На нерівній вуличній бруківці
ти танцюєш,
ти танцюєш
під музичний супровід із плеєра.
Та так вигадливо танцюєш,
робиш якісь карколомні рухи ногами,
що врешті губиш рівновагу і падаєш.
А може, це твій вестибулярний апарат
розладнаний чи то алкоголем, чи то дуром,
але ти — падаєш
(епіфанія:
лежати — символ за ознакою:
бути тим, хто не здатен стояти, сидіти,
ходити, бігати, стрибати, стояти навколішки),
і я, який із задоволенням спостерігав
за твоїм самотнім танцем,
тепер підіймаю тебе,
підводжу до лавки,
пробую втішити,
якщо не лагідними доторками до твого тіла,
то хоч би словами, у яких же немає
й тіні якогось осуду того, що ти не
втрималася на ногах, я ж знаю,
що я дивився на твій танець тільки
тому, що він мені подобався.
Але ти все виправдовуєшся, все повторюєш,
що ти впала через те, що надто складну фігуру
хотіла зобразити танцем, я згоден,
я покивую головою на знак згоди.
Але ти підводишся з лавки
і йдеш геть від мене, а разом з тобою
йдуть і ті, хто тебе супроводжував,
а я ж думав, що ти сама,
але ні, були ще й ті, хто тебе супроводжував,
що озиралися на мене з гнівом та осудом.