ниву,— пише М. Яцків.— За той час зробив я мало». Далі письменник цілком законно викриває причини, які довели до того, що  він  творчо працював не на  повну  потужність.

«Мої перешкоди були в капарнім дусі всієї Русі — України… Кепська політика, баланси, натягані і латані кривдою робучих, моло­дих сил народа, нові економічні фрази зі старою системою синекур для свіжоперепрацьованих джиґунів — цілий той брудний, гендлярсь­ко-єзуїтський крам, що запаршивив суспільність, стоятиме ще якийсь

420

421

час серед нашого загалу вище, як штука, і буде уважатися за оди­ноку підойму  культури й духа народа».

Якщо відносно першої фрази з М. Яцковим треба сперечатись, бо Русі і Україні був властивий тоді не якийсь «капарний дух», а дух революційний, то далі — в критиці капіталістичних суспільних об­ставин погляди автора абсолютно вірні. Письменник ганьбить полі­тичних «міняйлів і фальшивників публічної опінії, злодіїв народа» і запитує: «Чому суспільність дає водитися за ніс директорам цирку, комедії, мажибредам обрусів, побожним екзекуторам і всяким іншим плантаторам», маючи на увазі тих світських і церковних верховодів, що визначали політичну погоду в Австрії. З великим обуренням говорить він про «патентованих розбійників», які «здирали з робіт­ників сьому шкіру», про буржуазні інституції, «в яких за ідейність карають, а підлота і безхарактерність є услів’ям до впливів і добро­буту». «Вгору мечі! Нехай живе творчість!» — закінчує свою перед­мову М. Яцків.

Такі войовничі заклики, а також декларація про власне переро­дження: «Нині спалив я за собою всі пори життя, аби мати волю на нову весну. І день за днем горить за мною, а завтра піднімуся моло­дий і свіжий. Нехай се слово буде безсмертне!» — давали підставу читачеві   чекати  відповідних   нових  творів  письменника.

Але наступна збірка його творів — «Асіадіо сопзоіапіе» (1912) — відрізнялася від попередньої хіба що зовнішнім претензійним оформ­ленням і портретом автора. Замість обіцяного «безсмертного слова» читачеві (за винятком кількох творів) подавалася нова порція модер-ністичної мертвеччини. Не помічалося відрадних змін і в наступних збірках, хоч і тут траплялися окремі досить хороші речі.

Не належить до приємного ні читання, ні аналізування яких би то не було творів модернізму чи символізму. М. Яцків теж не стано­вить винятку, хіба що з огляду на те, що його самобутній талант від­чувався навіть і в таких творах. Критикуючи, наприклад, збірку «Золотий перстень», ми не можемо не відзначити великої майстер­ності М. Яцкова у створенні прозової мініатюри, в якій він дав не-перевершені, принаймні на Україні, зразки. Ось один з таких, навіть більший в порівнянні з іншими, твір під назвою «Дитячі груди у скрипці», який ми просто переписуємо:

«У  хаті   пиятика,  співи   і   танець.

Чупринаті голови, зіпрілі лиця й широкі рукави замелькали пе­ред очима дітвака, зіллялися зі співом і тупотом в одне веселе ко­лесо, воно крутилося, як у сні, а над тим дивом верховодила скрипка.

Музика строїв скрипку, в  ній  будився тихий плач дитини. Діт-

вак сидів на постелі, жалі скрипки обіймалися з шумом ліса, з зой­ком вітру  серед  ночі та  з маминою думкою.

Мати сперла голову на руки й посміхалася, немов плакала.

Один з чужих взяв її до гурту, дітвак став неспокійний. Мати пішла в колесо, дітвака зняв страх. Кличе матір зразу потихо, пото­му голосніше, та вона не чує його, не бачить, лице бігає за іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серцю ріже.

Він не може на це довше дивитися і плаче, зойкає на ціле гор­ло, але цього ніхто не чує, бо  його плач у  скрипці».

Оце й усе. Але цей невеличкий, викінчений і філігранно відшліфо­ваний твір вже ніхто з нас не забуде,— такий він психологічно гли­бокий і вмотивований, поетичний і  музикальний.

Своє остаточне повернення на шлях реалізму М. Яцків ознаме­нував новелою «Гермес Праксітеля» (1923). Твір цей спрямований проти імперіалістичних війн, відзначається сміливими ідеями, і, що найголовніше, свідчить про те, що М. Яцків шукав виходу з тупика, в якому він опинився.

