Майже за тисячолітню історію свого існування українці сформува­ли власні уявлення про навколишній світ і пов’язані з ним вірування, причому ці вірування увібрали в себе елементи і язичницької, і хрис­тиянської релігій. Як і колись, українці зараз вірять у різні прикмети, силу чарів, проклять, силу молитов, замовлянь, вірять у добру та лиху годину, легкі й тяжкі дні, віру в нечисту силу — все це у видозміненій, а іноді і в первісній формі дійшло до нашого часу. „Понеділок — важ­кий день”, — говорять українці, тому намагаються не починати в цей день важливих справ, бо справа йтиме важко або може й зовсім не за­вершитися; у п’ятницю не можна позичати гроші — не віддадуть, не можна нікого проклинати — збудеться, розсиплеш сіль — буде сварка, ввечері не можна позичати з дому гроші — не буде водитися в домі ко­пійка, кіт перебіжить дорогу — не пощастить, повернешся за чимось, що забув удома, — чекай невдачі; якщо зустрінеш жінку з повними відрами — буде удача, з порожніми — не пощастить та інші. Вірили і вірять у лиху годину, у магічну силу слова. Вважається, що слово, ска­зане у лиху годину, обов’язково притягне щось погане, тому застеріга­ються такими примовками: „У добрий час будь сказано”, „У добрий час сказати, а в лихий промовчати”, „Не в лихий час сказано” та інші.

У народі вірили й вірять, що є також нещасливі роки — високос­ні, прихід яких зустрічали з острахом і внутрішнім трепетом, бо „це роки великого мору на людей і худобу”. У високосні роки не уклада­ли шлюбів, бо шлюб буде нещасливим, не будували будівель, бо зго­рять або ж життя нормального там не буде. Особливо нещасливим вважався день преподобного Касяна — 29 лютого, який випадає раз на чотири роки. Образ Касяна у народній уяві негативний. Три роки він ніби-то сидить, а на четвертий прокидається і дивиться навколо. І горе тому, на кого він гляне: чи людина, чи тварина — все загине. Тому в цей день намагалися менше бувати на вулиці, цього дня не ку­пували худобу, птицю — вважали, що все одно добра з них не буде.

Сонце. Немає нічого дивного втому, що з незапам’ятних часів лю­ди обожнювали Сонце. Сонце — це життєдайна енергія, тепло, що пробуджує все живе від зимового сну, дарує щедрий урожай. Йому поклонялися, до нього зверталися з молитвами. Не випадково, що серед найдавніших магічних знаків знак Сонця — коло — найголов­ніший. Обожнювання найголовнішого небесного світила спричини­ло до появи цілої системи заборон і застережень. Не можна погано говорити про нього, навіть якщо воно немилосердно палить і стоїть засуха; не можна показувати на нього пальцем, бо палець усохне. Ві­рили в те, що сонце за людські провини може на них образитись і то­ді згорять усі посіви і настане великий голод. Затемнення ж сонця вважалося передвісником великих нещасть, мору, пошестей, воєн. Так, поганою ознакою, передвісником поразки походу війська князя Ігоря Святославича на половців у 1185 році („Слово о полку Ігоре­вім”) стало затемнення сонця 1 травня цього самого року о 3 годині 25 хвилин, яке сталося через тиждень від початку походу¹“. Зловісне знамення природи вилилося у страшну трагедію — повне знищення Ігоревого війська і полон самого князя.

Вірячи у велику магічну силу Сонця, до нього зверталися із молит­вами у різних житейських ситуаціях: із проханням дати добрий уро­жай, дати здоров’я, достаток, щастя. Молоді дівчата могли у молитві до Сонця попросити для себе привабливості, людської прихильності, щасливої долі: „День тобі добрий, сонечко ясне! Ти святе, ти ясне- прекрасне, ти чисте, величне, добре! Ти освітлюєш і гори, і долини, і високі кургани. Освіти мене, рабу Божу (ім’я), перед панами, перед попами, перед царями, перед усім світом християнським!””² Цю мо­литву читали при сході сонця, стоячи обличчям до нього. До речі, і за­раз, якщо ми з молитвами звертаємося до Бога і робимо це не перед іконами, то обов’язково стаємо обличчям „на схід сонця”.

