Перед кожною сучасною державою у той чи інший час поставало мовне питання, тобто питання вибору державної мови. У переважній більшості нею ставала мова корінного населення, яке історично про­живає на даній території і становить більшість її членів. Ця мова, формуючись протягом тривалого часу, удосконалювалась, збагачува­лась, пристосовувалась до менталітету народу, стаючи його дорого­цінним надбанням. „Мова народу — кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт його духовного життя, яке почина­ється далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина, — в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні яви­ща, її клімат, її поля, гори, долини, її ліси й ріки, її бурі і грози — весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в ус­тах народних поетів… Мова — найважливіший, найбагатший і най- міцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні поколін­ня народу в одне велике, історичне живе ціле””.

Мова завжди відігравала й відіграє найважливішу роль у духовно­му об’єднанні людей в єдине суспільство. Те, що державна мова у

” Кононенко П.П. Українознавство- К., 1994. -С. 136.

³ ₅“”й 65

будь-якій країні виконує важливі суспільні й державні функції(інтег- рувальну — об’єднує людей в єдине суспільство, організаційну — • мо­білізує духовні і фізичні ресурси суспільства, інформаційну — слу­жить засобом передачі політичної, наукової, технічної, культурної інформації та ін.), прекрасно розуміли й розуміють політики у різних куточках світу. Цікаві приклади з цього приводу наводить І.П.Ющук у книзі „Мова наша українська”^[1]. Наприкінці XVIII століття майже половина населення Франції (11 мільйонів із 25) не володіла фран­цузькою мовою. Переважно це було населення довколишніх депар­таментів, яке користувалося німецькою, іспанською та італійською мовами. Яким же шляхом пішов буржуазний уряд Франції, при­йшовши до влади, шоб утвердити французьку мову в статусі держав- но’ї? Мовна політика уряду Франції того часу була повністю спрямо­вана на закріплення французької мови у всіх сферах суспільного життя, зокрема всі навчальні заклади, державні установи перейшли на обов’язкове користування державною французькою мовою, дру­кування газет, журналів, наукової та художньої літератури теж велося французькою мовою. Зрозуміло, що всьому цьому передувало вив­чення французької мови у широкій мережі курсів з різним терміном навчання і — як наслідок — уже в середині XIX століття у всіх сферах суспільного життя на всій території Франції утвердилася єдина дер­жавна мова — французька. І сьогодні уряд Франції проводить чітку політику, яка сприяє не лише розвитку державної французької мови, а й стоїть на сторожі її недоторканості. Так, 4 серпня 1994 року Наці­ональними зборами і сенатом Франції прийнято закон, в якому про­голошується, що „французька мова як державна, згідно з Конститу­цією, є важливою складовою частиною самобутності і національно­го надбання Франції…”⁵¹, цим же законом встановлено суворе пока­рання за ігнорування її на території держави.

Євреї втратили свою державу і свою давню мову іврит ще дві ти­сячі років тому. Але, відроджуючи державність, вони перш за все по­чали відроджувати й мову, причому підійшли до цього питання вива­жено й розумно. Вивченню івриту сприяли, як і в першому випадку, широкомасштабні заходи з боку держави, зокрема були організовані денні і вечірні курси вивчення івриту, всі навчальні заклади, устано­ви, організації, засоби масової інформації перейшли на користуван­ня державною мовою. „Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди; які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби”⁷⁶. Така мовна політика уряду мала свої позитивні наслідки, і сьогодні всі громадяни Ізраїлю, за винятком громадян з інших країн, які нещо­давно приїхали на постійне місце проживання, прекрасно володіють державною мовою.

Виваженою, і, можна сказати, повчальною є мовна політика Япо­нії. Японська мова — єдина мова цієї високорозвиненої держави — має надзвичайно міцні позиції. її існуванню ніщо не загрожує, але уряд Японії постійно піклується про розвиток і чистоту японської мови як важливого чинника соціального прогресу. Для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено ці­лий ряд державних установ, найважливішою з яких є Державний інс­титут японської мови та Інститут культури радіо- і телепередач, які наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, ведуть постійне стеження за появою нових слів і видають їх реєстри. Складено списки „мовного існування” типового службовця, типової домогосподарки тощо⁷⁷.

Державною мовою багатонаціональної Росії є єдина російська мова. У конституції Росії чітко і ясно сказано: „Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова”, що суво­ро виконується. Тим більше, що недавно в Росії прийнято закон, яким передбачені санкції за ігнорування норм, засмічення державної мови і намічені шляхи її подальшого розвитку. Як бачимо, спільна для всього суспільства російська мова займає в Росії міцні позиції, але держава піклується, дбає про неї, про її розвиток, охороняє її, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник соціального прогресу.

Від’їжджаючи на постійне місце проживання до будь-якої цивілі­зованої країни, її майбутній громадянин повинен скласти іспит на знання державної мови цієї країни. „Кожен громадянин зобов’яза­ний знати іспанську мову й користуватися нею”, — так записано в конституції Іспанії. Цю ж вимогу ставлять перед своїми громадяна­ми Німеччина, Швейцарія, Америка, Франція та інші країни, а також встановлюють суворі санкції за ігнорування державної мови на своїх територіях.

⁷⁶   Юшук І.П. Мова наша українська. – К., 2001. – С. 82.

⁷⁷   Юшук І.П. Там само. – с. 82 – 85.