Наші давні предки — слов’яни були язичниками. Живучи на лоні природи, будучи беззахисною часточкою цієї природи і повністю за­лежачи від неї, вони обожнювали її і поклонялися їй. Грізні природ­ні стихії, різні катаклізми викликали переляк і величезний страх пе­ред незрозумілим, таємничим і небезпечним. Вони поклонялися бо­гові грому й блискавки Перуну, богові вогню — Сварогу, богові сон­ця — Дажбогу, богові вітру — Стрибогу, богам — Велесу, Ярилу, Ко­ляді, Мокоші, Ладі, Роду та іншим, випрошуючи у молитвах ласки небес для себе і своєї родини, славили добрих богів, у той же час за­добряючи темні сили, так чи інакше догоджаючи їм. Давні слов’яни вірили і в нижчих духів і напівдухів: відьом, чортів, упирів, вовкулак, русалок, мавок, домовиків тощо.

У пантеоні східнослов’янських богів верховним божеством був бог блискавки, дошу і грому — Перун. Згадки про Перуна знаходимо в античній літературі, зокрема, ще у VI ст. грецький історик Проко- пій Кесарійський, описуючи священні обряди антів, писав про цьо­го „бога над богами”: „Вони вважають, що один лише бог, — творець блискавок, — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди”*. В одній із притч волхвів сказано: „Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилося із лику його, зоря — від уст, дощ — від сліз, вітер — його подих, грім — слово, а блискав­ка й зорі — його погляд…”⁸⁷. За давньослов’янськими віруваннями, Чорнобог, Мара та інші злі сили час від часу наказують Дивам та бісам замурувати і заморозити воду у хмарах, щоб наслати на землю посуху, голод і смерть. А Перун вогняними стрілами розганяє їх, важ­ким молотом розбиває цей лід і йде дощ. Саме битва Перуна з Дива­ми і бісами — це гроза з блискавками і страшними розкатами грому. Перуна слов’яни уявляли гарним, струнким, високим, плечистим срібноголовим чоловіком із золотою бородою та золотими вусами, але надзвичайно грізним богом. В описі богів пантеону князя Воло­димира зазначено, що він має людську подобу: дерев’яний тулуб і

*” Плачинда С. Слонник давньоукраїнське» міфології. – К., 1993. — с.43.

*’ Плачинда С. Там само,— С.43.

залізні ноги. Він їздить на золотій колісниці, в яку запряжено дев’ять золотогривих крилатих коней. Це найсильніший бог, якого шанува­ли, якого боялися. Другого серпня по всій слов’янській землі відзна­чали день Перуна. За одним із вірувань, у цей день вся нечиста сила, рятуючись від його вогняних стріл, перевтілюється у звірів і намага­ється десь заховатися, тому в цей день давні слов’яни не пускали в оселю ні котів, ні собак. У пантеоні князя Володимира статуя Перу- на-громовержця була найголовнішою. Ось як це описує С.Д. Скля- ренко у романі „Володимир”: „Посередині всіх богів височів вируба­ний з старезного вкритого вузлами й прожилками дуба Перун. Дере- воділи-майстри, які робили його, витесали з дерева довгі, опущені долу руки, широкі плечі й круті, схожі на жіночі, груди, викарбували на його постаті подобу броні, широкий пояс, меч, тул із стрілами, а кузнеці заліза зробили богові велику срібну голову в шоломі, поче­пили золоті вуси”**.

Біля підніжжя статуї лежав великий жертовний камінь, на який приносили жертви найсильнішому із богів. Обряд жертвоприношення для задобрення духів чи богів вважається одним із найдавніших. Він виконувався у формі знищення (вбивання) людини, тварини, дерева чи рослини. Жертвоприношення були різноманітними залежно від жертви та того, кому вона приносилася. Так, для духів вогню чи світла (світил) жертви, як правило, спалювались; для води, вологи, дощів — топились або зливались, кропились водою; для землі — закопувались у землю; для повітря та духів існували жертви куріння і т. ін.