Герой новели — молодий офіцер, який втратив на фронті обидві руки,— таврує ганьбою несправедливу імперіалістичну війну. Причи­ну її виникнення він правильно вбачає в класовій природі капіталіс­тичного суспільства, в безмежній зажерливості імперіалістичних хижаків:

«Вітчизну спасають творчим трудом і любов’ю, а не насиль­ством, ярмом, людською кривдою і грабунком. Що мені до національ­ної етики, коли в ній немає справедливості, що мені до суспільності, яка грабує мене… Хіба ви не знаєте, що нуждарі моляться богу, а він свою манну посилає ситим світу цього».

Герой оповідання «Митець», що також написано в 1923 році, терплячи  важку хворобу серця, перейнятий  такими думками:

«Наша перемога і потіха будуть тим більші, наскільки ми не впа­демо духом. Не дай мені, доле, зійти без сліду з цього світу!.. Понад багнюку і злобу дня дай мені здійматися до ясних, блакитних висот, впиватися красою, дай орлиним зором оглядати ту нещасну землю і допоможи творити, щоб полегшити життя трудівників». Герой опо­відання вірить у чотири ясні і безсмертні сили, які стають його ідеалом: «Шалений розмах і прогрес людства; вічно молодечий за­пал митця; бистра творчість і сила гарячої любові і братерства на­родів». Ідеал цих сил він втілив у творі свого мистецтва — різьбі, оглядаючи яку, лікар зробив такий висновок:

«— Ідея цього твору за Збручем вже здійснилася. І в нас вона незадовго воскресне».

Новела   «Гермес    Праксітеля»   і   оповідання    «Митець» — твори

422

423

реалістичні, талановиті, вони є свідченням великих творчих можливо­стей  письменника.

В роки Великої Вітчизняної війни М. Яцків написав кілька тво­рів, у яких з глибокою ненавистю викрив фашистське людинонена­висництво, показав, що трудящі Західної України не мирилися з оку­паційними порядками і всіляко сприяли Радянській Армії і партиза­нам в боротьбі з ворогом. Герої оповідань М. Яцкова навіть в час найбільшої скрути і смертельної небезпеки вірили в перемогу над фашизмом. «Чумі ніколи не побороти життя!» — пише у своїй перед­смертній записці професор Адлер, якого розстріляли гестапівці («Утеча за кордон»,  1943).

«Убийте мене, прокляті собаки! Запроданці просили бога, щоб ви прийшли нас «рятувати»! Ваші агенти і «наші» пани гнали дітей наших у ваше пекло, а попи благословляли наших дітей на службу до вас»,— такі гнівні слова кидає в обличчя окупантам гуцул Фрей Булат («Убийте мене», 1944), якому було доручено супроводжувати до Львова юнаків, завербованих або приневолених іти на службу до фашистів. «Марш додому! — каже до них Булат.— Не важся ніхто летіти стрімголов в пащеку гітлерівського чорта! А як прийде хто до тебе з оцих гицлів, почастуй його ціпом і сокирою».

Темі Великої Вітчизняної війни і боротьбі проти німецько-фа­шистських окупантів присвячені оповідання «На світанку» (1945) і «Червоне яблучко» (1946), які увійшли до виданих пізніше нових збірок письменника.

М. Яцків багато зробив для оновлення і розвитку форми україн­ської прози, що високо було оцінено І. Франком. Ми відкидаємо ті твори письменника, які безоглядно пройняті ідеями модернізму, сим­волізму, натуралізму, але віддаємо належне М. Яцкову за те, що він порвав з антиреалістичними течіями в літературі і за останні деся­тиріччя дав життєво правдиві твори, написані на належному ідейно-художньому рівні, та увійшов в українську радянську літературу як письменник-сучасник.

*      * *

Василь Стефаник у статті «Поети й інтелігенція», надрукованій 1899 року в «Літературно-науковому віснику», писав: «Наша інтелі­генція цілком слушно не може прихилити до себе поетів. Може довго чекати на свого поета, але то, відай, буде Гоголь, а його твір — будуть «Мертві  душі».

