У народному світосприйманні українців особливе місце посідає народна демонологія. Як зазначає С. Ульяновська, „…з демонологіч­ними персонажами українець контактує щодня і на кожному кроці: вдома — з домовиком; у лісі — з лісовиком, блудом, чугайстрином, маною; на річці — з водяником; на болоті — з болотяником чи очере- тяником; у полях — з русалками, у гаях — з мавками, а ще — упирі, відьми, вовкулаки, песиголовці, потерчата… Зустріч із кожною з цих істот передбачає щоразу свою особливу поведінку, яка й „регулює” співіснування з людьми. Суть такої поведінки та різні контакти пере­дають народні вірування, повір’я, які широко побутують в Україні”.

Антихрист. У християнській релігії супротивником Ісуса Христа є Антихрист — посланець сатани, який з’явиться перед кінцем світу, але буде переможений. Він повністю заперечує заповіді Божі, в його царстві панують вселюдські пороки: моральне зло, безжальність, ві­роломство, гордість, підступність, зрада, підлість, бездушність, жор­стокість, насилля тощо. У Святому Писанні сказано, що перед на­станням кінця світу серед людей настане крайнє розбещення, змен­шення віри й любові до ближнього, примноження вад. Почнуться страшні війни, невідомі раніше хвороби забиратимуть життя мільйо­нів людей, природні катаклізми, зло на землі досягнуть свого апогею. Тоді і з’явиться Антихрист, і буде страшна битва сил добра і зла, яка закінчиться жахливою загибеллю Антихриста і всіх його послідовни­ків. Світ оновиться, і настане вічне царство Христове.

Відьма. Слово відьма походить від давньоруського слова „ведь” — знання. Відьма поєднує в собі риси реальної жінки і демона. В Укра­їні, мабуть, немає такого села, в якому б одну-двох жінок не підозрю­вали у відьомстві, причому віра в існування відьом з роками аж ніяк не зменшується, а, навпаки, утверджується все сильніше. Цікавий матеріал про народні вірування у відьом знаходимо у творі відомого українського письменника Бориса Грінченка „Під тихими вербами”: „Це ж усьому світові звісно, що відьми корів доять і з сохи молоко доять, і в комин літають… А хіба мало людей бачило, як відьми пере­кидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж і дядько Охрім бачили, і Петренко… А в Чорновусі йшов один парубок, а вона така здорова біла собака, та лапи йому на плечі… А він її за лапи та в хату притяг та й повідрубував їй лапи. Ой, Боже, який же й немилосерд­ний!… Тоді пустив… Але вранці глянуть, а у вдови-сусіди пальці по­надрубувано…”¹²⁴ Відьми у своїй більшості — це жінки старшого ві­ку, рідко — чоловіки або дівчата. Вони можуть бути красивими й по­творними, часто мають невеликий хвіст, тому ніколи прилюдно не купаються.

Йшли дівчата гряницею,

Зустріли відьму з дійницею.

Йшли дівчата мостом,

Зловили відьму з хвостом, — співається у давній українській народній пісні.

Відомий дослідник народної демонології минулого М. Маркевич у своїй книзі „Обьічаи, иоверья, кухня и напитки малороссиян” (1860 р.) писав про відьом так: „Відьми ходять у довгих сорочках, до­ять до крові корів, перетворюються у клубок, у кішку, у різні числен­ні фантастичні образи. Відьми виганяються травою плакуном. Го­ловні збори їх бувають у Києві, на Лисій горі проти Великодня та в Іванову ніч. Вони з усієї Малоросії відлітають туди через трубу печі

(комин) на помелі, вилках або лушні……… Питаннями демонології

займався і видатний український письменник І. С. Нечуй-Левиць- кий: „Як тільки відьма хоче летіти на Лису гору, то приставляє до вог­ню в горшку тирлич-зілля. Починає зілля кипіти, відьма скидає з се­бе сорочку, маже під колінами, під пахвами якоюсь мастею, сідає верхом на помело або на кочергу, хапає в руки мечик од терлиці або од бительні і летить через вивід на Лису гору”¹²⁶.