Вихор — і сьогодні одне із найнезрозуміліших явищ природи. Йо­го появу не можна передбачити, його не можна зупинити. За народ­ною уявою — це сам „нечистий”, що справляє своє весілля. Потрапи­ти у вихор — означає наразити себе на небезпеку: можуть бути каліц­тва, сильні головні болі, психічні розлади. Навіть незначне „підвію­вання” вихором надзвичайно шкодить здоров’ю людини, тому обере­гами, молитвами намагалися захиститися від нього, хоч це зробити дуже важко, оскільки він виникає раптово у непередбаченому місці.

Місяць у слов’ян-язичників — культове божество, якому теж по­клонялися, до якого зверталися з молитвами, приносили жертву —

‘” Пінчук С.П. Слово о полку Ігоревім.— К., 1973.— С.26.

“‘Супруненко В. Народний. Витоки нації. Символи,вірування, звичаї та побут українців.-Запоріжжя, 1993,— С.ЗО.

ліплені вареники та пироги, які символізували це небесне світило. Його уявляли молодим гарним парубком, який „торкнеться усні мо­лодого хлопця — кров закипить, дівчину зачепить — як іскра спа­лахне. І виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водить та пісень співати. Не зоглядяться, як зорі погаснуть, як місяць схова­ється і на травах засяють сльозинки-росинки””⁵. Та не тільки ко­ристь від Місяця, від нього людям може бути і велика шкода. Вірили, якщо місяць світить на сплячу людину, особливо дитину, вона може стати сновидою або ж захворіє на іншу тяжку хворобу, тому і колись, і зараз матері завішують вікна, оберігаючи дітей від негативного впливу місячного сяйва.

Давні слов’яни поклонялися прекрасній богині Зорі, яка за їх­ньою уявою була покровителькою родючості. До наших днів дійшов один із найдавніших міфів „Зоря, ключі, роса і мед”, де змальовано образ цієї богині. Сюжет його такий: кожного дня, на світанку, пре­красна Зоря золотим ключем відмикає золоті небесні ворота і випус­кає Сонце. Сонце намагається наздогнати Зорю, яка від нього тікає і стає криницею. На землю падає „свята роса”, яка пробуджує її до життя і наповнює щедротами. Бджола п’є духмяну росу й приносить солодкий мед”⁴. Так народжується життя. Наші давні предки вірили, що у кожної людини є своя зоря на небі, дана їй Богами при народ­женні. Якщо ж людина помирає, її зоря гасне, падає.

Вода. В уявленні слов’ян (та й не тільки слов’ян) — це символ чис­тоти та здоров’я. З давніх часів існують магічні обряди, ритуали, пов’язані з культом води. А тим більше, що час від часу у різних міс­цевостях вода показувала свою страшну силу, перед якою ніщо не могло встояти. Це і страшні весняні повені, і зливи, що призводили до небаченого розливу рік, знищення посівів, будівель, загибелі лю­дей. Все це викликало у людей панічний страх і побожний трепет. Не випадково, що воді поклонялись, до неї зверталися з молитвами, їй приносили жертви. Біля річок і озер водним божествам Дані, Моко- ші, Водянику, русалкам давні слов’яни присвячували спеціальні свя­та, виконували певні обряди. Наприклад, балтійські слов’яни кида­ли в озеро чи річку пшеницю, овес, жолуді або виливали кров жер­товних тварин. Західні слов’яни кидали у воду чорну курку із зав’яза-

¹³    Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. -К., 1995.

–  С. 280

¹⁴   Стельмахович М.Г. Народна педагогіка.— К., 1985.

ними ногами, при цьому ставали на коліна і молилися”⁵. З неза­пам’ятних часів дійшов до нас обряд очищення водою, що можна спостерігати в Купальських дійствах та на Водохрещення. Вважало­ся, що вода змиває хвороби, невдачі, навіювання (зурочення). Вона не тільки очищає від бруду, а й зцілює. Найтяжчі недуги лікували „непочатою” водою, яку ще ніким не скаламучену набирали у пов­ному мовчанні до сходу сонця з трьох або семи криниць, і знову ж та­ки у повному мовчанні несли додому. Вірячи у магічну силу води, зіл­ля і слова, наші предки у купіль новонароджених кидали руту, м’яту, барвінок, чорнобривці, любисток і, обмиваючи дитинку, промовля­ли побажання чи замовляння. „Так, у купіль хлопчика клали любис­ток („щоб дівчата любили”), гілочку дуба („щоб був міцний, як дуб”), а також барвінок („щоб довго жив”) та чорнобривці („щоб був чорнобривий”), а в купіль дівчинки — ромашку („щоб рум’яна бу­ла”), калину („щоб красна (гарна) була”), гілочку вишні („щоб гарна була”), любисток („щоб люб’язна була”)”⁶.