Це глибоко критичне зауваження випливало з того, що буржуазно-

424

націоналістична частина інтелігенції, яка на платформі спільних кла­сових інтересів спілкувалася з австрійськими, німецькими, польськими та іншими експлуататорськими класами, ігнорувала інтереси народних мас. В експлуататорській захланності й егоїзмі ця частина інтелігенції виробила свою дволику облудну політику, яка, з одного боку, поля­гала у фарисейському вболіванні за долю народних «низів», а з дру­гого — являла торгівлю інтересами цих самих «низів» гуртом і врозд­ріб. Треба було словом гоголівської гостроти і викривальної сили по­казати народним масам фальшиве народолюбство української буржуаз­ної інтелігенції, дати їм можливість пересвідчитись у тому, що «свій» пан такий же лютий ворог трудівника, як і «чужий». В. Стефаник, який словом і ділом сам вів систематичний обстріл реакційного інте­лігентського табору і говорив, що треба б навіть «отим панкам ру­ським по-капральськи бити в зуби», вірив, що кращі письменники до­стойно послужать народній справі і дадуть твори про тих, хто хоче проярмаркувати інтереси трудящого люду, про «нового доробкевича, котрий хоче видобутися наверх і запанувати».

Незабаром в нашій літературі з’явилися твори, про які перед­бачливо говорив В. Стефаник. Це були в першу чергу «Забобон» Л. Мартовича і повість М. Яцкова «Танець тіней». Буржуазно-націо­налістична реакція на чолі з М. Грушевським зустріла появу цих творів з ворожістю. Лесь Мартович привіз рукопис своєї повісті до Львова у листопаді 1911 року, але М. Грушевський прийняв рішення, що для друку в «Літературно-науковому віснику» твір не підходить, а видати окремою книжкою «Видавнича спілка», якою він керував, не має можливості. Через це прекрасна повість «Забобон» вийшла окре­мою книжкою аж у  1917 році, після смерті автора.

Перша частина повісті М. Яцкова «Танець тіней» вийшла в 1916 році, а друга — в 1917. Поява цієї повісті стала великою подією. Про книжку пішов такий широкий розголос, що буржуазні націона­лісти не насмілились відкрито виступити проти неї, піддати бойкотові тощо. В скупих рецензіях або згадках з приводу виходу книги про­ривалися їх злобні репліки, що це пасквіль, зрада «національних інте­ресів» і т. ін., але з усього було видно, що «Танець тіней» завдав українському буржуазно-націоналістичному таборові приголомшуючого удару.

Популярність повісті М. Яцкова була такою, що за справу му­сив узятися сам М. Грушевський, щоб хоч трохи пом’якшити політич­ний резонанс, викликаний твором, згладити якось його гострі соціаль­ні кути. З властивим йому фарисейством М. Грушевський робить ре­веранс у бік Л. Мартовича і М. Яцкова, називає «Танець тіней» «ви­значною  галицькою  повістю»,   а   далі  переходить  не  до  її  розгляду.

28 м   Яцків

а до виправдання буржуазно-націоналістичної і клерикальної реакції, гостро викритої письменником.

Відчувається, що М. Грушевський аж зубами скрегоче від люті, розбурханої новим твором, йому не вдалося поховати Мартовичєвого «Забобону», не вдалося применшити його викривального значення в рецензії, а тут обставини змушують говорити про повість М. Яцко-ва. Професор від націоналізму намагається вкласти «Танець тіней» в прокрустове ложе своїх історико-літературних і ідеологічних догм, але це йому не вдається. Соціальні проточини твору не дозволяють рецензентові нав’язати читачам свій спосіб думання. Тоді М. Грушев­ський стає в позу націоналістичного адвоката, фальсифікатора і де­магога та, як говорить російське прислів’я, «наводит тень на ясньїй день» (до речі, його рецензія навіть має заголовок «Світлотіні гали­цького життя»), але це вже його природна поза і рідна стихія.

А читачі тим часом вчитувалися в повість М. Яцкова і булк вдячні авторові за правдивий, реалістичний твір, який став докумен­том обвинувачення проти капіталістичного світу, проти буржуазно-націоналістичної реакції.

На відміну від Л. Мартовича, який в повісті «Забобон» викрив соціальні суперечності західноукраїнського села і ворожу народові па­нівну верхівку: чужих і своїх кровопивць,— М. Яцків змальовує кар­тини міської капіталістичної дійсності. Він викриває паразитів у сюр­туках і рясах, які, звивши собі кубло за вивіскою «національної» фі­нансової установи «Народна сила», багатіли за рахунок обдурюваних українських селян і робітників.