Керує шабашем відьом на Лисій горі відьмак. Вся ця дико-соро­міцька оргія відьом із чортами, яка абсолютно не вписується в мо­раль нормальних людей, триває з дванадцятої до третьої години но­чі, тобто до перших півнів, після чого все припиняється і відьми роз­літаються по своїх домівках.

¹²⁴ Грінчснко Б. Під тихими вербами. Твори. 1963.- Т. II.- С. 373.

²” Маркевич О. Обьічаи, поверья, кухня и напитки малороссиян.- К.,1860.

^І2<‘ Нечуй-Левицький І.С. Світогляд українського народу- К., 1992.- С.35.

За народними віруваннями, відьми можуть робити те, що не під силу простим смертним людям: крадуть з неба зорі й місяць, літають у повітрі, перевтілюються в живі істоти чи предмети. Вони можуть зурочити, навести на людину хвороби, навіть звести її в могилу, на­вести зурочення на худобу, на город, на оселю, зіпсувати або й зовсім відібрати молоко в корови, можуть розганяти хмари, що призводить до засухи і неврожаю, уміють викликати бурю, дощ, град або ж при­пиняти їх, здатні напускати на людей голод, мор, розбивають сім’ї, сварять людей і взагалі немає такої справи, в яку б відьма не втрути­лась і не нашкодила. Іноді за гроші відьми можуть і вилікувати люди­ну чи худобу, можуть замовити біль, уміють приготувати настої різ­них трав від різних хвороб, але в цілому їх суть негативна. У народі вважають, що є відьми від народження, яким відьомство передаєть­ся з покоління до покоління, а є навчені відьми. Вважають, що при­роджені відьми менше приносять зла людям, ніж навчені. По своїй натурі вони добріші. Добре знаючись на травах, замовляннях, магіч­них діях, вони займаються зціленням, допомагають у любовних справах, розв’язують сімейні проблеми. Навчені ж відьми після три­валого вивчення усіх відьомських обрядів і спеціальних випробувань свідомо йдуть на зв’язок з нечистою силою і все своє вміння спрямо­вують на служіння не людям, а сатані. У народі навіть існує при­слів’я, яке підтверджує, що „гірша відьма вчена, ніж рождена”.

Як добрі, так і погані справи вимагають затрати енергії, тому відь­ми змушені різними способами її поповнювати. Вони можуть „під­ключатися” до енергетичного поля обраної жертви, забираючи собі її енергію, внаслідок чого людина стає млявою, безсильною, починає хворіти. На великі релігійні свята, особливо на Великдень, відьми першими прибігають до церкви і починають цілувати замок. Це, як вважають, надає їм великої чаклунської сили. Але особливу чаклун­ську силу вони одержують у Купальську ніч. Саме в цю ніч вся нечис­та сила одержує величезний запас енергетики, щоб потім використа­ти його у своїх чорних справах. Ось як про це співається в одній із ку­пальських пісень, що має мало не тисячолітню історію:

Ой на Івана Купайлого Ходила відьма ногайлою.

Як на дуб лізла — кору гризла,

А з дуба впала — зілля копала.

А з дуба впала — зілля копала,

Свої корови заправляла.

Як заправила у вівторок,

То видоїла корів з сорок,

А як заправила в середу,

То видоїла всю череду.

Відьом дуже бояться й остерігаються, хоч відрізнити їх від звичай­них людей досить-таки важко. Є численні обереги від відьом і магіч­ні способи, як їх виявити. У народі вірять, що у зіницях відьми мож­на побачити перевернуте відображення людини, очі в неї запалені, почервонілі або ж вона має дикий похмурий погляд, від якого зали­шається неприємне враження, острах. Вона не витримує прямого погляду просто у вічі, дуже нервує, коли в її бік хтось таємно в кише­ні скрутить з пальців „дулю” і тікає, якщо її осінили хрестом або збризнули свяченою водою. Відьом можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді або відварюючи у воді шматок полотна, в який попередньо втикають дев’ять шпильок та ін.

