Найглибший, найдавніший шар корінної української лексики — це слова із індоєвропейського лексичного фонду, які перейшли і закрі­пилися у лексиці слов’янських мов, у той же час існуючи і в інших ін­доєвропейських мовах, шо не належать до слов’янської групи. Так, наприклад, українське слово мати має лише деякі фонетичні відмін­ності як у слов’янських, так і неслов’янських мовах: укр. — мати, рос. — мать, грецьк. — ітГоГег, санскр. — таїаг, нім. — МиІІег, англ.

—  тоїпег, лат. — таїегта ін. За лексико-семантичними особливостя­ми слова, успадковані з індоєвропейського лексичного фонду, мож­на поділити на такі тематичні групи: назви органів; частин тіла лю­дини: зуби, волосся, лікоть, утроба, кров; назви спорідненості: бать­ко, мати, брат, сестра; назви дій, процесів, явищ природи: жити, ходити, стояти, сидіти, вогонь, вітер та ін.

Наявність цієї категорії слів у лексичному запасі української мо­ви споріднює її з лексикою інших індоєвропейських мов, що гово­рить на користь існування індоєвропейської мовної спільності.

Слова з праслов’янського (спільнослов’янського) періоду відомі як­що не в усіх, то в багатьох слов’янських мовах, але мають дещо від­мінне фонетичне оформлення:

укр.                рос. польськ. чеськ. болг. серб.

плуг               плуг рііщ рІиЬ плуг плуг

косити косить кояіс’ кокіїі кося КОСИТИ Хоч вони З’ЯВИЛИСЯ ще в той час, коли слов’яни говорили однією (З діалектами) мовою — праслов’янською (або спільнослов’янсь­кою), вони дійшли до нас і сьогодні є широковживаними. Таких слів у слов’янських мовах нараховують близько двох тисяч, саме вони й становлять ядро сучасної української літературної мови і стосуються найважливіших галузей суспільного життя та діяльності слов’ян. Це і назви органів і частин тіла людського організму: голова, око, руки, язик; назви спорідненості: батько, мати, сестра; назви дій, процесів: ходити, косити, жити, сидіти, їсти, варити; назви явищ природи: сонце, місяць, вітер; назви продуктів харчування: риба, масло, пиво, м’ясо, молоко, яйце; назви предметів побуту: ніж, клин, мило, шило, голка; займенники: я, ми, ти, він та ін.; числівники, прислівники, службові частини мови.

Починаючи з ХІ-ХІ І ст., на території сучасної України формуєть­ся українська народність, яка напрацьовує свою власне українську лексику. З’являються власне українські слова на позначення предме­ті в побуту, явищ природи, професійної діяльності українців, напоїв, страв, одягу, взуття, жител, військових, адміністративних, суспільно- політичних та інших понять: запаска, стрічка, хустка, капелюх, уз­вар, багаття, міркувати, баритися, кремезний, заздалегідь, очолити, сировина, відвідини, кисляк, наймит, громада, гопак, мрія тощо. Важ­лива роль у становленні власне української лексики належить засо­бам словотвору, завдяки яким праслов’янські й давньоукраїнські ос­нови постійно розширювали свої номінативні можливості, а похідні лексичні одиниці набували мовної специфіки⁸³: бондаренко —енк-о, гордощі —ощ-і, писарчук —ук, царівна — цар-івн-ата ін.

Старослов’янізми — це слова, запозичені східними слов’янами із старослов’янської мови, яка сформувалась у IX ст. на основі македон­ських говорів староболгарської мови. Ця мова прийшла головним чи­ном через церковно-релігійну літературу. Церква у той час повністю послуговувалась старослов’янською (церковнослов’янською) мовою: церковні книги, релігійні відправи. Крім того, переклади книг різно­манітного змісту (здебільшого релігійного) з грецьких оригіналів, а також написання власних самобутніх творів теж провадилися старо­слов’янською мовою. Із старослов’янської мови східні слов’яни по­черпнули слова на позначення абстрактних понять і окремих предме­тів побуту, які на той час були їм ще невідомі. Будучи близькою за сво­єю фонетико-граматичною будовою та лексикою до давньоруської мови східних слов’ян, вона досить швидко була ними засвоєна. Вели­ка група старослов’янізмів потрапивши в українську мову, асимілю­валася в ній і втратила свої давні ознаки: уста, палата, буква..