Але оскільки українська буржуазія вкрила Західну Україну ці­лою мережею різних торговельних, фінансових, сільськогосподарських і кооперативних установ, які визискували трудящих, то повість М. Яц­кова мала широке узагальнююче значення. Підтвердженням цього є хоча б реакція буржуазно-націоналістичного верховода М. Грушев-ського, який розумів, безперечно, що «Танець тіней» своїм викриваль­ним і сатиричним вістрям спрямований проти всього іудиного бур-жуазнр-націоналістичного   табору.

Сюжетом повісті «Танець тіней» послужила справжня подія, яка сталася у Львові, в кредитно-страховому товаристві «Дністер». Це товариство, яке діяло під маркою народної установи і з паїв, про­центних відрахувань від позик і страхових операцій та різних фінан­сових комбінацій, набуло величезний капітал, було насправді осеред­ком жахливого визиску трудящих українців і ніколи не дбало про їх добро. «Дністер» набирав вигляду «народної» установи там, де треба було здирати, висотувати гроші,— в народних низах, а коли вже розпо­ділялися  прибутки,  то   народність спадала   з   нього,   як  дешева  сухо-

злітка.   Експлуататорська   пожадливість   українських   панів   нічим   не відрізнялася від пожадливості інородного панства.

Варварській експлуатації піддавалися і службовці «Дністра», се­ред яких довгі роки працював М. Яцків. їх труд оплачувався дуже низько. Робочий день тут був надзвичайно довгий і виснажливий, па­нувало цілковите безправ’я. Службовці «Дністра» називали себе «бі­лими неграми», і в цьому  була гірка правда.

Доведені до відчаю службовці запротестували проти кривди і визиску, які чинила над ними дирекція, домагалися прав і поліп­шення свого становища. Справа про «бунт» у «Дністрі» набула ши­рокого розголосу, про неї писалося в пресі, але закінчилась вона пе­ремогою адміністрації. Буржуазно-націоналістичне керівництво «Дні­стра» зробило все для того, щоб довести, що воно здатне бути неаби­яким держимордою.

М. Яцків, замінивши у повісті назву «Дністер» на «Народну силу», не тільки відтворив загальновідому подію, але й змалював правдиву картину паразитизму української буржуазії, показав її лицемірство, огидну вовчу мораль, чорну ворожість до трудящого люду. Письмен­ник ввів у літературу тип інтелігента-пролетаря, який в лабетах капі­талізму піддавався такій же жорстокій експлуататорській обробці, як і кожний трудівник з міського чи сільського середовища. Картини службового і позаслужбового життя цих людей, перед якими завжди стоїть страхітлива примара безробіття і голоду, безправ’я і злиднів,— дійсно потрясаючі. Читача охоплює біль за знівечених, обкрадених людей, яких кривдять безконечно.

Надавши своїй повісті форму хроніки, М. Яцків розгортає перед читачем буденне життя-буття службовців і керівного складу «Народ­ної сили».

З перших рядків повісті письменник прагне створити спокійну, без­турботну атмосферу. Возний Тарадай — дотепна, веселої вдачі люди­на — кепкує над сторожем Павлом Приплентачем, який носить дрова з двору на другий і третій поверхи. Щоб дізнатися про здоров’я сто­рожа, Тарадай вдається до особливо глузливої форми ввічливості: «Як там миле здоров ячко пана референта?» — запитує він, хоч хво­рому і знесиленому Приплентачеві не до жартів.

« — їй, вам жарти в голові, а в мене крові не дорізався б… Дви­гаю тими проклятими сходами ці дрова від п’ятої ранку на другий поверх, аж очі лізуть… Бодай їх дідько взяв!.. І на яку чортову ма­тір чоловік мучиться отак!»

Тарадай далі сипле прислів’ями, дотепами, примовками, вдається до експромтової декламації, але настрій Павла Приплентача змушує читача насторожитись. Письменник, щоправда, дозволяє возному ба-ляндрасити далі і створює цілий ряд справді  комічних ситуацій. Пн-

426

28

427

саря Тягнибіду («зігнутий в три погибелі, за одним вухом довге перо, за другим олівець, крутив собою в ході, якби вилизував макітру над головою») він вітає в такий спосіб:

«Возний зломився в поясі.