Від відьом можна оберігатися маком. На Святий Вечір (6 січня) слід обсипати маком двір, хлів, стайню. Вважається, що вони дуже люблять мак, і, прийшовши з наміром зробити людям шкоду, забува­ють про все і починають збирати мак. Доки відьма не визбирає мак до останньої мачини, нічого поганого у цьому дворі зробити не змо­же. Не люблять відьми полину і часнику через їх запах, тому, щоб уберегтися від них, часто кладуть зубочок часнику і гілочку полину на підвіконня або над вхідними дверима.

Оскільки відьомство засуджувалось людською мораллю і жорсто­ко каралося законом, відьми таємно займалися відьомським ремес­лом і їх досить важко було виявити. Існували різні способи виявлен­ня цих представниць нечистої сили.

Грецький горіх у давнину називали „деревом порока”, бо саме під його розлогими вітами любили танцювати відьми. Його плода­ми користувалися у період „полювання на відьом”. Підозрюваного чи підозрювану саджали на стілець і кидали на коліна грецький го­ріх. Якщо людина була зв’язана з нечистою силою, вона не могла піднятися і встати зі стільця¹²⁷, тоді „свята інквізиція” відправляла чергову жертву на вогнище. Якщо ж благополучно витримувала це

¹²⁷ Дмитрснко М.К. Українські міфи, демонологія, легенди—К., 1992.—С. 90.

випробування, то приступали до інших, уже не таких безневинних, як згадане вище. А арсенал тортур був надзвичайно широкий.

Відомий український письменник Г. Квітка-Основ’яненко у сво­їй повісті „Конотопська відьма” наводить поширений колись спосіб виявлення відьом через випробування водою. Якщо жінка не відь­ма, то вона тоне у воді, якщо ж відьма — то навіть зв’язана плаває зверху. „Раз у якімось-то селі, за Дніпром, неділь зо три не було до­щу. От і почали топить баб, про которих говорено, що відьми. Так троє не потонуло, хоч і руки, і ноги були позав’язувані”¹²“. Як бачи­мо із наведеного уривка, односельчани все-таки виявили трьох ві­дьом, які вкрали дощі, бо вони не потонули у воді, а жінки-невідь- ми пішли на дно, але з чистою совістю, хоч їм від цього, самі розу­мієте, аж ніяк не легше.

У всі часи відьомство, стосунки з нечистою силою переслідували­ся і жорстоко каралися. З історії відомо, що гетьман Брюховецький у 1667 році спалив за відьмування полковницю Гострую¹“. Навіть якщо звернутися до дуже давніх від нас часів, то теж можна знайти відо­мості про спалення відьом на території східних слов’ян. Так, в Іпаті- ївському літописі під роком 1173 сказано, що галичани оголосили відьмою і спалили на вогнищі невінчану жінку князя Галицького Ярослава Настю Чагрову. Слава Богу, що в Україні не прижився та­кий жорстокий варварський спосіб боротьби з відьмами, популяр­ний у католицькій та протестантській Європі, як „свята інквізиція”, який мало чим відрізняється від гітлерівських таборів смерті. Якщо фашисти спалювали людей в крематоріях, то запідозрених у ві­дьомстві спалювали примітивним, кустарним способом — на вогни­щах, …бо „тільки полум’я відьмам біда: бо полум’я й чорти не заго­ворять” (П. Куліш].

Цікаві дані про діяльність „святої інквізиції” наводить Ю. Мель- ничук: „У Німеччині протягом XV сторіччя було спалено близько мільйона самих тільки жінок, яких обвинувачували у тому, що вони начебто відьми і чарівниці. Один тільки головний інквізитор іспан­ської інквізиції Торквемадо за вісімнадцять років своєї „діяльності” знищив понад сто тисяч родин. А взагалі в огні „святої інквізиції” за­гинуло понад 15 мільйонів людей — ціла держава! Англійський пись­менник Д. Свіфт писав, що коли б зібрати попіл людей, спалених ка-

‘²* Квітка-Оснон’янснко. Конотопська відьма.- К., 1985.- С. ЗІ.