Факт людських жертвоприношень підтверджується не лише чис­ленними археологічними доказами, а й великою кількістю вказівок, які знаходимо у фольклорних текстах””. Друге серпня — чорний день по всій слов’янській землі. У цей день не водили хороводів, не співа­ли пісень. Цей звичай відродив князь Володимир Великий, щоб по­ставити язичницьку віру на службу державі, щоб язичницькі боги на чолі з Перуном символізували волю правителя держави, обов’язко­вість виконання його наказів. Літописець Нестор у „Повісті врем’я- них літ” так засвідчує цей факт: „И стал Владимир княжить в Києве один, и поставил кумирьі на холме за теремньїм двором: деревянно­го Перуна с серебряной головой и золотыми усами, затем Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла и Мокоша. И приносили им жер-

“”СкляренкоС. Володимир- К., 1971.-С.188-189.

*’Лановик М., Лановик 3. Українська усна народна творчість. – К., 2001 – С.78.

твьі, назьівая их богами, и приводили к ним своих сыновей и доче­рей, а жертвьі зти шли бесам, и оскверняли землю жертвоприноше­ннями своими. И осквернилась кровью земля Русская и холм тот. Но преблагий бог не хочет гибели грешников, и на том холме стоит ньі- не церковь святого Василия”™.

Щочетверга у Перунів день, коли біля капищ збиралося багато народу, волхви урочисто проголошували молитви, які підхоплювали люди. У цих молитвах вони просили Перуна дарувати їм добрий уро­жай і знищити всі чорні сили: „О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимося Тобі, щоб Ти з’явився о потрібній годині й дару­вав нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бу­рею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Бо­же, і знищи прокляту Мару із Дивами та іншими слугами їхніми, аби

вони не зашкодили нам і нивам нашим………. У піснях і в молитвах

слов’яни намагалися задобрити цього найсильнішого із богів, щоб захиститися від його вогняних стріл і в той же час просили захисти­ти їх від страшного Змія, який ніби-то переховується у всіх предме­тах і якого вбиває Перун своїми стрілами. По всіх слов’янських зем­лях існували Перунові гаї, урочища, а дуб, калина, папороть вважа­лися його деревами й рослинами. У найважливіших життєвих ситуа­ціях слов’яни клялися його іменем.

Поклоніння Перуну супроводжувалося певними обрядами. Давні слов’яни уявляли Перуна богом війни й воїнів, про що сказано у „Ве- лесовій книзі”: „І ми вознесли хвалу богу Перуну, володарю грому і богу битви і війни, який день і ніч обертає колесо народження нових істот, який веде нас шляхами справедливості і дні битви, і дні Тризни, і той, хто загинув, переходить у вічне життя і стає до війська Перуна”. Щоб випросити у Перуна дощу, у травні проводили такий обряд. Ви­бирали найвродливішу в селищі дівчину — наречену Перуна — роздя­гали її, прикрашали живими квітами, галузками, листям і з ритуаль­ними піснями водили по селу. Біля кожного двору її або ж обливали водою, або ж лили воду під ноги, що й символізувало життєдайний дощ, який принесе багатий урожай і достаток у кожний дім. Біля ка­пища проходив процес очищення водою від гріхів. Головний волхв давав їй у руки чашу із свяченою водою, набраною з дев’яти криниць

„Повість врем’яних літ”.

” Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993. – С.44.

священного Перунового гаю, якою вона збризкувала присутніх. Чис­ло дев’ять у давніх слов’ян вважалося магічним. Це було „число Пе­руна”. Дев’ять його синів допомагали йому правити світом: троє з них вогненними стрілами вбивали бісів, троє розбивали молотами хмари, а троє правили золотогривими кіньми, коли він мчав по небу. Віра в Перуна була настільки сильною, що навіть після прийняття христи­янства слов’яни ще кілька століть поклонялися йому.

