Х^-Х^11 століття часто називають золотим періодом в історії України. І не випадково. Саме в цей час потяг різних верств населен­ня до знань досяг свого апогею. Основний вид навчальних закладів

Толочко П.П. Дрсвний Кисв.— К.. 1983.-е. 160.

цього часу — безплатні церковно-приходські початкові школи, які були майже в кожному селі чи містечку. Справедливо зазначав відо­мий український мовознавець Іван Огієнко, що „народ наш… завше поривався до науки… Кожне село мало тоді свою школу. Як показує перепис 1740 -1748 рр., в семи полках Гетьманщини (Лівобережна Україна) було 866 шкіл на 1094 оселі; як показує опис Рум’янцева, в Чернігівськім полку було 143 школи на 142 села”. Викладачами у школах були переважно дяки, які знали грамоту і вчили дітей читати, писати та церковного співу. Підручниками служили „Псалтир” і „Часослов”.

Наявність великої кількості початкових шкіл і великого потягу до знань населення України також підтверджують відгуки іноземців, які в цей період відвідували Україну. Так, Ватиканський посланник, архі­диякон Павло Алепський, який у 50-х роках XVII століття переїздив Україну, довгий час був у Києві, у 1653 році писав про українців: „… По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивува­ла: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати… А дітей у них більше, ніж трави, — і всі діти вміють читати, навіть сироти. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях”‘¹.

На подальший розвиток освіти в Україні негативно вплинули по­літичні події, коли Україна опинилася під владою панської Польщі. З 1569 року в Україні з’являються польські „єзуїтські” школи, навчан­ня в яких велося польською мовою, а основною умовою прийому до них було сповідування католицької віри. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам’янці-Подільському та Острозі (1624 р.), в Ужгороді (1646 р.) та в інших містах. Поява таких шкіл сприяла швидкому ополяченню й окатоличенню українського населення, з чим не могли примиритися ні народні маси, ні представники передової української еліти. У кінці XVI – початку XVII ст. посилюється національно-культурний рух в Україні та Білорусії. У містах створюються культурно-освітні та наці­онально-релігійні об’єднання — братства, найбільшими з яких були Львівське та Київське. Вони провадили активну пропагандистську ді­яльність проти покатоличення й ополячення українського народу. Надзвичайну роль у цій же справі відіграла й шкільна освіта із центра­ми у містах Києві, Львові, Острозі, Луцьку та ін.

Неживий О.І., Ужчснко В.Д. Дидактичний матеріал з народознавства.-К., 1995.

Школою вищого типу була Острозька школа, заснована у 1576 ро­ці великим патріотом України князем Костянтином Василем Ост­розьким у власному маєтку на власні кошти. Костянтин Острозький родом із українських князів. На свій час він був дуже багатою люди­ною, мав у своїй власності багато сіл і міст, але свої прибутки віддавав на користь народу. Він матеріально підтримував братства, у 1580 році у місті Острозі відкрив Острозьку вищу школу, у цьому ж місті на свої кошти заклав друкарню тощо. Він розумів, що поступ уперед в Укра­їні можливий лише за наявності розгалуженої мережі освіти, почина­ючи від початкових шкіл і закінчуючи вищими школами, які б готу­вали високоосвічених учителів і духовенство. З цією метою він від­крив велику кількість початкових (церковноприходських) шкіл у нав­колишніх селах, а в 1580 році — вищу школу — академію у своєму рід­ному місті Острозі, куди запросив кращих викладачів з Італії та Греції.

Головним предметом навчання була мова слов’янська, грецька та латинська. Слов’янська мова була потрібна кожному українцеві, бо нею зложені всі церковні книги. Грецьку мову треба було знати кож­ному купцеві, що їхав до Царгорода або до інших південних країн, і кожному священикові, що бажав вище просвітитися. Всі уряди й су­ди в Польщі користувалися латинською мовою. В академії вчили та­кож математики, історії, фізики та інших наук”². Шкільні звичаї того часу були досить цікавими, місце кожного учня в класі визначалося рівнем його успіхів у навчанні. Кращі учні сиділи на перших лавах, а останні — „ослячі” — лавки призначалися для лінивих і нетямущих. У суботу перевіряли, як учні засвоїли вивчене за тиждень, і карали тих, хто погано вчився. Здебільшого це було фізичне покарання різ­ками — „березова каша”, як його прозвали учні. „Жертва”, оголив­ши сідниці, лягала на лавку і в присутності всіх учнів класу одержу­вала певну кількість ударів різками, яку призначав учитель за її не­дбале ставлення до навчання, за лінощі. Набравшись сорому і болю, такі учні довго пам’ятали „субітки”, для інших це теж була добра на­ука. До нас дійшов офіційний педагогічний документ, „Порядок шкільний”, датований 1586 роком, в якому зазначено, що вчитель має бути зразком високоморальної поведінки, на почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, „навіть коли б вони були дуже вбогі”⁶‘.