— Моє поважаннячко пану віце-маршалкові сьомої курії! Дай, боже, сто ринських на малі рати по п’ять шісток квартально, та й житній хліб, та й воли перісті, та й сотку дрібними, аби тамтої не міняти, та й кучеряву ягницю! Чим маю честь служити вашій ексце-ленції?»

Але раптом наступає кульмінація, розрядка веселого зачину. Задзвонив директорський дзвоник, і Тарадай «скулився, як сморчок, і — гейби не той самий чоловік, що був досі, лиш наполовину корот­ший — побіг швиденько до канцелярії директора». Дзвінок приголом­шив увесь колектив, пригнобив його. Жарти, сміх, веселість посту­пилися місцем тривозі. З дзвінком була зв’язана одна подія, щл відбулася в установі, а саме — звільнення з роботи сторожа Павча Приплентача. В інтерпретації Тарадая справа виглядала так:

«Пішов (Приплентач) кривдуватися до директора, а директор на­сварився на нього: «Ви тут патріотичний хліб їсте!» А він на те: «Овва, багато я того хліба наївся за п’ятнадцять ринських на мі­сяць!» А директор йому на те: «То зложіть урядування!» Приплентач побіг у комірку, виніс мітлу і смітярку, поклав перед директором і сказав:  «Складаю урядування!»

Далі рух сюжету повісті визначається виникненням конфлікту між колективом службовців і дирекцією «Народної сили». Виявляєть­ся, що тут кривда чинилася не тільки сторожеві Приплентачеві. В ці­лому ряді майстерно скомпонованих відступів письменник показує, що переважна більшість працівників банку живе в жахливих злиднях. Дехто з них шукав виходу із становища в дрібних шахрайських комбі­націях і крадіжках, інші заливали своє горе горілкою і до решти під­ривали своє здоров’я. З колективу в 150 чоловік за 10 років існуван­ня банку тільки від туберкульозу померло 14 працівників. Дружину службовця Даниша, яку злидні і небезпека голодної смерті, що на­висли над сім’єю, довели до божевілля, переслідувала в лікарні одна думка: «Що ж я нині, нещасна, буду варити?»

З нагоди 10-ліття існування «Народної сили» службовці зверну­лися до дирекції з дуже чемним, навіть улесливим зверненням, яке містило просьбу про врегулювання зарплати, виплату за вислугу ро­ків і за працю в наднормовий час, установлення пенсійного фонду і преміювань, надання відпусток та інші законні претензії. В кінці звер­нення прохачі писали: «Ми далі будемо працювати для добра і слави нашого  банку і його управи, сповнені вірою, що наша доля в руках

428

своїх,  а   не   чужих   МОДЄЙ».   Одначе   якраз   у   довірі   до  «своїх»   панів полягала  величе їм,і  ПОМИЛКа   цих   людей.

Оперуючи п ПОВІСТІ бвгатим на фактичні події матеріалом, М. Яц-ків веде розповідь :і надзвичайною переконливістю і об’єктивністю. Якщо селями ми могли мати якісь ілюзії щодо характеру «Народної сили», то для передової частини службовців ніякої загадки не існу­вало. Шахрайську суть «Народної сили» автор чітко визначив сло­вами службовця Ярвича: «Зверху український «патріотизм», «народна сила», а всередині свій свого грабує і закидає йому петлю на шию».

Після того як прохання службовців на засіданні Надзірної ради не було задоволене, наступ дирекції на права службовців став ще розгнузданішим. Знахабнілий (Шуліковський /посилює свій деспотизм щодо працівників банку, йому не сподобався хворобливий вигляд писаря Білецького («якийсь хворобливий, блідий… Де ж йому до такої праці, я тут потребую волів»), і він складає план, як позбутися його.

Працівники банку одностайно виступили на захист свого товари­ша. Вони не дозволили, щоб Білецького забрав з-поміж них виклика­ний Шуліковським агент поліції. Сталося те, чого Шуліковський ні­коли не сподівався. Люди, над якими він так довго і безкарно зну­щався, з яких, як йому здавалося, вже було ВИХОЛОЩЄНО ВСЯКИЙ дух протесту, раптом наче воскресли, переродилися: Шуліковський зля­кався згуртованості і одностайності колективу і відступив.