Крім Перуна, поклонялися богу сонця — Хорсу, богу вітру і не­ба — Стрибогу, богу вогню — Сварогу, богу підземного світу — Си- марглу, богу світла, тепла, родючості, успіху — Даждьбогу, богу ба­гатства, худоби і торгівлі — Велесу (Волосу), божествам Роду, Моко- ші, Ярилу та іншим. Так, наприклад, слов’яни-язичники уявляли бо­га вітру Стрибога як рухливого нервового чоловіка з батогом у руках, який постійно літає над землею і коли б’є батогом об землю, зрива­ється сильний вітер і починається буря. Він має величезну бороду, яка розвівається на вітрі, а його подих — це і є вітер. Його вшанову­вали не менше, ніж Перуна, про що свідчить розташування його ста­туї у пантеоні князя Володимира — поруч із статуєю бога Перуна. Йому молилися хлібороби, щоб дав хорошу погоду, щоб стихії не знищували врожай, молилися й дружинники перед походами, щоб погода сприяла походові, щоб вітер дув у бік ворога і легко летіли стріли. У народі вважали, що цей грізний бог, який міг карати страш­ною непогодою чи милувати людей, є, крім того, творцем музичних мелодій, що саме він своїм подихом творить мелодії у тогочасних ду­хових інструментах — дудках, сопілках. Допомагали Стрибогу три його сини: Сівер — бог холодних північних вітрів, Хор — бог захід­них вітрів і Літник — бог літніх теплих вітрів.

У сонмі слов’янських богів почесне місце займав бог неба Сварог, якого слов’яни вважали прабатьком усіх богів, одним із найголовні­ших богів язичницького пантеону. Від Сварога, Бога світла і небес­ного вогню, походять інші боги — Сварожичі. В одному чеському лі­тописі є вказівка на те, що Сварог ще називався Зодіаком⁴². До наших часів дійшла легенда, створена ще давніми скіфами-орачами про зо­лотий плуг, який скинув з неба синам Таргітая Сварог. Крім того, Сварога вважали Богом ковальства, оскільки саме він навчив людей варити і кувати мідь і залізо, будувати домниці для виплавлення ме­талу та кузні для його оброблення. Йому поклонялися і як богові

”’Лозко Г. Українське народознавство.- К.., 1995.

шлюбу. Вважали, що він першим викував золоту шлюбну обручку’¹. Він розбивав вогняними стрілами небесне покривало і посилав лю­дям на землю небесний вогонь, який допомагав майстрам в їхній не­легкій ковальській справі. Сварог вважався покровителем ковалів, тому його й уявляли як молодого, плечистого, дуже сильного, але су­ворого коваля.

Син Сварога — Даждьбог (Дажбог) — бог сонця. Як сказано в Іпа- тіївському літописі під роком 1114, „… и посемь царствова сьінь его же наричють Даждьбогь … Солнце царь сьінь Свароговь еже єсть Даждьбогь”. Цікаве трактування імені бога Даждьбог дає Іван Огієн- ко: воно походить від наказового дієслова давньоукраїнського дажь, тобто дай, та бог, благо, добро, тобто подавець добра, дарівник. Звід­си Даждьбог — це Бог добра, світла й життєвої сили. Але Даждьбог — також князівсько-воїнське божество. Він не тільки зігріває землю, а й стежить за тим, як на ній виконується встановлений його батьком Сварогом правопорядок. Даждьбог вважався покровителем землеро­бів, що наділяє людей фізичною силою, здоров’ям, мудрістю. Крім того, його вважали хоронителем земних ключів. Восени він ніби-то замикав землю на зиму і віддавав ключі птахам, які вирушають у ви­рій, а весною птахи їх повертали і він знову відмикав землю. Ось як про це співається водній із найдавніших веснянок, що дійшли до на­ших часів:

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир’єчка вийшов?

—  Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки — літо відмикати,

З лівої рученьки — зиму замикати.

Наші предки вірили, що вирій, тобто рай, знаходиться під дном річки, що туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили. Та й поділ року на пори був теж своєрідним — на зиму, лі­то й осінь (без весни)*⁴.

Серед жінок популярною язичницькою богинею була Мокоша. її вважали покровителькою всього жіноцтва, вірили, що вона особливо

“Трощин П. Очерки славянской мифологии.

¹⁾⁴ Ющук І.П. Мова наша українська. – К., 2001. – С.32.