⁶² Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків.- К., 1991.— С.30-31.

‘” КригГяксвич І. Коротка історія України.- К., 1993.- С.40.

Студентів вищих шкіл називали спудеями, бурсаками. Життя їхнє було цікавим і веселим. У вільний від занять час вони ставили інтер­медії, головними героями яких були школярі, селяни, міщани, цига­ни, євреї, брали участь у різдвяних святах — ходили з вертепом, ко­лядували, деякі здібні студенти вчили грамоті дітей міщан, студентів запрошували читати Святе письмо або співати релігійних пісень то- що’¹⁴. Тут викладалися „сім вільних наук”, як тоді їх називали: грама­тика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, діалектика, му­зика. З цієї школи вийшло багато високоосвічених талановитих дія­чів науки, культури, політики, серед яких один із найталановитіших гетьманів України — Петро Конашевич Сагайдачний, автор першої слов’яноруської граматики Мелетій Смотрицький та багато інших.

У 1585 році братами Юрієм та Іваном Рогатин ця ми була заснова­на братська школа вищого типу у місті Львові, з якої вийшли видат­ні діячі культури того часу: Іов Борецький — митрополит Київський, письменник Лаврентій Зизаній, автор першого тлумачного пере­кладного словника Памва Беринда та інші.

У 1615 році відкрилася вища братська школа на Подолі у Києві, а згодом, у 1632 році, вона об’єдналась із лаврською школою, започат­кованою Петром Могилою, і стала називатися Києво-Могилян- ською колегією (академією) на честь її фундатора Петра Могили.

Петро Могила (1597-1647 рр.) — визначна, неординарна постать культурного і церковного діяча, теолога і реформатора, талановито­го вченого, засновника української вищої школи. Вищу освіту здобув за кордоном, де вивчав теологію. Архімандрит Києво-Печерської лаври, єпископ у Львові, митрополит київський — такі церковні по­сади обіймав Петро Могила, одночасно активно втручаючись у куль­турне й освітнє життя народу. Його перу належать „Літургіон або Служебник”, вякому подано текст літургії та інших молитов, він спі­вавтор катехізису „Православне ісповідання віри”, де подані основи православної церкви, автор „Требника”, в якому описано порядок богослужінь, пов’язаних з різними життєвими ситуаціями: при по­свяченні нової хати, за недуги, за засухи тощо. Мав ступінь доктора богословських наук. Петро Могила був ініціатором перебудови цер­кви Київської Софії і Спаса, розкопок Десятинної церкви, з його до­помогою були канонізовані всі печерські угодники. Як і його попе­редники, Петро Могила за власні кошти реставрував, обновив і об-

“⁴ Мазур П. Отчі світильники. -Донецьк, 1998. — С. IX – 36.

ладнав приміщення академії, запрошував на роботу фахівців із числа високоосвічених людей України та європейських країн, постійно на­давав грошову допомогу бідним студентам тощо. Меценатство у ті часи в Україні було досить поширеним явищем. Серед відомих меце­натів того часу варто назвати князя Андрія Курбського, князя Юрія Слуцького, гетьмана Петра Сагайдачного, який постійно перерахо­вував значні кошти на розвиток культурних і духовних закладів Укра­їни. За його заповітом, після його смерті у 1622 році, Київській і Львівській братським школам було передано величезну на ті часи су­му — 1500 золотих.

У Києво-Могилянській академії навчалися представники усіх верств населення: діти української шляхти і козацької старшини, ду­ховенства, заможних городян і селян. Вчилися і студенти із європей­ських країн. Із її стін вийшли такі відомі діячі літератури, політичні, церковні, культурні діячі, вчені, як Григорій Сковорода, Симеон По­лоцький, Лазар Баранович (політичний і церковний діяч, письмен­ник). Деякий час навчався тут і Михайло Ломоносов. Щорічно в ака­демії здобували освіту близько двох тисяч студентів, курс навчання був розрахований на 12 років. „В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після п’ятого класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схо­ластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і Космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі богослов­ські студії… У навчальному процесі використовувалися такі прогре­сивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих уч­нів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1701 р. з ініціативи гетьмана Мазепи ко­легіуму було присвоєне звання академії'””.

Кращі студенти академії продовжували навчання за кордоном (Краків, Лейпциг, Магдебург, Галле, Константинополь, Страсбург та інші). Петро І, приїхавши до Сорбонни, змушений був записати у книзі відвідувачів, що до ХШ1 століття в ній не було жодного росій­ського студента, у той час як українських — сотні. У Краківському

⁶⁵ Українська і зарубіжна культура. За заі. редакцією К.В. Заблоцької. – Донецьк, 2001.-С. 2X3.

університеті упродовж XV- XV! ст. навчалося понад 800 українських студентів.