Українці вірять, що найбільшу цілющу силу має Йорданська вода, набрана 19 січня, тому в кожному домі тримають її протягом року для різних потреб. Крім того, ця вода має таку велику силу як оберіг, що нею знімають зурочення, її дають пити хворим людям, худобі, нею виганяють погану енергію з осель, збризкуючи за годинниковою стрілкою всі кути, стіни, вікна, двері в оселі й одночасно читаючи молитву „Отче Наш”. Освячена в церкві або ж набрана з колодязя, річки чи з крана вода в ніч на 19 січня з 12 години ночі до сходу сон­ця, може цілий рік, а то й більше стояти у закритому посуді і не псу­ється, чого ніколи не буває з водою, набраною в інший день року. Чим пояснити цей феномен? Подібне щось відбувається і на лівому березі ріки Ганг (Індія), в якій вода лише п’ять хвилин з моменту, ко­ли краєчок сонця виткнеться на горизонті, і до тієї миті, коли воно відірветься від нього, має незвичайні цілющі властивості. Хворі лю­ди, уражені страшними виразковими хворобами шкіри, сходяться і з’їжджаються з усіх куточків Індії, щоб зцілитися у священних водах ріки. Сучасна наука не може пояснити, чому саме у ці п’ять хвилин сходу сонця, саме в цьому місці за три дні ранкового купання затягу­ються рани від страшних виразок на шкірі, але це дійсно так.

¹¹⁵ Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. —К., 1995.

– С. 48.

‘”‘ Потапенко 0.1., Кузьменко В.І. Там само — С.101.

З давніх-давен у нашого народу існує повір’я, що на Івана Купала вода теж набуває особливих цілющих властивостей, тому в цей день проходили очищення водою: обливалися нею, купалися голі в річках і озерах”⁷. Вважалося, що не тільки вода, а й Купальська роса виліковує багато хвороб, тому і дорослі, і діти качалися по росі, вмивалися нею.

Роса, як і вода, у всіх слов’ян вважається символом здоров’я і чис­тоти. А оскільки у всі віки здоров’я для людини — це найдорожче і найголовніше, то у багатьох магічних і зцілювальних діях наявна ро­са, яку ще в народі називають Божою сльозою або сльозами Богоро­диці, що плаче над гріхами людськими.

Існували навіть обряди збирання роси, коли до сходу сонця виходи­ли на житнє поле всі сусіди. Святково одягнені, вони йшли попарно, а попереду із хлібом-сіллю в руках ішов господар. Процесія тричі обхо­дила поле і з першими променями сонця, після слів господині: „Пора вже йти, сонце дає відтінки”, — всі долонями збирали росу з жита в якусь посудину. І дорослі, й діти ходили босими по росі, „щоб не роз­бив параліч”, „щоб не крутили ноги”, щоб не було виразок та шишок на ногах. А дівчата і молоді жінки умивалися нею, щоб обличчя було чисте, свіже, рум’яне, щоб не було ніяких висипів, вугрів. Нею лікува­ли рани, особливо нею користувались при лікуванні малих дітей.

Вогонь. Культ вогню існує стільки, скільки існує людство. Про йо­го божественну природу розповідає прадавній міф, який відомий у всьому слов’янському світі. Бог дав святий вогонь Іллі-Пророку, який їздить по небу на золотій колісниці і розкидає вогняні стріли. Іноді ці стріли потрапляють на землю і спалюють дерева, будівлі, убивають людей. І всі ці біди насилає Бог за непошану до вогню.

Наші предки вважали вогонь живою незбагненною силою, страшною, завжди голодною, що все пожирає на своєму шляху. Не випадково, що в язичницьких капищах постійно підтримували во­гонь, який берегли, якому поклонялися. У щоденному житті теж по­водилися з ним як із живою істотою. „Так, витопивши піч, господи­ня ставила у неї в чистому горняті воду та кидала трошки дров — сво­єрідне жертвоприношення домашньому вогнищу. Ставили воду та кидали крихти хліба або пучку солі і до жару, який, витопивши піч, згрібали у „кубашку”. Подекуди ще й рекомендувалося „почепити чистий рушник” для вогню. Таке шанування вогню засвідчує став­лення до нього як до живої істоти…” (Г. Скрипник).