⁴                                                                                                        м» 97

піклується про вагітних жінок і породіль, тому не випадково, що жінки зі своїми проблемами звертатися саме до неї і поклонялися цій язичницькій представниці божественного олімпу аж до середини XVI ст., а на деяких територіях України — аж до XIX ст. Як сказано у літописі, „… по Украинамь молятся богу Перуну, и Хорсу, и Моко- ши”. За князювання Володимира Великого авторитет цієї богині се­ред жіноцтва був настільки великим, що вона була введена до панте­ону Володимира на Старокиївській горі. їй поклонялися не лише прості жінки, а й жінки, наділені владою, даром цілительства, даром передбачення майбутнього, ворожки. Вона вважалася покровитель­кою всієї жіночої господарської роботи: прядіння, ткання, рукоділ­ля, тому й жертвували їй вишивані рушники, шматки полотна, льон.

У народі вважали, що М окопі а пряде нитку людського життя. З народженням людини на небі загорялася зірка, яку ніби-то незри­мою ниткою Мокоша зв’язувала з її долею, а коли земне життя лю­дини закінчувалось, то ніби Мокоша перерізала цю нитку і зірка гас­ла. І зараз, коли по нічному небу покотиться зірка, кажуть: „Он чи­єсь життя закотилось”, тобто обірвалось. Мокоша також піклувалася про дощі, річки, озера, тобто про воду, вологу. її ім’я походить від ще давнішого культу води — Богині Дани. Переказ про Богиню Дану за­писав свого часу ще Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, богиня родючості. її днем вважалася п’ят­ниця, і вона суворо судила тих, хто порушував святість цього дня, взявшись прясти чи шити”⁵. Дані приносили жертви, кидаючи кош­товності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів, який полягає у киданні монет у воду, щоб знову по­вернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Рожаниці — жіночі божества, небесні господині світу, які були причетні до народження дитини і вважалися покровительками поро­діль. Рожаниці — це богині плодючості. їм, як і Роду й Мокоші, при­носили лише безкровні жертви і вважали найріднішими і найближ­чими до людей божествами.

Род — Бог Всесвіту, Бог над богами. За віруванням давніх слов’ян, він дає життя всьому живому на землі, а кожній людині — її долю. Він творець Вирію*. За однією із легенд, Род (Сокіл) постійно сидить на вершечку Прадуба — першодерева світу, на якому родять моло- дильні яблука, що роблять богів безсмертними (За Д. Зеленіним).

Купайло — бог літнього сонця. Назва цього божества походить від слова „купати” й означає, що земля ніби купається у щедротах, які посилають їй усі небесні сили: пишно буяє зелень, всіма барвами ве­селки цвітуть духмяні квіти, гаряче сонце прогріває не лише землю, а й найглибші водойми. І в ті далекі часи, і зараз слов’яни вірять, шо саме на свято Купала (Купайла) (з 7 на 8 липня) земля має найбільшу родючу силу. Запалене від „живого вогню” вогнище очищає від усіх хвороб, зурочень і є ніби часточкою небесного сонячного вогню, що запалює полум’я кохання у серцях молодих людей.

Ярило — бог весни, кохання, пристрасті, у слов’ян — символ пло­дючості. Походить від слова ярий (яр) — тобто сильний, завзятий, пристрасний. З давніх часів вважається чоловічим символом заплід­нювальної сили, тому не випадково, що під час святкування свята Ярила парубки викрадали собі дружин. На це свято робили со­лом’яне опудало Ярила, причому особливу увагу приділяли дітород­ним органам, носили це опудало по селу, співали йому величальні пісні, водили навколо нього хороводи”. Цього бога уявляли, як дуже гарного юнака з вінком весняних квітів на голові, одягнутого в біле вбрання. Він приводить весну:

Ярило весну веде,

Весну веде, а зиму жене.

Весну веде крутим калачем,

А зиму жене ясним мечем.

Теплим вітром, дрібним дощиком.

Існує дуже давня старокиївська легенда про Ярила: „Земля про­кидається, одягається в розкішну сукню з квітів і зелені — все навко­ло оживає — ліси, поля, діброви. І почав тоді Ярило по ночах ходити. Де він ступить ногою — ярина виростає, як подивиться на поле — квіти зацвітуть, гляне в ліс — пташки защебечуть. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах”.

Велес (Волос, Велс, Влас) — один із найдавніших язичницьких богів, що вважався богом достатку. Спочатку сприймався, як бог мисливства, а пізніше — як бог тваринництва („скотій бог”).

⁴⁷ Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології.— К., 1993.- С.52.