- ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ РЕЧЕННЯ.
Речення найважливіша одиниця мовлення, займає . ічиі.не місце у граматичній системі, її комунікативній ііпіченості. В англійській граматичній традиції розрізняється иос – речення як самостійна комунікативна одиниця і ііо – предикативна одиниця, яка не може утворювати псе, а може лише ввійти до його складу (частина складного ним)На відміну від словосполучення предикативна Н є т р у к ц і я • (навіть однослівна) завжди передає ЦІННІШ понять або характеристику, ідентифікацію понять: чина читає (поняття особи – діяча – агенса – суб’єкта і •мін дії); Дитина хвора (поняття особи – носія стану і іітм стану).Речення носить складний багатоаспектний характер, біля 600 визначень речення. У. процесі розвитку і’мчиої науки підходи до його кваліфікації
- мшюічлися. Початки аналізу речення віднаходимо уже в
………… працях українських мовознавців, найінтенсивнішимречення був у 19 столітті, власне його бачення тонували Євген Тимченко, Іван Нечуй-Левицький, п Иозняк та інші. Узагальнюючи підходи до аналізу ним, можна вирізнити:і) логічний, при якому речення ототожнюється ізі… м і подається кваліфікація: Речення – це судження,
- попами (Ф.Буслаєв);
п г. 0272) психологічний, при якому речення тлумачиться як І одиниця, спрямована на реалізацію емоційно-психологічного стану мовця та особливостей його думки (О.О.Потебня);3) власне-лінгвістичний, при якому за основу беруться і особливості внутрішньореченнєвих зв’язків (Пилип Федорович’ Фортунатов).При цьому реченням вважався особливий тип словосполучення, яке включає граматичний підмет і граматичний присудок. Близько до такого розгляду речення був і О.Пєшковський, що навіть складне речення вважав системою словосполучень.Маючи намір сказати щось або написати, люди оформляють свої думки в речення і повідомляють їх реченнями. Завдяки цьому речення стало знаряддям, одиницею мовних взаємин, мовного спілкування людей. Таккомунікативна функція вважається найголовнішою властивістю речення (лат. согаптппісатло (“спілкуюся з кимось”)).Речення можна розглядати у чотирьох аспектах:1) логічному; 2) комунікативному; 3) формально-; граматичному; 4) власне-семантичному. В останній час названі підходи значно поглибилися і набули викінченості. Сьогодні розрізняються: а) формально-граматичний; б) семантико- синтаксичний; в) власне-семантичний; г) комунікативний підходи до вивчення речення. Кожен з них характеризується власним виміром та окремими одиницями. На формально- граматичному рівні основними одиницями виступають головні і другорядні члени речення, що визначаються на основі формальних типів синтаксичних зв’язків. Реалізація структурних схем і особливі способи вираження їх.На семантико-синтаксичному рівні суттєвим постає спосіб вираження тих чи інших понять, напр., суб’єкт може виражатися формами називного, родового, давального, знахідного, орудного відмінків, з-поміж яких основним є називний. Основною одиницею семантико-синтаксичного рівня речення є синтаксема, що тлумачиться як елементарна мінімальна, далі неподільна семантико-синтаксична одиниця української мови. яка виступає одночасно як носій елементарного смислу і як конструктивний компонент складніших синтаксичних побудов і характеризується певнимнабором синтаксичних функцій. Розрізнювальними ознаками 42
- ОЗНАКИ РЕЧЕННЯ. ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ РЕЧЕННЯ.
Основною ознакою речення виступає предикативність. да|неї прилягають модальність, смислова________________ завершеністьінтонаційна оформленість. смислова членованість. структури організованість, власна парадигма.Предикативність тлумачиться не всіма однаково: як три ГК, тобто темпоральність, модальність, персональністі| (В.В.Винофадов); як дві ГК модальності і темпоральное (Н.Ю.Шведова), як способи співвідношення предикативноїЛ 44Одиниці з текстом, тобто включення в предикативність і Категорій числа, роду, виду (Б.М.Гаспаров). Відоме також і Шперечення предикативності як ГК (Див.:(Распопов И.П. Очерки по теории синтаксиса. – Воронеж, 1973. – С.31)).Одні лінгвісти тлумачать предикативність як ГК, що відносить зміст предикативної одиниці з дійсністю, інші .іфікують предикативність як відношення між головними Членами. Останнє характеризується особливим типом мі кчастиномовної міжкатегоріальної взаємодії. Визначальною горією підмета виступає відмінок (називний), семантичний Компонент якого визначається семантико-синтаксичною Кйтегорією валентності дієслова. Визначальною категорією присудка-дієслова є особа, що визначається іменником- Ііідметом. Всі інші морфологічні категорії іменника (рід і число) і дієслова (вид, спосіб) виступають супровідними. Останнє ічумачення предикативності враховує внутрішньореченнєві і иніііішньореченнєві чинники, оскільки охоплює комплекс ми (начальних ознак підмета і присудка, що формують предикативну ознаку.Щодо співвідношення з об’єктивною дійсністю слід І»і імежовувати об’єктивну і суб’єктивну модальність. Об’єктивна Модальність відношення повідомлюваного до того чи іншого Плану дійсності: те, про що повідомляється, мислиться як рс’.іпі.не (індикатив) або як ірреальне, тобто можливе, бажане і нін’юнктив, імператив).Для речень з реальною модальністю властива часова іипаченість: характеристика предмета мовлення (мислі) ти носиться до одного з часових планів (теперешній, минулий, /і.ішюминулий та майбутній час); для речень з ірреальною мпдальністю властива часова неозначеність (“зараз або потім”, “мінись”, “зараз, або раніше, або потім”). Часовий план уіочнюється в контексті (див.: (Шведова Н.Ю. Синтаксическое Іремя // ФІІІІОЛ.науки. – 1978. -N3)). Поняття синтаксичного псу значно ємніше морфологічного часу, воно включає поряд з Морфологічними формами часу дієслова лексичні виразники та мнпекстуальну реалізацію часу: Завтра ми йдемо на екскурсію; Учора ми йдемо вулицею і зустрічаємо раптом однокласника.Суб’єктивна модальність -це відношення мовця до •Исловлюваного. До суб’єктивно-модальних значень належить інм илення (підкреслення, акцентування), експресивна оцінка, переконаність або непевність, незгода або згода та ін.