Цей випадок дав можливість працівникам банку зрозуміти силу організованості, і вони вирішили надалі діяти спільним фронтом. Того ж вечора відбулись збори колективу, на яких було обрано комісію для складання і вручення дирекції меморіалу, що містив цілий ряд серйозних вимог, на які Шуліковський мав відповісти протягом 24 годин; інакше, як зазначалося в документі, службовці матимуть у привід «до введення нових заходів з метою збереження наших прав».

Деспотизм і непоступливість, які проявляла дирекція, сприйма­лися службовцями неоднаково. С зіткненні героїв твору з дійсністю ми бачимо формування їх характерів: одні загартовуються і стають справжніми борцями, інші виявляють несталість своїх переконань, піддаючись відчаєві, зневірі, а ще інші стають нікчемами на зразок осуджених письменником представників «хрунівського» табору.

Психологічно складним і багатогранним є образ Олега Немиричд. Будучи одним з активістів боротьби за інтереси службовців, НемирИЧ розуміє і закликає інших усвідомити, що керівництво «Народної си­ли» — «це хижаки, які прийшли сюди за поживою». Але складне переплетення боротьби, її жорстокі умови надломлюють його само­владання, спрямовують його поведінку в хибному напрямку. Поразки, яких часто зазнавали службовці від дирекції, доводять Немирича до відчаю.

429

•

Тяжка меланхолія, привид божевілля і безвихідності тяжить над частиною персонажів твору. І коли М. Яцків описує розмови і дії людей з розладнаною психікою і фантазією, то перед читачем постають окремі картини і епізоди з потрясаючою разючістю. Але треба заува­жити, що в цих розділах повісті автор часто вдається до натуралі­стичного приземлення розповіді, містичного фаталізму, перевантажує розповідь натуралістичними подробицями і песимістичними роздума­ми. Персонажі, яких він змальовує жертвами приреченості, відзнача­ються замкнутістю, вірою у владу над ними невідомих злих сил, шу­кають   завершення  житейської  суєти  в  навмисній  смерті.

Незвичайною є мова цих персонажів і їх світосприймання. В яви­щах навколишньої дійсності, у витворах своєї уяви вони вбачають «невидиму руку». Тому все, що діється, сприймається ними хаотично і хворобливо. Будучи, як підкреслює автор, в стані «містичного страху», Немирич не тільки чує мову годинника про необхідність вмерти, але й по-своєму чує мову «глухої темної вулиці», «хмарної, душної ночі»  і навіть  «челюстей відчинених вікон».

Очевидно, в силу цілого ряду причин письменник не зміг підня­тися до розуміння необхідності революційної боротьби, до усвідом­лення передових революційних ідей і збагачення ними свого твору. Обмеженість світогляду автора привела до відповідної історичної та ідейної обмеженості повісті.

Віддавшись хронологічній плинності подій, автор намагався будь-що надати справі локального характеру «інтелігентного бунту», а коли сама логіка подій вимагала рішучої бойової розрядки, він вдавався до штучних сюжетних ходів, і тоді на перший план випливала, власне, паперова війна, писалися меморіали, попередження і т. п. Це приглу­шує соціальну гостроту конфлікту. І в цьому — найсерйозніший недо­лік твору.

Проте в повісті живе дух боротьби за краще майбутнє. Дійовим втіленням цієї боротьби є  кращі представники..колеіггшгу. працівників «Народної сили». До таких насамперед треба віднести Єфрема Рубля, якого прозвали  «проводирем покривджених», Льва Юдейського, Бай­ду, Ярвича, Ришкунд^^Далія,_Даниша_дд інших- Як виявилося, тут же існував таємний гурток, який збирав і подавав у газети матеріали про обстановку в «Народній силі» і поведінку Шуліковського. Серед служ­бовців були студенти Бодак, Палидвір і Чорнодоля, які брали участь у селянських страйках і відіграли важливу роль у виробленні  форм боротьби колективу проти   дирекції. Байда був   давнім прихильником створення власної організації, вносив всілякі проекти і статути, спря­мовані на зміцнення солідарності службовців у боротьбі за свої права. Хома_Палій, який мав досвід класової боротьби і належав до таємної організації,  теж закликав до рішучих дій. На зборах службовців лу-
нали заклики  оголосити  страйк  і  таким чином  «оголосити  війну  на смерть і життя і не спочити доти, аж поки не переможемо ворога». До сильніших характерів належить і ^рв_Ю_ді^йський_!_ який  від­дався боротьбі беззастережно і мислить її як мету свого життя.

