Все таємниче, грізне, що діялося в природі, викликало у первіс­них людей панічний страх і бажання захиститися. А захиститися від недобрих сил можна було оберегами, віра в силу яких у всіх народів Земної кулі протягом багатьох тисячоліть була й залишається стій­кою й непохитною. Яка роль оберегів? Заспокоювати людину, вселя­ти віру в те, що з нею нічого поганого не трапиться, робити її впев­ненішою, сміливішою. Саме слово „оберіг” походить від слова „Бе­региня”, що трактується як „мати всього живого, первісне божество

–      захисник людини, богиня родючості, природи й добра”^[1]. Під час археологічних розкопок у стародавніх житлах слов’ян знаходять фі­гурки Берегині, яка була охоронницею оселі, знаходять амулети з її зображенням. Згодом, після прийняття християнства, цей образ по­єднався з образом Богородиці, яка для слов’ян була всемогутньою заступницею перед Богом. Існує багато свідчень чудодійної сили, до­помоги Богородиці людям, одне з яких зафіксоване в історії. У 1395 році незчисленні полчища азіатського завойовника Тимура вже під­ходили до Москви. Порятунку не було. У відчаї жителі Москви, взяв­ши ікону Владимирської Богоматері, яку встигли перенести з Влади­мира до Москви, хресним ходом обійшли навколо міста. 1 сталося диво: з невідомої причини, яка так і не знайшла пояснення, Тимур раптово повернув свої війська назад. Москва була врятована заступ­ництвом Всевишнього завдяки іконі Божої Матері, на честь якої і в подяку якій були збудовані монастир і церква. Ікони, стяги із виши­тими ликами святих вважалися сильними оберегами, якими не нех­тувало навіть відчайдушне запорізьке козацтво, йдучи на ворога.

Серед наскельних малюнків, які нараховують не одну тисячу ро­ків, часто трапляються знаки Сонця — коло із хрестом усередині — і Місяця — дуги та півмісяці. Обожнювання небесних світил Сонця й Місяця й поклоніння їм стало причиною того, що в багатьох народів ці сонячні знаки стали виконувати роль оберегів від злих сил.

Як не дивно, але оберегом, охоронцем сім’ї у багатьох народів вважався і вважається вуж. Дуже давні зображення вужа знайдено на археологічних знахідках часів трипільської культури, де він на жіно­чих скульптурах обвиває живіт, що виношує плід, охороняючи най­цінніше — майбутнє життя. Орнаменти у вигляді змії з давніх часів поширені на посуді, на статуетках, оскільки вважалося, що вони до­помагають хліборобам. У слов’ян „зміїними” святами були 25 берез­ня, коли змії виповзають із землі, пробуджуючись від сну, і 14 верес­ня, коли відходять „у вирій”, тобто під землю. В українців існує по­вір’я, що змія, яка влітку когось укусила, буде всю зиму мерзнути на морозі: за цю провину її не пустять у підземне царство^[2]‘. Як би там не було, але, як розказують мешканці лісової території України, такої кількості гадів, які швидко повзуть в одному напрямку, ніби їх кличе якась невидима сила, жодного дня в році, крім 14 вересня, ніхто ні­коли не бачив. Тому цього дня в ліс ні по гриби, ні по ягоди мешкан­ці цих місць не ходять і застерігають приїжджих.

Мирне сусідство із вужами ніколи не було чимось дивним для слов’ян, які вважали вужа оберегом сім’ї і дому. Тому досить часто мож­на почути розповіді про те, що господиня кожного ранку наливає в по­судину молока для вужа, який вдячно платить сім’ї доброю службою.

Птахом-оберегом, птахом-тотемом для українців здавна був леле­ка (бусол, чорногуз). У народі вважають, що цей розумний птах будує гніздо лише там, де живуть добрі люди. їхню оселю він і охороняє. І не лише охороняє, а й приносить щастя. Тому сім’я завжди раділа ле­лекам. Чому у людей таке особливе ставлення до цього доброго, гор­дого птаха? Існує легенда, за якою лелека колись мав людську подо­бу. Розповідали, що Бог зібрав в один лантух усіх земних гадів і по­просив чоловіка віднести та кинути його у море. Дорогою цікавість узяла гору, чоловік не витримав і заглянув у лантух. Гади відразу ви­слизнули на волю і знову порозповзалися по землі. Бог і перетворив тоді чоловіка на бусола, примусивши його ходити болотами і збира­ти жаб, гадюк, вужів^[3]. Великим гріхом вважалося руйнування леле­чого гнізда, знищення яєць або пташенят. У народі вірили, що за на­несену образу птах може помститися — спалить хату, принісши у дзьобі жаринку, або ж нашле грозову хмару і блискавка знову ж таки спалить хату.

Українці вірять, що гніздо ластівки теж оберігає оселю від пожежі, але вона може спалити оселю тому, хто зруйнував її гніздо. Із ластів­кою пов’язані різні прикмети, зокрема вважають, що дівчина скоро вийде заміж, якщо ластівка зів’є гніздо в її домі, якщо в’ється біля її вікон або залетить до неї в кімнату. Якщо під час весілля голуби й ластівки в’ються надломом, молода пара буде щасливою.