предикативності як такого, що не охоплює односкладних, ,т г » тітілт т, г/ іісуаіе аео Мос1е8 сіє 8щпШег // Ьап§иа§е. -1982.(див.: (Бабайцева В.В., Максимов Л.К т. тт/1ло10, ,,,, 10П. »* |
Іщ і наголосити одну думку з цієї фрази: зітіііз езі Ші диае Є8І іпнечленованих реченьСовременньїй русский синтаксис. – Ч.Ш: Синтаксю Пунктуация. – М.: Просвещение, 1981.- С.65)), є переконливої оскільки зовнішньою граматичною формою виражені предикації є відношення між підметом, що вказує на предм« думки, і присудком, що виражає ознаку, яка приписуєтц даним актом думки і мовлення суб’єктові. Ці відношенії називаються предикативними.Будь-яке речення, щоб стати актуалізованою одиницй мовлення – висловлюванням, повинно визначити описуванл;;;™™™ л л ^глп™ В : ч™?™ факт за відношенням до часу повідомлення і позиції мовці::’:,; 7тм;тмлтмтмл;тмтм*л ч1 л рівш паралельні, ,аадеТому категорії часу і модальності слід розглядати Щмі асиметрії, а також в особливих формах речення проблема основні категорії предикативності, що прилягають до категорі імісту і вираження предикативного відношення ускладнюється.- виразників предикативних відношень: відмінок і особа. ТакиМЧ системному плані найсуттєвішим виступає власне- чином простежується взаємодоповнюючий характ™ Иматичний аспект предикативності.різноманітних тлумачень предикативності. Предмети думки Актуальним на сьогодні постає питання предикативногосубстанції – виражаються у мовній формі іменників (аби шпмуму речення. Традиційне мовознавство вважало субстантивованих компонентів), їх ознаки – у форі( фуктурною основою речення двочленне поєднання підмета і♦ п т\ л т1 тм атрибутивній л о г і ц і ^ яка вважалаприкметників і дієслів, причому дієслово виражає ознаку, иіГЗеннГя Р пяТ™ >встановлюється даним актом мовлення, а прикметник – ознаЛ”Л“‘Л“ЛЛ–Л“ЛЛ°” відношень предиката до суб’єкта.що встановлена уже попередніми актами мислення. ТомуЛ ньому випадку предикативною °сн°в°ю речення Пташ закономірно, що типовою формою вираження суб’єк тернулися в рідні краі є Птахи nовернулиcя, а в рідні краі – судження вважали іменник, а предиката – особову форні Н’іииренням дієслова-предиката. Але в багатьох випадках такенумачення є неможливим:дієслова (див.: (Іоана Дакійського, який стверджував: “1о§іса є 46
- «а.
Модальність – це є єдність усіх можливих різновидів Підношення предиката речення до дійсності, які виражаються формами способу присудка або предикативного члена…… окладних речень, а також модальними частками щодоПрисудка або іншого предикативного члена та інтонацією пня. Інтонація як засіб вираження модальності типізувалась | формах речень: розповідні, питальні, бажальні, спонукальні пня, а також різновиди емоційно-оцінних речень.Істотною особливістю речення є граматична форма, онана в його синтаксичних моделях. У мові наявні типи/ ІІ-У27
- РЕЧЕННЯ І СУДЖЕННЯ.
