У XVI—XVI! ст. старою книжною мовою на старослов’янській ос­нові продовжували користуватися у мемуарній, публіцистичній та богословській літературі. Мова ділових паперів була зовсім іншою. Це вже була літературна мова на давньоруській (давньокиївській) ос­нові з фонетичними, граматичними та лексичними елементами то­гочасної усної мови. Нею велися всі ділові папери канцелярії Богда­на Хмельницького, ділові папери полкових канцелярій та міських урядів. Після запровадження „гражданського” алфавіту саме вона почала обслуговувати всі сфери тогочасного суспільства. Наприклад: „…Того ж часу войска запорожського зь Сьчи на килка тисячей, по указу царскомь пойшло до Пскова, и полкь гадяцкий увесь, а компа­нія и сердюки тамь зимовали”.

(Хрестоматія давньої української літератури)

^ЛДЦДА* Лі.

Й р^Лбумбл* то лиогии МА;*ДЬ Н ?О всЙ^Ль л&ть п/жр’дидн шяіву.ІЬвІдд нмь іуйтчоу вшоль оауьЛвдчії еїмти <&м\т ЙВОЕГО. і йкь іЬжь рйреїї&м *. циь пало при лоути й ПОТОПТАНО. Д й птици кншй полоши Ї.-ХдроугоЬ пд’до НА КАМІН». Й В$ЬІШ0ІІШ ПОСІЛО. ДДЯІ ТОГО ЙЖЕ НЕ ИАІЛЛО ВОЛЬГОТМОСТй\-Т)ІЕТЙ ПДКЬ ПДАО МШИ ТЕ/ІНА Й 5ЩГД4уШИЙО ІгІЇ ЧІНірЬТої ЛіАО ИД до­віюй %шм.п вЦр&ио.Х ^Ачинило ПАО’ стокроть.

ТО ПбвБд’&аііШИ БГСАОСЬ МОЕЙМЬ КТО МЛІТЬ сСШИ чоу сдьішаню щ&и оді’ішить.

Перссопницькс Євангеліє (Бабич Н.Б. Історія української літературної мови.-Львів, – С. 47).

Нова українська літературна мова починає формуватися у кінці Х\Ш століття. Важливим чинником в її становленні стала художня літера­тура. З цього часу українці букву ь вимовляють як /, а букву и — як и.

Поява „Енеїди”та „Наталки Полтавки” І.П. Котляревського зна­менували початок епохи нової української літератури, в основу якої була покладена жива народна мова. І.П. Котляревський широко ви­користав народнорозмовні полтавські говори і фольклор, з великою майстерністю продемонструвавши всі багатства української мови. Він уперше в українській літературі почав користуватися російською азбукою для передачі українських слів: милий, сину, дивчина билим свшпом нудить, що давало можливість повністю зберігати українську вимову і дозволило знайти вихід із становища, яке склалося у зв’яз­ку із формуванням нової української літературної мови.

ЕНЕЇДА (1794 р.)

„Не думай що бь бульї чьіновни.

Сивилла сей дала отвьть: або що грошей скрьіни повни, або вь якихь товстьій живить; не ть се, що вь цвьтньїхь жупанах, вь кармазьінахь або вь сафянахь: не ть, що сь чотками вь рукахь, не рьщари, не разбьвакьі, нетьсе, що крьічать: „и паки”! не ть, що вь золотьіхь шапках”.

„Се бьдни, ньпци, навтзжени, що дурнямьі щисляльї ихь, старци, крьіви, слепорожденни, зь якьіхь бувавь льішь людскій смьх; се що сь порожньїми сумкамьі ЖЬІЛЬІ гол одни пидьтьінамьі, собакьдражньїльї подворахь; се ть, що „Бигь дасть!” получальї, се ть, якьіх вьіпровожали вь потьільщю и по плечахь…”

(Хрестоматія І історії української літературної мови).

Значну роль у формуванні нової української літературної мови на живій народній основі відіграли Г.Ф. Квітка-Основ’яненко, П.П. Гу- лак-Артемовський, Є.П. Гребінка та інші українські письменники, які продовжили й розвинули народні традиції І.П. Котляревського.

Завершив процес становлення української літературної мови на живій народній основі геніальний поет України XIX століття Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). Він справедливо вважається ос­новоположником нової української літературної мови. Взявши за ос­нову українську народну мову, він з’єднав її компоненти в єдину мовностилістичну систему з книжними, фольклорними та іншомов­ними елементами. У зв’язку з постійними утисками української мо­ви з боку царського уряду Тарас Шевченко, як і І.П.Котляревський, користується російською азбукою, передаючи російськими буквами українську вимову слів.

По ульщи витерь віє Таснигьзамитае.

По ульщи попидь тьінню Вдова шкандьібае.

Пидь дзвиньїцю сердешная Рукьі простягати,

До тьіхь самих до багатьіхь,

Що сьіна всолдатьі Позаторик-ь загольїльї.

А думала житьі…

Хочь на старисть у невисти Вьдобри одпочити.

Недовелось. Виблагала Тую копійчину…

Та пречистій поставьіла Свичечку засьіна.

(Шевченко Т. Більша книжка).

У словнику мови творів Тараса Шевченка засвідчено 20 тисяч слів. Мова творів Шевченка — це загальнонародна мова без вузько­діалектних відмінностей, в основі якої лежать київсько-полтавські говори, а іншомовна лексика в ній виступає не як щось чуже, від­окремлене, а як її органічна частина.

У подальшому розвитку й удосконаленні української літературної мови провідна роль належить Лесі Українці, Панасові Мирному, Іва­нові Франкові, Михайлові Коцюбинському та іншим українським письменникам.

Наступну реформу правопису зробив Пантелеймон Куліш, вилу­чивши літеру ьі і впровадивши літеру і (замість*) та є (замість йото­ваного є). За „Кулішівкою”, як тоді називали цей правопис, для роз­дільної вимови в середині слів(на місці сучасного апострофа) та в кінці слів ще залишилася літера Ь, а для передачі звука ЙО — швед­ська літера Е.

У 1870 році була зроблена поправка цього правопису, за якою бу­ла введена нова літера /, а також відкидалася літера Ь у кінці слова, хоч для роздільної вимови у середині слова вона залишилася.

У 1885 році Євген Жслехівський зробив спробу реформи „кулі­шівки”, за якою літера /’ передавала не лише йотоване, а й пом’як­шення приголосних: дід, сім, частка ся писалася окремо від дієслів тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 року лише на терито­рії Західної України, яка у той час перебувала під владою Австро- Угорської імперії, і зберігався там до початку XX століття.

Пізніше зміни до правопису вніс відомий український письмен­ник Борис Грінченко. За цією редакцією правопису був запровадже­ний апостроф, ліквідоване пом’якшення приголосних через букву і (через/) та окреме написання частки ся з дієсловами. У 1932 була ви­лучена з українського правопису буква г, яка була знову поновлена у 1991 році. Сьогодні українська мова — це високорозвинена унормо­вана літературна мова..