В уяві українців вогонь поставав в образі чоловіка червоного вог­няного кольору, а оскільки його вважали живим господарем дому, то й ім’я йому давали людське — Іван (іноді Миколай). Щоб уберегти вселю від пожежі, до нього зверталися з проханням, його замовляли. Це робила господиня увечері перед сном. Перехрестивши жар, який ще залишився у печі, вона промовляла: „Спочивай, Іване, не гу­ляй””⁸, тобто не гуляй по хаті, не підпали хату.

У народі вважали, що можна очиститися від хвороб, навіювання, зурочення не лише водою, а й вогнем. Перестрибування через вогни­ще на свято Івана Купала — це й був обряд очищення вогнем. Віря­чи в очисну силу Купальського багаття, матері спалювали сорочки хворих дітей в надії на їх зцілення. Існували різні повір’я і заборони, пов’язані з вогнем. Щоб не боліла голова, то у воду, в якій збиралися мити голову, кидали жаринки'”, а коли переходили жити в нове жит­ло, обов’язково брали з собою вогонь, щоб не зник колишній зати­шок. І в наш час українці вірять, що погану енергію в домі можна знищити, випалити вогнем. Для цього запалюють свічку, куплену в церкві, і обходять усі кімнати за годинниковою стрілкою, хрестячи всі кути, стіни, вікна і читаючи „Отче Наш”. Вважають, що там, де свічечка потріскує або ж гасне, зібралося багато поганої енергії, яка негативно впливає на здоров’я усіх членів родини.

Відомо, щодо IX ст. у прадавніх слов’ян існував звичай спалюван­ня померлих. За тогочасними релігійними уявленнями, погребаль­ний вогонь очищав грішників від гріхів і переносив їх у рай, і злі си­ли вже не могли нічого заподіяти покійникам.

Вогонь, добутий тертям однієї палички об іншу, у народі назива­ють живим вогнем, святим вогнем або Божим вогнем. Якщо наші давні предки саме таким способом добували вогонь у щоденному житті, то зараз він набув обрядового статусу і перетворився у своєрід­ний ритуал, якого дотримуються на Івана Купала, у Великодню ніч та на Святвечір. Вважають, що свічка, запалена від такого вогню, має здатність оберігати від злих духів силу, її використовували „від наго­вору ворожого, від смерті наглої”.

Земля. Чи могли наші предки-хлібороби не поклонятися землі, не обожнювати її, якщо вони повністю залежали від неї? Споконвіків

¹¹⁴ Потапенко О.І., Кузьмснко В.І. Шкільний словник з українознавства. – К., 1995. “‘Афанасьев А.Н. Позтические воззрения славян на природу.- 186Н.-Т. 11.1995.-

С. 47.

для землеробів вона була матір’ю, була годувальницею. її вважали живою істотою, тому й зверталися до неї, як до живої істоти. їй мо­лилися, її задобрювали. Побутували в Україні і деякі магічні засоби, їло пояснюються жертвоприношенням землі. „Відкупною жертвою” землі-матері було закопування крашанок (пасхальних яєць) та освя­ченого хліба на полі або покладання на місце виконаного лікуваль­ного зілля монети, шматка хліба чи грудки солі¹²“.

Для українців земля завжди була святинею, а в деяких життєвих ситуаціях і оберегом. Так, коли людина надовго або назавжди поки­дала рідний край, а особливо у роки лихоліть, воєн, прийнято було брати з собою у далекі краї грудочку рідної землі і носити при собі. Вважали, що земля не тільки буде нагадувати про рідні місця, а й від­веде біду, захистить у лиху годину. В уявленні давніх слов’ян земля — це жива істота. З нею розмовляли, нею клялись, її ім’ям проклинали. Вірили, що вона відчуває біль. „Не бий по землі, бо їй болить”, „Не плюй на землю, бо не буде родити”, — такі застереження дійшли до наших днів і зараз побутують у народі.

Перехрестя двох доріг у слов’ян зажило слави „нечистого місця”,

і,  мабуть, не випадково. Саме тут відбуваються магічні дії, пов’язані з добром і злом: тут промовляють замовляння, сюди викидають по­піл, шпильки, металеві гроші чи інші наговорені предмети. „На пе­рехресті чорти навкулачки б’ються”, — так говорять у народі про це місце, що „належить нечистій силі”. Тому й перехід через перехрес­тя вважається досить-таки небезпечним, бо можуть причепитися скинуті кимось тут хвороби, зурочення, невдачі тощо. Щоб уберегти себе від неприємностей, переходили дорогу в іншому місці або захи­щали себе оберегами. У народі вірять, що у збудованих на перехресті доріг будинках оселяється нечиста сила, яка не лише вночі, а й удень безчинствує, наводячи жах на мешканців: без чиєїсь допомоги самі по собі рухаються, падають, ламаються речі, чуються голоси, зави­вання, з’являється вогонь, привиди та інше, від чого життя перетво­рюється у суцільне пекло. У таких будинках ніхто не живе, і навіть нові вони стоять пусткою.

