Географічне положення, клімат України, родючі грунти сприяли тому, що з незапам’ятних часів давні наші предки займалися орним землеробством, яке було основною галуззю господарювання і на ти­сячоліття визначило побут, світогляд нашого народу, його матеріаль­ні й духовні цінності. Початки землеробства сягають VI—V тисячо­літь до н.е. Писемні свідчення про те, що Скіфія торгувала хлібом з

іншими країнами, знаходимо в записах Геродота: „…живуть скіфи­….    …

оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж . На території сучасної України існували різні системи землеробства, найдавнішою серед яких була вогнево-вирубна. На обраній для посіву ділянці взимку вирубували кущі й дерева, які спалювали весною, і без оран­ки сіяли спочатку льон та просо, а вже в наступні роки — зернові культури. Перелогова система землеробства полягала в тому, що піс­ля декількох років користування ділянку на рік-два залишали на від­починок, тобто на „переліг”. Але найбільшого поширення на тери­торії Київської Русі набула трипільна система господарювання, за якої вся земля ділилася на три частини, одну з яких відводили під озимі культури, другу — під ярі, а третю залишали вільною (на пере­починок). Сіяли жито, пшеницю, льон, горох, боби, ячмінь, гречку, просо, пізніше соняшник; із овочевих культур — капусту, буряк, мор­кву, огірки, мак, хміль, цибулю, часник, а з XVIII ст. — картоплю та помідори. Сівба польових культур була справою винятково чолові­чою. Вона вимагала певної майстерності. Далеко не всі господарі вміли розкидати насіння на ріллі рівномірно й з потрібною густотою, і тому добрі сіячі користувалися великою пошаною… Звичайно, ве­лику роль у створенні аграрної культури України відіграли сприятли­ві для землеробства природні умови: ландшафт, сприятливий клімат та високоякісні родючі грунти, які становили 90 % від усієї території.

Найдавнішим знаряддям землеробства було рало, яке з’явилося за епохи бронзи, пізніше з’явилася соха, але вона мало прижилася в Україні. Основним орним знаряддям українців був дерев’яний плуг із залізним лемешем і череслом. Як відомо, він побутував ще в давній

Геродот. Історії н дев’яти книгах. Книга IV. Мельпомена. Переклад

А.О. Білсцького. К., 1993. – С.575.

Русі, про що є згадка в „Повісті врем’яних літ” за 981 р. Знахідки його залізної частини — чересла — на Русі відомі нам з VIЬК ст^КЗ До наших часів дійшла легенда про золотий плуг скіфів, який бог скинув на землю, щоб полегшити їхню працю.

Сільськогосподарські знаряддя праці серп і коса з’явилися у різні періоди. Відомості про серп сягають ще часів трипільської культури (IV—І тисячоліття до н.е.). Найбільшу кількість серпів скіфських часів знайдено при археологічних розкопках городищ у середньому і ниж­ньому Подніпров’ї. Коса як знаряддя праці з’явилася набагато пізні­ше і довгий час не набувала поширення, оскільки вважалося, що від струсу косою зерно осипається, що призводить до втрати дорогоцін­ного врожаю, тому її широко використовували лише на сінокосах.

За звичаєм, який зберігся з незапам’ятних часів, предки українців ретельно вибирали місце для поселень. Селилися завжди біля водой­мищ, на захищених від вітру ділянках, де немає сильних повітряних протягів. На ранньому етапі розвитку людства житлом слугували пече­ри, що мали природне походження, згодом — будували землянки, на­півземлянки, а пізніше вже будинки із дерева, очерету, глини, соломи, каменю. Високі естетичні смаки нашого народу можна простежити і в оформленні своїх поселень. Вони обсаджували обійстя вербами, а біля хат висаджували вишні, яблуні, груші, сливи, малину, аґрус й обов’яз­ково — квіти. З Південної Азії прийшла до нас мальва — висока росли­на з ніжними квітами з великим спектром відтінків: від білого до баг­ряного. Саме ця латинська назва квітки існує й зараз у багатьох країнах Малої Азії та на Балканах. У нас її ще називають рожею, що запозиче­но з німецької мови. Мальви завжди були окрасою обійстя і не було двору, де б не вигравали всіма барвами ці дорогі серцю українців квіти.

Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона,

Пахне любисток і м’ята,

Мальви цвітуть край вікна.

(Д.Луценко)

Як і матьви, улюбленими квітами українців були і є чорнобривці. Не випадково ці квіти з такою любов’ю оспівані в багатьох україн­ських піснях, де виступають символом отчого дому:

^|(и В.Ф. Горленкотаін. Народна землеробська техніка українців.- К., 1971.

Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку,

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька.

(М. Сингаївський)

Поселення просто потопали в зелені, і не випадково, що в бага­тьох піснях оспівані вишневі садки, верби над водою, спів солов’я — мила серцю українця природа. Відомо, що з давніх часів селяни за­ймалися щепленням дерев і такі високоврожайні сорти яблук, як ан­тонівка, пепенка — це результати експериментів наших предків на ниві садівництва. До речі, в Київській Русі не лише в селах, але і в містах біля кожного будинку висаджували садок, а з запровадженням монастирів на монастирських територіях монахи вирощували великі сади та виноградники, урожай яких був добрим додатком до скром­ного монашеського столу, надлишки ж урожаю продавали міським жителям. Описуючи свою подорож по Україні XVIII століття (1774 рік), німець Гільденштедт зазначає: „Дерева можна знайти біля кож­ного будинку в Києві, … на Подолі є державна шовковична планта­ція з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградни- ки”¹¹*. Коли з’явилися на слов’янських територіях яблуні, груші, сли­ви, вишні зараз важко визначити. За твердженням Г. Лозко, уже в

II   ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культиву­валися вже у IV—VI ст. до н.е.”¹⁷

Українське господарство традиційно було натуральним, оскільки кожна селянська сім’я протягом року повністю забезпечувала себе рослинними й тваринними продуктами харчування, залишки якого становили предмет обміну, пізніше — продажу. Предмети побуту, ре­манент теж виготовлялися в домашніх умовах.

Відомості про розвиток скотарства на території сучасної України сягають IV—V! тисячоліть до н.е. Пізніше, у II тисячолітті до н.е., ко­ли частково занепадає хліборобство, на арену виходить кочівництво. Наші предки розводили великі отари овець, табуни коней, череди корів, які потребували багато кормів, що змушувало населення пос­тійно кочувати в пошуках кращих пасовищ. Скіфські ж племена (І тисячоліття до н.е.) займалися і хліборобством, і скотарством. За

“* Сочинський В. Чужинці про Україну- К., 1992.- С 178.

“”Лозко Г. Українське народознавство.— К., 1995.— С.255.

Геродотом, країну населяють скіфи-скотарі і скіфи-орачі^ІХ*. За антич­них часів роль хліборобства знову ж таки підвищується, й Україна ве­ликими партіями постачає хліб до багатьох південних країн, а най­більше — у Грецію.

З найдавніших часів в Україні розвиненим було свинарство. Хоч розведення свиней було традиційною справою, м’ясо лише на свята було на столі у простих людей. Зате жоден княжий бенкет на Русі не обходився без засмаженого повністю поросяти. Ще з часів язичниц­тва дійшов до нас звичай різати порося на свято Коляди, тобто мож­на сказати, що свиня — це ритуальна тварина, бо без ковбас, окістів, ковбиків, сала жодна українська родина не святкує Різдвяних свят. Про любов українців до сала існує значна кількість анекдотів і, ма­буть, в якійсь мірі не безпідставних.

Чи не найулюбленішим заняттям наших предків було розведення коней. Братом, другом називають українці коня. Скільки пісень про нього складено, скільки пам’ятників поставлено, бо такого помічни­ка у господарстві, такого безвідмовного трудівника, такого вірного друга, що виручав у біді, неодноразово рятував життя козакові, годі й шукати. У давніх українців кінь вважався священною твариною, яку поважали і якій поклонялися. За твердженням відомого американ­ського археолога Вальтера Суллівана, „коні вперше були приручені в степах України за 4350 років до народження Христа”. Існує старо­винна легенда про виникнення коней, в якій розповідається, що за відмову виконувати каторжні роботи на території чужого племені (звозити землю влітку на санях для оборони земляних валів, які на­сипали проти диких кочових племен) бог війни Тур перетворив ро­зумний, але непокірний рід Панів у коней і запряг у сани¹⁸”.