«— В дитинстві,— каже Юдейський,— я не мав стільки сили в любові до бога і матері, ні пізніше до коханої, ні тепер до жінки та дітей, як маю силу в ненависті до тих розбишак і злодіїв (йдеться про українську буржуазно-націоналістичну верхівку.— Ю. М.). Та ненависть дорівнює любові до волі і правди, і я не можу вмерти раніше, аж поки з ними не порахуюся».

А між іншим, Юдейський нічим особливим з-поміж інших служ­бовців не відзначався. Як і інші, він дорожив своєю працею в «На­родній силі», корився начальству, вірив у його доброчинність і божу справедливість. І письменник показує, як у ході боротьби проти со­ціальної кривди і несправедливості виникають, формуються і розви­ваються нові якості характеру героїв.

Експедитор Клим Даниш у душі кляв «звірів на двох ногах, що 45*їоть себе в груди перед хрестом і падають в поклонах», але довгий час тримався осторонь активної боротьби. Показуючи вплив подій на характер людей, письменник залучає Даниша до боротьби, яку вів колектив. Даниш «зрозумів, що єдиний вихід і порятунок — в органі­зації, і він пішов на збори службовців». Даниш став мужем дов-ір’я, активістом боротьби.

Хоч автор у третій частині повісті й підкреслює, що «після тієї
іскри, що три роки тому спалахнула, коли директор запросив поліцая
до «Народної сили» і коли мало не вибухнув страйк, службовці вище
піднятися не змогли», все ж дирекція не мала підстав тішитися пере­
могою.                                                                            /

Письменник, правда, не змальовує .ніяких райдужних перспектив.——————

Він дає читачеві, матеріал для того, вдоб_п.йМІйкУвати над дальшою долею героїв., яких увінчує оптимізмом боротьби, і самому дійти до певних висновків. Після раптової смерті Шуліковського молодий пись­менник Яряич-у-едоєму творі огпіруяав_іипбов_до життя в_її найкра­щих проявах.

«Люблю творчу силу життя!» — проголошує Ярвич, ідучи кім­
натами і  відчиняючи навстіж вікна «Народної сили».                                         /

Читач  має віру, що у відчинені Ярвичем вікна  «Народної сили».’
ввірветься свіжий вітер боротьби за кращу долю трудівників, що ідея
соціальної, класової боротьби, яка в «Народній силі» тільки іскрилася,
запалає полум’ям.                                                               і

Не виявивши в повісті уміння  показати революційні форми кла- у сової боротьби, М. Яцків відзначився особливим талантом у викритті джерела   соціальної   несправедливості — капіталістичного   суспільства.

431

Він сміливо кинув виклик дійсності і, так само як Л. Мартович в «Забобоні», викрив нахабну брехню буржуазних націоналістів про однорідність нації.

Засвоївши досвід української і російської революційно-демокра­тичної літератури, маючи перед собою світлий приклад творчості Шевченка, Гоголя, Гончарова, Гліба Успенського, Чехова, Франка та інших передових українських і російських письменників, М. Яцків прагнув^створдти реалістичний твір про тогочасну західноукраїнську дійсність і своєї мети досягнув. Зображені в повісті події і створені образи^–мїли пряшГТ надзвичайно близьке відношення до сучасності. Події можна було систематизувати і знайти їх відповідники в навко­лишній дійсності, в персонажах можна було пізнати прототипів, що надавало  творові гострого викривального характеру.

Змальовуючи табір буржуазно-націоналістичної і клерикальної реакції, М. Яцків особливо яскраво індивідуалізував такі постаті, як Шуліковський, Любаска, Ціп, Малицький, Горлиця, Дорош, Мотор­ний, Сірко, Невеслярський, Капелюш, Баришівник, а також цілий ряд колоритних персонажів — безіменних панів і попів.