¹²⁴ Таланчук О.М. Українські чари. – К., 1992.- С.17.

толицькою церквою, то з цього попелу утворилась би гора, не нижча Монблану — найвищої гори в Європі”¹¹⁰.

Судові процеси над відьмами були і в Сполучених Штатах Америки.

__ року 1622 в Америці 28 „відьом” були повішені „за чаклуван­ня і зносини з дияволом”. Року 1711 22 „відьми”, на турбування їх­ніх родичів, були реабілітовані. А 28 серпня 1757 року були реабіліто­вані і шість останніх””¹.

Відомий письменник Степан Тудор у романі „День отця Сойки” наводить приклади відкритого терору: насильств єзуїтів, які, зару­чившись підтримкою влади, замучили тисячі невинних людей: „У Мюнхені допитували десятеро осіб, чоловіків і жінок, що їх підозрю­вали в чаклуванні. Щоб добути зізнання, рвали їх тіло розпаленими кліщами й ламали на колесі кості, а одній жінці відтяли груди. На­решті спалили їх живцем.

…Молода дівчина Клостенмюлер призналася на десятій тортурі, що з’їла тридцять дитячих сердець і танцювала з дияволом. Спалили її з матір’ю.

…На Шлеську в князівстві Ніси було стільки чаклунок, що повіт­ря шелестіло від їх пересвистування. В місті Цукмантель ревно пра­цювало вісім катів і не встигали нищити диявольське сім’я. У двох містах того князівства спалили сто шістдесят відьом, між ними дітей від одного до шести літ, що походили від диявола.

…У Тверівському єпископстві знайшли у двох містах тільки двох жінок, які не були відьмами. Під доглядом єпископа Петра Бінфель- да спалили протягом кількох років триста вісімдесят відьом і чарів­ниць. У місті Бамберзі спалили шістсот відьом, у Зундові — вісімсот, у Штрасбурзькому єпископстві — понад п’ять тисяч…””²

Звичайно, жертвами „святої інквізиції” часто ставали ні в чому не винні люди, з якими саме таким способом декому зручно було звес­ти рахунки. Таємний донос якогось „добропорядного” католика — і горить, палає величезне вогнище, і горять у ньому безвинні душі не­щасних, що попали до когось у немилість. Рідко хто витримував оті страхітливі катування. Але якщо й знаходилися такі відчайдушні смі­ливці, що заперечували свої зв’язки з сатаною, їм призначали ще й випробування водою. Таку жертву кидали у глибоку воду. Коли вона

“” Мельничук Ю. Ярослав Галан. – Львів, 1963. – С. 142, 159, 160.

¹¹  Таланчук О.М. Українські чари. – К., 1992. – С. 17.

¹²   Мельничук Ю. Ярослав Галан. —Львів, 1963. — С.І60.

потопала, її …виправдовували, коли ж щасливо допливала до берега, її живцем спалювали, бо, мовляв, тільки диявол міг врятувати від утоплення. Це було колись. А що ж зараз?

Останніми роками в Україні з’явилося безліч ворожок, чаклунів, ясновидців, знахарів, цілителів, які (звичайно, за гроші) пропонують свої найрізноманітніші послуги. Прилавки книжкових магазинів вшент заповнені літературою, яка заохочує займатися чорною й бі­лою магією, пропонує безліч чаклунських замовлянь, рецептів, знят­тя і наведення зурочення, приворотів, відворотів, тобто прямих кон­тактів із чорними силами, що є протибожественним і суперечить догмам християнської віри. Доречно, мабуть, для бездумних любите­лів чорної магії нагадати дуже давню легенду „Як жінка хотіла стати відьмою”.

Дуже вже хотілося одній жіночці навчитися відьомських штучок, стати відьмою, а от що з цього вийшло.