Кінь — розумна, „чиста” тварина. Він ніколи не питиме брудну або застояну воду, а тим більше отруєну, тому саме за допомогою ко­ней козаки у південних степах перевіряли придатність води до пиття у невеличких копанках, бо ординці мали звичай труїти в них воду.

Коні — надзвичайно чутливі тварини. Вони можуть передчувати нещастя, що виражається у незвичайній поведінці: кінь упирається, не хоче виходити із стайні, постійно спотикається — чекай неприєм­ностей. Коні можуть сумувати і навіть плакати, передчуваючи свою

Геродот. Історії в дев’яти книгах. Книга IV. Мельпомена. Переклад

А.О. Білецького. – К., 1993. – С. 576.

Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології,- К., 1993.- С. 50-51.

смерть. Тоді голова коня опущена, а сльози великими краплями те­чуть з його очей.

Високий статус коней підтверджує і той факт, що в них був божес­твенний покровитель — святий Юрій, якого вшановували шостого травня. У цей день селяни виконували цілий ряд обрядодій, які обе­рігали коней від вовків, від хвороб і забезпечували силу, міць і витри­валість. Запорозькі козаки навіть не уявляли собі життя без коней. І дійсно, який же козак без коня? На Січі існували спеціальні кінні за­води, де розводили й утримували коней. Козацькі коні користували­ся високим попитом у багатьох європейських країнах, хоч ціна на них була дуже високою. Самі ж коні (за Д. Яворницьким) були неве­ликі на зріст, але дуже міцні…”⁰ Крім того, що запорожці самі розво­дили коней, вони постійно поповнювали свої табуни за рахунок ко­ней, відбитих у ворогів — татар і поляків. Як зазначає Г. Лозко, „ко­жен козак мав десять чи двадцять коней, а деякі утримували цілі та­буни — по 700 і більше голів                Бойовий кінь був предметом особли­вої уваги і гордості, тому не випадково, що існували певні ритуальні обряди, які передували виступам у похід на ворога, а сам кінь і пред­мети спорядження кіннотника — стремено та сідло — широко оспі­вані в народній пісенній творчості.

Вівчарство як галузь тваринництва має також глибокі давні коре­ні й користується в народі популярністю. Українці розводять різні породи овець, але найбільше — тонкорунну породу.

Велика рогата худоба була одомашнена дуже давно. Сучасні коро­ви значно відрізняються від своїх предків розмірами і надоями. Дві тисячі років тому корови були високими і їх доїли стоячи, а молока вони давали так мало, що його ледве вистачало, щоб вигодувати по­томство. Корова — не менше, ніж кінь, шанована в господарстві тва­рина. Наша „годувальниця”, — так з любов’ю говорять про неї гос­подарі. І дійсно, не одну сім’ю врятувала вона від смерті у голодні ро­ки, а у воєнні роки, крім того, була ще й основною тягловою силою, яку використовували при оранці та сівбі.

Корова найбільш незахищена від „поганого ока” тварина, яку легко можна зурочити. Існує багато застережень і оберегів, яких, як і колись, сьогодні дотримуються господарі. Продати корову годилося лише з мотузкою, яку брали через полу, „щоб молоко прибувало”.

‘”‘ Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.—Львів, 1990 — 1992. Т. І—3.

¹⁹¹ Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995. – С. 264.

Сусіди, у подяку корові за молоко, клали в посудину підсолений окрайчик хліба, „щоб посудина завжди була повною”.

Щоб уберегти корову від відьом чи „поганого ока”, господарі збризкують і корову, і хлів свяченою водою або обкурюють свяченим зіллям, обсипають маком, читають замовляння тощо.