Як не дивно, але з незапам’ятних часів наші предки вважали паву­ка охоронцем сім’ї й оселі. За народними віруваннями, саме ці пра­цьовиті істоти „заснували світ”, дали йому початок. Вірили, що той, хто вб’є павука, накличе на себе і на всю сім’ю лихо, тому їх оберіга­ли, вони в людській оселі завжди були бажаними.

Деяким рослинам, які з-поміж інших виділялися запахом, гірко- пахучим смаком, кольором листя, квітів чи іншими якимись

¹⁴⁴ Супруненко В. Народини. Витоки нації. Символи, вірування, звичаї та побут

українців.— Запоріжжя, 1993.

специфічними особливостями, слов’яни приписували магічні влас­тивості і наділяли чудодійною силою, здатною відігнати злих духів і оберегти від нещастя. До таких рослин належав і мак. Йому при­писували чудодійну силу, він вважався надійним оберегом від ві- дьом, упирів та інших нечистих сил. Особлива сила приписувалася польовому маку (так званому видюку), зерна якого самі висипали­ся з голівок, існує повір’я, що на обсипане таким маком обійстя не­чиста сила зможе зайти лише тоді, коли визбирає і порахує всі до одної мачини. Щоб відьма не відібрала у корови молоко, її обсипа­ли освяченим у церкві на Маковія (14 серпня) або на Спаса (19 серп­ня) маком, промовляючи замовляння: „Коли цей мак збереш, тоді від моєї корови молоко відбереш”.

Цвіт маку, такий гарний, але такий недовговічний, оспіваний в усній народній творчості, де він часто уособлює скороплинність людської краси і людського життя:

Пройшов мій вік, як маків цвіт,

Що вдень цвіте, а вночі опаде.

(З народної пісні).

Або:

Половіють жита і любов одцвіта,

1 волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихо мак обліта Ніби ім’я печальне — Марія…

(Володимир Сосюра).

Ніжно-печальна картина втраченої любові. Від найменшого по­диху тихо облітає мак, і кожна пелюсточка, вже помираючи, беззвуч­но промовляє ім’я коханої — Марія…

Рута-м’ята і зелений барвінок. У скількох піснях оспівана ця мила серцю кожного українця блакитна квітка із вічнозеленим листям. Лі­кувальні властивості барвінку були відомі ще в античні часи, про що згадували Пліній Старший і Діоскорид. На Русі ще в середні віки лю­ди звернули увагу на його нев’янучу зелень і незвичайну витрива­лість, живучість, тому не випадково, що українці на багато століть обрали його символом вічності, оберегом від злих сил. Вважали, що там, де є барвінок, нечисть втрачає свою силу. Його вішали над вхід­ними дверима, щоб уберегти оселю і домочадців від злих чар відьом та впливу диявола, його вплітали у вінок молодої від зурочення, на­віювання, клали у колиску немовляти, щоб ніякі злі сили не турбува­ли дитину. Існує легенда, що колись, дуже давно, коли всі рослини вже мали свої назви, у барвінка її ще не було, він був просто росли­ною без назви і заздрив запашній фіалці, яку дуже любили люди. Звернувшись до Богині Флори з проханням дарувати йому прекрас­ний аромат і красу, він не отримав бажаного, але богиня нагородила його звучною назвою — барвінок — барвистий вінок, що означає

„                                                  •                                                                                          145 Г)

„перемога за його властивість лікувати численні недуги . З того ча­су він і став своєрідним оберегом людського здоров’я.

У всіх водоймищах України, де є застояна вода, росте водяна лілія, яку давні слов’яни називали одолінь-травою і якій приписували чудо­дійну силу. Вона для багатьох була своєрідним оберегом, талісманом, який зашивали в ладанку¹⁴⁶ і постійно носили на грудях. Це дуже давня рослина. Археологи знаходять її насіння у пальових будовах, вік яких має 50—70 тисяч років. Вона має ще й іншу назву — німфея. Існує міф про те, що у воді живуть прекрасні німфи, які часто закохуються у смертних юнаків, але від нерозділеного кохання і великої печалі пере-

• _г…………………….                         ….                               .147

творюються у прекрасні білі лілеї — тендітні, ніжні, але холодні .

Часник з давніх часів вважався оберегом від злих сил, що зумовле­но не лише специфічним різким запахом, а й цілющими властивос­тями. Його широко вживали для профілактики інфекційних захво­рювань при запаленні верхніх дихальних шляхів. Він вважався пре­красним оберегом від відьом, русалок та іншої нечисті, тому зубочок часнику зашивали десь у складочку одягу і постійно носили при со­бі. Його клали на підвіконня, щоб нечиста сила не заглядала у вікна, а напередодні ночі на Івана Купала ним трохи змащували вим’я ко­рові, щоб відьма не відібрала у корови молоко тощо. У народі вірили, що очі будуть завжди здоровими, якщо на Великдень освяченим у церкві часником змастити над очима.

Полин, будучи й справді гірко-пекучим, завжди уособлював гірку нещасливу долю: „гіркий світ, як полин, гірко мені жити в нім”. „Гірка доля”, „гірке життя” — значить нещасливе життя. І в усній

^№ Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія, укладена Я.Ф. [Словацьким.- К., 1991.

¹⁴⁶ Ладанка — маленький мішечок, у якому зашивали ладан і носили на шиї (СУМ).

¹⁴⁷  Супруненко В. Народний. Витоки нації. Символи, вірування, звичаї та побут українці». – Запоріжжя, 1993.