От прийшла вона до куми та й просить:

—  Навчіть мене, кумасю!

— А ти не будеш боятися? — питає її кума.

—  Ні, не буду.

— То добре, навчу, — згодилася кума, і каже до неї:

—   Візьми кусок масла та й прийди взавтра до мене. Треба до схо­ду сонця піти за село, до тої криниці на березі, де три дороги вкупі сходяться. Там побачиш, що буде.

От взяла вона кусок масла та й прийшла рано до куми.

Кума ще раз її питає:

—  Не будеш боятися?

—  Не буду!

— То ходім.

Прийшли вони до криниці, а кума каже:

—  Кидай масло і дивися, що буде. Тільки не бійся.

От кинула вона масло та й стоїть, дивиться.

Тут як почали в ту криницю злазитися всякі чорти, вужі та гадю­ки, ящірки, кузки — всяке гаддя. 1 кожне до себе те масло рве.

—  Оце так на тому світі будуть твою душу рвати, як навчишся відьмувати, — каже кума.

—  Не хочу, не хочу! — крикнула перелякана жінка і більше нічого

1″

в куми не питала .

Взагалі відьомство, чаклунство, чорна магія — це така страшна, непізнана сила, з якою краще не стикатися, а тим більше, з якою ні за яких обставин не експериментувати. Яскравим прикладом того, до чого можуть призвести подібні експерименти, наводить Кай Хо- фельман у книзі „1000 необьяснимьіх феноменов””⁴. У ній розпові­дається, як німецький професор Віллі-Еріх Пукерт, який займався розшифруванням давніх рукописів, в одній із давніх книг XVI століт­тя знайшов рецепт виготовлення мазі для відьом, яку власноручно приготував і випробував з одним із своїх колег. Коли вони в умовле­ну ніч і умовлений час намазалися заговореною чаклунською маззю, якась невідома сила підняла їх угору і вони полетіли по небу. Далі — ще жахливіше. Вони опинилися серед відьом на якійсь горі і …о жах!

— взяли участь у шабаші відьом! У ту дику суботу вчені фактично зго­ріли вщент, звичайно не тілесно, а морально, духовно, занапастивши свої душі. Так невинний, на перший погляд, експеримент став при­чиною трагедії цих двох людей, які, самі того не бажаючи, порідни­лися з нечистою силою.

Нечистий (чорт, біс, дідько). Здавна українці вірять у нечистого. У народній уяві він постає в образі оброслої шерстю, з хвостом та ріж­ками, з свинячим носом, червоними очима істоти, яка може перевті­люватися у вовка, козла, барана, півня чи іншу тварину. Молоді чор­ти можуть перевтілюватися в гарних хлопців, знайомитися з дівчата­ми, спати з ними, але така дівчина вже недовговічна. Легенди про чортів дійшли до нас ще із стародавніх часів. Наші предки вважали їх безсмертними, вірили, що ніщо не може їх знищити, окрім вогнен­них стріл Перуна.

Зустріч із чортом не віщує нічого хорошого. Опісля людина може захворіти, на неї, як із подертого лантуха, посипляться нещастя, не­вдачі. Рятують від злих дій нечистого молитва „Отче Наш” і хрест. Чорт, як, до речі, і вся нечисть, не витримує, тікає, коли його осіня­ють хрестом. Не випадково набожні люди, лягаючи спати, осіняють хрестом себе, ліжко, вікна, двері, таким чином відгороджуючись не лише від чорта, а й від усіх злих сил.