Хто бачив мультфільм про Бабу-Ягу, той згадає, що вірним її по­мічником у злих справах був чорний кіт. Цікаво, що таке миле ство­ріння, якого люблять, з яким панькаються всі члени родини, у віру­ваннях багатьох народів ніби-то виступає супутником відьом і чаклу-

¹²⁰  Мацкж В.Я., Пугач В.Г. Українознавство.- К., 1994.- С. 256.

нів. Вважають, що кішка бачить невидимий для нас потаємний чак­лунський світ і часто виступає посередником у чорних справах. Що ж ми знаємо про котів, коли і звідки пішов їх родовід і як вони потра­пили до нас у Європу? У болгар існує легенда про те, як виник коша­чий рід. Колись подорожував Господь по землі й зупинився перено­чувати біля копиці сіна, а вночі миші погризли хліб, який був у нього в торбинці. Розсердився Всевишній, і кинув у мишу свою рукавицю, яка й перетворилася на кішку¹²¹. Інша легенда розповідає, що після всесвітнього потопу Ной узяв у свій ковчег всякої тварі по парі, у то­му числі кота й кішку. Сатана ж кинув у ковчег мишу. 1 тільки та по­чала гризти дірку у дниші, як кіт кинувся на неї і з’їв, таким чином врятувавши все живе на землі.

До нас у Європу кішка потрапила із Єгипту. Грецький письмен­ник Геродот (за 430 років до Р.Х.) писав: „Якщо де-небудь у Єгипті трапиться пожежа, то люди перш за все кидаються рятувати своїх кі­шок, яких ретельно стережуть, і якщо пропаде хоч одна кішка, то єгиптян охоплює глибока печаль. Якщо ж кішка помре сама по со­бі, то всі мешканці будинку обстригають собі брови в знак печалі. Мертвих кішок поміщають у священні кімнати, а потім пересила­ють у місто Бубастос”. Наскільки кішка шанувалася давніми єгип­тянами, показує суворе покарання, яке чекало того, хто її вб’є. Діо- дор Сицилійський (за 300 років до Р.Х.) повідомляє, що „якщо хто вб’є кішку, то повинен померти сам” |А.Н. Кочеткова|. От так! Як бачимо, були часи, коли життя кішки цінувалося вище, ніж життя людини. Та слава Богу, ми живемо в іншій країні і в іншу епоху. За­раз кішка служить людині (іноді, правда, буває й навпаки). У наро­ді побутує вірування, що кішка, шерсть якої трьох кольорів, а тим більше семи, приносить у дім щастя й достаток, лікує людей. Вона спочатку натискає лапками на хворе місце, іноді навіть трохи, випус­каючи кігтики, а потім лягає на це місце і забирає частину хвороби на себе. Загальновідомо, що коти нормалізують високий натиск у людей, які страждають на гіпертонічну хворобу, заспокоюють при стресах і нервових розладах.

Споконвічно проживаючи у людській оселі, ці хатні тварини по­чали виконувати й певну обрядову роль. їх першими, як оберіг від нечистої сили, запускають у нову оселю, на тому місці, де довго

¹²¹  Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. – К., 1995.

– С . 115.

сидить або спить кіт, ставлять ліжко, бо він ніколи не лежатиме там, де скупчилася погана енергія.

Є й інші прикмети, пов’язані з котами. Якщо кіт чи кішка ретель­но вмивається — чекайте гостей, якщо ж перебіжить дорогу — бути невдачі. Щоб запобігти невдачі, кидали паличку, щоб вона навхрест перелетіла через котячий слід або ж трималися за ґудзика. Якщо приблудний собака принесе господарю багатство, то приблудний кіт навпаки — нестатки.

Поріг у віруваннях наших предків — це межа між внутрішнім і зов­нішнім світом, тобто особливе місце, на якому і біля якого слід особ­ливо й поводитись. Не лише колись, а й зараз скрізь почуєш, що через поріг нічого не можна давати, не можна перемітати сміття — з кимось посваришся, під поріг або до порога можуть принести й покласти на­говорені речі, тому не слід піднімати те, що ви самі туди не клали.