На синтаксичному рівні слід розрізняти “синтаксичні конструкцію”, “речення” і “висловлення” як одиниці, для кожне з яких властивим є власне термінологічне окреслення Синтаксична конструкція – це заповнена реальниЦІ словоформами структурна схема. Речення – це нееліптичіИ висловлення, що розглядається безвідносно щодо мовленнєвойИ (і немовленнєвого) контексту. Речення не пов’язано з ознакоИ мінімальності, але тільки з ознакою нееліптичності, що означай еліптичних речень немає, наявні тільки їх модифікації на рівш висловлення. Висловлення релятивізовано щодо мовця 1 слухача, комунікативного акту, мовленнєвого і немовленнєвогі контексту, а речення – ні. Тільки висловленійхарактеризується ілокутивними силами (суб’єктивним оцінками), але не речення, що існує в мовленнєвому І ситуативному “вакуумі” (див.: (Касевич В.Б. Семантик! Синтаксис. Морфология. – М.: Наука, 1988.-С.95-100)).Отже, синтаксичні конструкції, наповнюючиш лексично,-при необхідності трансформуючись, модифікуючися дають речення, а останні, релятивізуючись щоЛ комунікативного акту та його учасників, контексту, часті зазнаючи еліптизації, – різноманітні висловлення. Поза такий розмежуванням синтаксичних одиниць адекватний їх аналії завжди постає суперечливим.Головною одиницею мислення є судження, що І тричленним, складаючись з суб’єкта, предиката та зв’язки Судження буває стверджувальним або заперечним. СудженЛ завжди виражається реченням: Прибулий говорить безліч сліц порожніх і незначущих… (О.Слісаренко) – тут підмет відповідаї суб’єктові судження (прибулий), дієслово-присудок – предикатові (говорить), роль зв’язки виконує закінчення -ить. До предикаті прилягає додаток-об’єкт “безліч слів”, який разом з предикатої становить єдине смислове ціле з логічного боку. Зв’язка можі зовсім не виражатися, хоча її наявність (імпліцитна) випливає! відношень між головним предикативним членом і додаткої (Нашому батькові уже легше – суб’єкт виражений давальним 52 нііімпіком (вторинна функція), предикат -головним членом Односкладного речення “легше”). Суб’єкт і предикат інколи Виражаються в одному- компоненті – так звані еквіваленти речення: Так. Ні. Отже, речення-висловлення, на відмінну від іуджсння, характеризуються ширшою площиною варіацій. Це Поімпано з тим, що речення, відображаючи мисленнєве їм їй її пня дійсності, передає також емоційно-експресивний стан Моицн, що часто не вкладається в класичні рамки судження. Відмінність між реченням і судженням полягає в тому, що 1) Судження – завжди речення, але речення – не завжди судження (ііор. нечленовані речення, питальні, спонукальні, бажальні речення); 2) судження – логічна категорія, а речення – мовна; 3) її цінність судження перевіряється практикою, тобто Шіімвідношенням з об’єктивною дійсністю, а речення не може вуї’и істинним чи неістинним. Воно може бути граматично Іірмиильним чи неправильним; 4) те саме судження може бути виражене різними реченнями; 5) судження складається лише з ірі.пх компонентів, а речення – з головних і другорядних членів речення, тобто структурно речення не збігається з судженням; І) судження завжди має два головних члени, а речення може Ми ги один головний член або бути взагалі нечленованим; 7) ИуПїкт судження і граматичний підмет речення не завжди 1(1 гаються, бо суб’єкт судження може бути в реченні додатком,11 “і’ Давно це було зроблено мною, та до цих пір люди не забули ІІИІоліщук). Тут “мною” – логічний і семантичний суб’єкт – ІГСіїс, а граматично – додаток; 8) за допомогою структурних Одиниць у мові передаються відповідні логічні зв’язки понять. Іріматичні форми членів .речення у кожній мові своєрідні, а Іікони і форми мислення – загальнолюдські. Між реченням і судженням існує діалектична єдність, яка випливає з єдності Моии і мислення, граматики і логіки, але кожне з них Мрактеризуеться власною специфікою і власною функціональною площиною.II- Завдання для самоперевірки1- Чим зумовлюється відмінна кваліфікація Предикативності? 2. Які компоненти охоплює об’єктивна Модальність? 3. Поясніть стосунок суб’єктивної модальності до і Груктури синтаксичної конструкції, речення, висловлення? 4. щ чому полягає відмінність речення від судження? 5. Якими Особливостями характеризується реченнєва структура на формально-граматичному, семантико-синтаксичному, власне-
семантичному і комунікативному рівнях ситаксисуі
- Охарактеризуйте поняття парадигми речення. 7. Чим визначається статус предикативного зв’язку у реченнєвія структурі? 8. Дайте кваліфікацію прислівних та неприслівния синтаксичних зв’язків у структурі речення. 9. У чому поля гаї особливість детермінантного та опосередкованого підрядногі зв’язку? 10. Які чинники є визначальними при тлумаченні словосполучень типу прийшов схвильований, прибіг стомлений як таких, в котрих другий компонент характеризується подвійним синтаксичним зв’язком? 11. Як співвідносяться напівпредикативні конструкції з реченнєвою структурою!
- Чим зумовлюються різні тлумачення предикативного мінімуму речення?