Головний директор «Народної гніті” Дгп ЩупітгппгтіттпНі п образі якого не важко будо__пізнати головного директора «Дністра» Ярослава Кулачковського, є в повісті втіленням деспотизму, нелюдяності, лице­мірства, хижацтва. Перед сторонніми людьми він удає патріота, який всього себе присвятив справі боротьби  за народні інтереси.

Але при розподілі прибутків Шуліковський, незважаючи на свою чудову пам’ять, забував про те, що складаються вони з кривавої праці пайовиків, і, замість економічної користі для народу, дбав про власний добробут. Письменник показує, як цей типовий представник україн­ської буржуазії вмів полагоджувати інтереси свої і свого класу кош­том мозольної, кривавої праці трудящих.

І коли Шуліковський каже, що «у нас право буття має лише той, хто вміє інших держати за чуб», то це є кредо не тільки директора «Народної сили», але й усієї української буржуазії, яка звила собі гнізда в різних «національних» і «народних» установах і, горлаючи про створення «економічних і культурних підвалин для народу», обкрадала народ з темпераментом справжніх злодюг.

Типом, який своєю огидністю не поступається перед Шуліков-ським, є один із його заступників, або третій директор, Любаска. Це— люта і підступна гадина, непримиренний ворог усього прогресивного людиноненависник і бюрократ з амбіцією вискочки. Навіть такий туз, як Шуліковський, віддавав належне вмінню Любаски майстерно плести інтриги і затягати в їх сіті намічені жертви. На противагу Шуліков-ському, який у своїх діях був прибічником деспотичної і бюрократич-

ної навальності, грубості, жорстокості, Любаска знущався  і ши»иі ку<

вав витончено, із своєрідним психологічним обгрунтуванням.

Крім уже названих представників церкви — Горлиці, Иепеолнр-ського, Онищука, для яких інтереси власної кишені значно вищі, ніж релігійні догми, автор змальовує .образ безіменного обскуранта, порога науки і просвіти, затверділого мракобіса. Цей чорносутанний суб’єкт зраджує тайну сповіді, зводить наклеп на чесного селянина, гріх якого полягає в тому, що він не цілує попадю в руку, ходить до читальні, читає соціалістичну літературу. З темпераментом істерика піп дає Олексі Крилу таку характеристику поліцейського гатунку: «Радикал, атеїст і все, що лише найгіршого можете собі уявити, моєї їмості в руку не поцілує! О ні! Хрань боже! Він мені псує усю громаду!»

Інший піп («нагадував рибу з картини Бекліна, яку навертає свя­тий Антоній») хвалиться тим, що ніколи нічого не читає, крім «Єпар­хіального вісника», і пильно слідкує, щоб знання, освіта, культура не проникли в  середовище його парафіян.

Блискучою творчою удачею М. Яцкова є опис засідання Надзір-ної ради, яка складалася з представників української буржуазії і по­півства. Письменник зосереджує увагу лише на кількох найхарактер­ніших постатях членів ради, але робить це з таким психологічним і са­тиричним проникненням, що складається велемовна узагальнююча картина.

Між двадцятьма членами ради не було тільки представників тру­дящого народу, за рахунок якого процвітав банк, а вибране панство одержувало «подарункові марки» й  високу платню за   посади.

Різноманітністю художніх засобів, цілою галереєю яскравих обра­зів М. Яцків викрив і виніс на громадський суд українських буржуаз­но-націоналістичних «опікунів народу», попівство і нове соціально-політичне поріддя — «хрунів», лакуз, підніжків, на яких спиралися сили реакції.

Відповідальне навантаження у викритті соціальних суперечностей капіталістичного ладу несуть образи селян, хоч вони проходять епізо­дичним планом. Присутність у творі селян спростовує твердження буржуазних націоналістів, що повість обмежена «канцелярською істо­рією», і посилюй її викривальне значення.

Автор показує, що в селі панують жахлива бідність і безправ’я, що воно знемагає під тягарем податків і визиску, що його давить деспотичний чобіт поміщика, куркуля, жандарма і попа.

В «Народну силу» з різних сіл і сторін йдуть вісті, від яких стає моторошно: «Повідомляю, що нашу околицю навістила зараза і по­вінь»; «Василь Яхнів (боржник «Народної сили».— Ю. М.) помер або повісився на вербі»; Юрка Гузєка посадили у в’язницю; «Іван Гора і його жінка померли, діти розбрелися по наймах, будинки про-

433

433