Києво-Могилянська академія відіграла значну роль у розвитку освіти та культури не лише українського народу, а й інших слов’янсь­ких народів, ставши самобутнім і потужним осередком української культури й духовності. Вона постачала викладачів не лише в Україну, а й у Білорусію, масово — в Росію, у відомі освітні заклади Європи. Так, вихованець Києво-Могилянської академії Юрій Дрогобич став ректором Падуанського університету в Італії, студент Сорбонського університету Іван Ужевич написав першу українську граматику, українця Симеона Полоцького у 1664 році було запрошено до Мос­кви вчити царевичів Олексія, Федора та царівну Софію.

У Москві ж шкіл було мало, а на науку дивилися як на дияволів плід. У XVII ст. у Москві трапилась така пригода. У боярина Ордіна- Нащокіна був син — розумний, талановитий юнак, який втік за кор­дон вчитись, і його батько з горя подав у відставку і чекав смертної кари. Цар же розрадив боярина і наказав або піймати сина і покара­ти, або „извести” його там. І взагалі людині з освітою важко було жи­ти в Москві. У кінці XVII ст. (1698 р.) цар Петро І скаржився: „Свя­щенники у нас грамогв мало умеють. Ежели бьі ихь вь обученіе по­слать — вь Кіевь в школьГ<\ Із 23 ректорів Московської академії у XVI—XVП ст. 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів — 95″.

Вихідці з вищих шкіл України закладали школи не лише в Росії, а й і в Сербії, і в Болгарії. Митрополит Сербський писав, що українці „в научений искусньї, нравия доброжелательны, а в наставлений учеников прилежньї и охотньї””*. У Болгарії збудовано пам’ятник українцеві Юрію Гуцю, який усе життя присвятив просвітницькій ді­яльності серед болгар і написав їм першу болгарську історію.

Таким чином, вищі школи України періоду середньовіччя були важливими культурно-освітніми осередками, де молоді прищеплюва­лися почуття патріотизму, любові до рідної мови і безмежний потяг до знань. Крім того, вони були центрами боротьби українського народу проти національного, соціального, політичного та релігійного гніту.

У всі часи, у тому числі і в період середньовіччя, розвиткові нау­ки, освіти в Україні сприяли бібліотеки. У XVI І—XV[11 ст. існували бібліотеки при різних школах. Найбільшою вважалася книгозбірня

6667М загнітко А.П., Остронська Л.С. Сучасне ділове українське мовлення.

-Донецьк, 2001 .-С, 22.

Київської академії, яка почала складатися ще за часів відомого кни­голюба Петра Могили і до кінця XVIII ст. нараховувала за 10 тисяч примірників, серед них чимало рукописів. Майже все це згоріло 1780 року під час пожежі на Подолі. Тоді ж вогонь знищив власну книго­збірню фундатора Київської колегії Петра Могили — 2131 том. Дру­ге велике зібрання книг склалось у ХУ1-ХІХ ст. частково з приватних колекцій знаменитих книголюбів В. Ясинського, Т. Щербацького, Є. Болховітінова. Нині воно увійшло до фонду Центральної наукової бібліотеки України. Серед монастирських книгозбірень найбагат- шою була бібліотека Києво-Печерської лаври. Значна частина її, од­нак, загинула під час пожежі 1718 року⁶⁹.

На той час в Україні співіснували слов’яноруська і так звана „проста мова”, яка утворилася внаслідок зближення церковно­слов’янської і тогочасної української розмовної мови. Мовою шкіл, літературних і наукових творів була слов’яноруська мова. Надзви­чайно сприяло розвитку літературної мови, подальшому розвиткові освіти в Україні створення граматик. Заслуговує уваги буквар Лав- рентія Зизанія. Його справжнє прізвище — Кукіль, грецькою мовою

—   Зизаній. Закінчив братську школу вищого типу (академію), де зго­дом сам викладав, потім навчав дітей у школі Брестського і Віден­ського братств. У 1596 році він видає буквар „Наука до читання й ро­зуміння слов’янського письма”, до якого додає словник на 1061 сло­во. У цьому словнику церковнослов’янські слова пояснюються простою народною українською мовою, майже тотожною теперіш­ній. Наприклад, слово юноша — парубок, месть — помста тощо. Це був перший словник української мови.

У 1619 році з’являється перша граматика слов’яноруської мови Мелетія Смотрицького, яка вчила читати „по словенску и чтьімое вьіразум’ьвати”. Саме ця граматика понад 200 років була підручни­ком у школах України, Росії, Болгарії, Сербії. Саме цю граматику вивчав у Києво-Могилянській академії М. Ломоносов і назвав її „вратами своей учености”. Автор її, Мелетій Смотрицький, наро­дився у 1572 році на Поділлі, закінчив Острозьку і Віденську акаде­мії, викладав слов’янську, грецьку та латинську мови у братських школах Відня та Києва.

Про високий рівень української науки XVII ст. свідчать і словники, серед яких заслуговує уваги „Семимовник” (його оригінал зберігається

””Шевчук В. З вершин і низин. – К.. 1987.