Домовик. Це хатнє божество, дух оселі, тісно пов’язаний з культом предків і домашнім вогнищем. Він оберігає не лише родину, а й при­міщення. У народі вірять, що він живе за піччю, не любить брудних квартир, не любить, коли в домі сваряться, коли немає миру між

^|!4 Хофсльман К. „1000 необьяснимьіх феноменов”.- М., 2000. 5*   131

дорослими, коли діти ростуть недобрими, злими, не любить, коли дівчата чи жінки лягають спати голими, страшенно гнівається, коли вдома вживають лайливі слова. Він любить чистоту, лад і спокій. Він невидимий, але маленькі діти його бачать, він може з ними навіть ба­витися. Його бачать коти, з якими він так любить гратися. Його ще називають господарем оселі. Вірять, що він добрий до тих, хто його поважає, але якщо його дуже розгнівати або не запросити до свого нового житла, — добра не чекай — помститься. За нешанобливе ставлення до покійних родичів, яких у родині забувають пом’янути або не доглядають їхніх могилок, за зневажливе ставлення до бідні­ших себе, відмову в допомозі домовик може наслати на сім’ю хворо­бу, нещастя, тобто покарати.

Він може віщувати долю, іноді душить сплячу людину, віщуючи добру чи погану звістку. 10 лютого (за церковним календарем це день Єфрема Сири на) вважається святом домовиків. У цей день, щоб йо­го задобрити, слід приготувати його улюблену страву — кашу і зали­шити її на столі, попередньо запросивши його на вечерю.

Русалка — надзвичайно колоритний образ української демоноло­гії. За народними віруваннями, русалки — це казкові водяні істоти — жінки і дівчата, „заложні” мерці, що з якихось причин покінчили життя самогубством через утеплення, або ж утопились через необе­режність. Це можуть бути й померлі нехрещеними малі діти. Вони живуть у казкових палацах із кришталю, срібла, перлин і коштовних каменів, але сумують за білим світом, за сонцем і мстять людям, що передчасно звели їх із цього світу. Вони дуже гарні, але небезпечні¹⁵⁵. Як зазначає у своєму дослідженні „Звичаї нашого народу” Олекса Воропай, “Місяць і зорі викликають русалок із води. З тихим плес­ком хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русал­ки виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голо­ві у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, ві­нок з водяних лілей. Вони сідають на траві, гріються у місячному сяйві, розчісують коси, грають у різні ігри. У народі вірять, що на Зе­лені свята, свято Івана Купала мавки ніби-то виходять із води, гойда­ються на гіллях дерев, співають”⁶.

Маркевич М. Обьічаи, поверья, кухня и напитки малороссиян.-К., 1860.

Воропай О. Звичаї нашого народу. — К.. 1993.— С.396.

„…над самою водою Верба похилилась;

Аж по воді розіслала Зеленії віти.

А на вітах гойдаються Нехрещенідіти…”

(Т. Шевченко „Княжна”)

Якщо хтось, почувши пісню русалок, зачарується, підійде близь­ко, може бути залоскотаний ними і опиниться на дні. В одній укра­їнській народній пісні співається про трагічний кінець зустрічі дів­чини з русалкою:

Ой біжить, біжить мала дівчинка,

А за нею та русалочка.

“Ти послухай мене, красна панночко!

Загадаю тобі три загадочки:

Як угадаєш, до батька пущу,

Коли ж не вгадаєш, до себе візьму”.

“Ой, що росте без кореня,

А що біжить без повода.

А що цвіте та без цвіту?

Камінь росте без кореня,

Вода біжить без повода,

Папороть цвіте без цвіту”.

Дівчина загадочки не вгадала,

Русалочка дівчину залоскотала.

У народі вірять, що літніми місячними ночами русалки виходять із води, щоб погрітися під своїм „сонцем” — місяцем, потанцювати, пограти в різні ігри. Ось як це описує Т. Шевченко у поемі „При­чинна”:

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись.

„Ходімо гріться! — закричали. —

Зійшло вже сонце!” (Голі скрізь;

З осоки коси, бо дівчата).

Ух! ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Русалки — це дуже красиві, але недобрі істоти. Вони безжально, просто граючись, заведуть у воду і втоплять необачного перехожого, який глухої півночі проходив мимо, чи підпилого чоловіка, що ніяк не знайде дорогу додому. Тому люди остерігалися й обходили деся­тою дорогою ті місця на річці чи ставку, де колись хто-небудь утопив­ся чи був утоплений.