Покуть — це найчистіше і найсвятіше місце, яке є у господі. На покуті висять ікони, тут же горить лампада, все прикрашено виши­ваними рушниками, духмяними травами. На покуті під образами са­довили старостів під час сватання, молодих під час весілля, дорогих гостей. Зайшовши в хату і знявши шапку, гість хрестився перед іко­нами, вранішні і вечірні молитви теж здійснювали перед іконами, які стояли чи висіли на покуті.

Надприродні властивості часто приписувалися і предметам до­машнього вжитку. Зокрема вважали, що дзеркало — це витвір нечис­тої сили, вихід в інший, невідомий нам світ. Не випадково, що бага­то магічних обрядів, ворожінь проводяться із використанням дзерка­ла. Існує цілий ряд заборон, повір’їв та прикмет, що стосуються дзер­кал: дитині до трьох років не можна дивитися у дзеркало — прогля­дить своє щастя, розіб’єш дзеркало — будуть неприємності, а то й не­щастя, будеш ввечері довго дивитися у дзеркало — присниться страшний сон та інші.

Але найбільше повір’їв пов’язано із віником. Це, мабуть, поясню­ється тим, що він є у кожному домі і що ним користуються щоденно. За народними віруваннями в арсеналі відьомських каверз віник сто­їть на першому місці. Так, торкнувшись віником вимені чужої коро­ви, відьма ніби-то повністю забирає в неї молоко, протягнувши ві­ник по чужому городу, псує врожай, напускає хвороби, зурочення на людей, кинувши наговорений віник услід людині або підкинувши його під поріг.

У побуті теж дотримувались певних застережень, пов’язаних з ві­ником, щоб не накликати біду ні на себе, ні на свою сім’ю. Ним не можна бити ні людину, ні тварину, бо почне хворіти, схудне і засох­не, як віник. Не можна на нього наступати — пристануть хвороби, короста. У той же час поставлений уверх тією частиною, що підміта­ють, віник притягне в сім’ю гроші і не впустить в оселю відьму (обе­ріг від відьми), буде охороняти породіллю і немовля, коли його по­ставлять біля колиски. Віником не можна обмітати навколо дівчини, бо не вийде заміж, ним не можна бити кішку чи собаку — нападе ко­роста, не можна переступати через віник — нападуть сухоти і будеш сухий, як і віник, та інші. Як не дивно, але віник служить і добрим оберегом. Якщо його поставити біля вхідних дверей вверх тією час­тиною, що підмітають, людина з поганими намірами і поганою енер­гією не зайде до вас, а якщо й зайде, то ненадовго, бо буде відчувати страшенний дискомфорт або ж їй стане погано.

Оскільки споконвічною провідною галуззю господарства українців є обробіток землі і вирощування хліба, то й ставлення до них було особ­ливим, що знайшло своє відображення у звичаях, обрядах, забобонах. Так, починали оранку, прибравшись у найкраще святкове вбрання, пе­ред цим чисто вимившись, щоб хліб був чистим. Сіючи жито, пшени­цю, знімали шапку. Щоб не накликати на поле і на врожай злих духів, не можна на полі свистіти. Починали оранку на світанку у повному мовчанні, перед днем оранки і в перший її день не можна було з дому нічого давати, щоб не віддати щастя й багатство. Щоб відьма не зіпсу­вала урожай, освячували поле з чотирьох боків свяченою водою. Якщо ж відьма вже накрутила на полі закруток, нагнувши і закрутивши ко­лоски, то, щоб вона не перенесла урожай з цього поля собі в комору, закрутки або ж випалювали, або ж накривали гноєм. Остерігалися на­віть доторкнутися до закруток, бо і колоски, і зерно в них небезпечні для здоров’я як для женців, так і тих, хто цей хліб споживатиме.

Із хлібом також пов’язано багато звичаїв, повір’їв. Окрайці хліба не можна кидати — будеш жити у злиднях. Хліб вночі спить, тому йо­го слід накривати рушником. Хліб — святий, тому через нього не пе­редаються ні чари, ні зурочення. Його можна брати з рук будь-яких людей — і злих, і добрих. Мало того, хліб служив і оберегом, тому не дивно, що шматочок хліба клали немовляті в колиску.

Здавна сіль була символом гостинності, дружби. Найдорожчих гос­тей зустрічали хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Як важливий