У народі вірили, що, крім водяних русалок, є ще й польові та лісо­ві русалки (мавки). Польові русалки живуть на полях, у житах, розпа­люють над могилами вогні, часто лякають людей. Вони гарної вроди, на головах у них вінки з польових квітів, вони легкі й граціозні, але мають непостійний характер, тому можуть робити як добро, так і зло: можуть оберігати поля від усякого лиха і в той же час можуть насила­ти град, буревій, можуть залоскотати людину до смерті, видоювати корів тощо.

Оберегами від мавок, русалок були полин і чорнобривці, тому ко­ли йшли на поле, підперізувалися стеблами цих рослин, а якщо йшли до річки чи озера купатися або прати, кидали гілочку полину у воду, щоб русалки не залоскотали. Також оберегами від мавок і руса­лок служили такі духмяні трави, як м’ята, любисток, лепеха (аїр), шовкова трава, які, за віруваннями наших предків, були для них від­разливі, неприємні. Часто давні слов’яни намагалися задобрити цих водяних та польових красунь: плели і залишали на воді, у полі чи на деревах вінки із польових квітів, іноді — вивішували одяг, стрічки, „пригощали” стравами.

Сиділа русалка на білій березі,

Просила русалка в жіночок намітки:

—Жіночки-сестрички,

Дайте мені намітки,

Хоч не тоненької,

Аби біленької.

Сиділа русалка на білій березі,

Просила русалка в дівочок сорочки:

— Дівочки-сестрички,

Дайте мені сорочки,

Хоч не біленької,

Аби тоненької¹‘⁷.

Пальовик. З давніх часів слов’яни вірили, що навколишній світ на­селений різними духами, які за певних обставин можуть бути і добри­ми, і злими. Так, на всій слов’янській території побутувало повір’я про існування польових духів — польового діда (польовика), польо­вих русалок тощо. „Коли поселяни починають жати або косити хліб, польовик біжить від серпа й коси і ховається в тих колосках, які ще за­лишаються на пні; разом з останніми зрізаними колосками він по­трапляє в руки женця і в останньому обжинковому снопі приносить­ся в клуню або в дім господаря. Ось чому обжинковий сніп наряджа­ють лялькою і ставлять його на почесному місці, під образами”¹‘*¹.

Лісовик — це дух лісу, якому підкоряються усі лісові мешканці. Він постає в образі невеличкого чоловічка з густою бородою, в якого не­має тіні. Він може раптово з’явитися і раптово зникнути, може перет­воритися в будь-яку лісову істоту або ж пеньок, дерево. З давніх часів у лісових місцевостях у пастухів і мисливців існував звичай укладати з лісовиком угоду, задобрювати його, розкладаючи на лісовому пере­хресті або на галявині яйця чи печиво із житнього борошна. Вірили, що тоді хижі звірі ніколи не нападатимуть на худобу. З тими, хто за­йшов далеко вглиб лісу, він любить пожартувати: водить їх по якихось стежках, заводить у непрохідні нетрі. Щоб з очей спала полуда, треба перевдягти навиворіт сорочку або взутися не на ту ногу.

Упирі. Це злі і жорстокі представники потойбічного світу. Існує така легенда. „Упир їв скоромне у Страсну п’ятницю, одягав людей у ведмежі шкури і труїв. Нарешті помер. Наступного дня побачили, що він їде на шестерику вороних по червоному мосту. Кучер, форейтор, лакеї і три співбесідники були чорти. Рознісся слух, було зроблено прокляття. Упир з поїздом провалився в річку. Упирі виходять вночі і зі сплячих висисають кров”¹¹⁴.

¹⁵⁷ Український фольклор./ Упор. Бріцина О.Ю., Довжснок Г.В., Шумада Н.С. – К.. 1998.- С.84.

Сумцов Н.Ф. Писанки.- Харьков, 1992.- Т.З.- С.187.

“ Маркевич М. Обьічаи, повсрья, кухня и напитки малороссиян.—К., 1860.