Крім великої рогатої худоби, коней та овець, в Україні успішно розводять кролів та кіз. У давні часи коза вважалася тотемною чистою твариною. Вона ніколи не питиме тієї води, яку вже хтось пив, — чи людина, чи якась тварина. Молоко кози, порівняно з коров’ячим, жирніше й калорійніше, а догляд за нею набагато легший, ніж за ко­ровою, тому кіз частіше тримають люди літнього віку. Високо ціну­ються в народі в’язані з козячого пуху хустки, шарфи, светри та інші побутові речі.

Провідною галуззю тваринництва здавна вважалося птахівництво. Майже кожна селянська родина розводить домашню птицю: курей, качок, гусей чи індиків, м’ясо, яйця яких смачні та поживні і станов­лять значний додаток до родинного столу.

Численні археологічні знахідки знарядь рибальства на всій тери­торії України свідчать про те, наскільки було розвинене це заняття з найдавніших часів. Українці займалися рибальством усюди, де існу­вали ріки, озера чи інші водойми, в яких водилася риба. А риби во­дилося в річках і озерах сила-силенна: щуки, соми, лини, окуні, ля­щі, карасі, для ловіння яких власноручно виготовляли ятері, хватки, сіті, волоки, павуки, верші, неводи, а з XIX ст. рибу стали ловити вуд­ками. Користувалися слов’яни й гарпунами, багатозубими острога­ми, але часто ловили рибу й руками. Вода в річках та озерах була чис­тою й прозорою, риба великою, тому треба було бути лише вправним і метким, щоб вихопити руками її з води і викинути на берег. Більшу частину спійманої риби споживали свіжою, іншу ж — солили, в’яли­ли. Для населення, яке проживало на узбережжях Чорного та Азов­ського морів, у лиманах, куди впадають Дніпро, Буг, у гирлі Дунаю, рибні промисли були чи не єдиним джерелом існування. Звідси сві­жими, солоними, в’яленими та копченими оселедці, кефаль, бички, скумбрію, сазани, осетри, білугу, севрюгу та іншу рибу розвозили по всій Україні, де вона користувалася великим попитом. Із осетра, бі­луги та севрюги заготовляли багато ікри, яка, як і риба, йшла як для власного споживання, так і на продаж. На лиманах від Скадовськадо гирла Дунаю здавна застосовувався цікавий спосіб ловіння кефалі. З

очерету плели мати (доріжки) завдовжки 15-20 м і завширшки до З м, які по краях загинали догори. На ніч мати розстеляли на воді, а ранком забирали кефаль. Річ у тому, що кефаль боїться тіні і завжди намагається перескочити її; тому, підійшовши до тіні, утвореної ма­тами, вона її перескакує й падає на мати”².

Полювання, яке у давні часи було життєвою потребою, у наш час перетворилося у звичайну розвагу, та й то регламентовану встановле­ними мисливськими сезонами,що спричинене варварським став­ленням до природи, бездумним розорюванням цілинних земель, ви­рубуванням лісів, огульною хімізацією народного господарства. Це призвело до майже повного винищення великої й малої живності на території України. Україна ж минулого — це істинний рай і для мис­ливців, і для звірини. Київська Русь, наприклад, дуже вигідно торгу­вала хутром чорнобурих лисиць, горностаїв, куниць, білок. Полюва­ли русичі на диких турів і диких коней. Дикий тур — сильний вели­ких розмірів бик з великими, довгими, злегка закрученими догори рогами. Був поширений у степовій, лісостеповій і лісовій територіях України, але на сьогодні остаточно винищений, так само, як і дикий кінь — тарпан. Полювали на диких турів, кабанів, зайців, лисиць, диких кіз, оленів, лосів, перепелів, куріпок, дроф, диких качок. По­лювали й на великих хижаків: на Поліссі і в Карпатах — на ведмедів та рись, що було завжди пов’язане з великим ризиком, у лісостеповій і степовій зонах — на вовків, які завдавали великої шкоди селян – ським господарствам. Постійно нападаючи на худобу, а взимку зби­ваючись у тисячні зграї, вовки становили велику загрозу для всього живого, у тому числі й для людей.

Одним із важливих лісових промислів Київської Русі було бджіль­ництво (бортництво), яке було розвинене у лісовій і лісостеповій зонах. Відповідаючи на питання, коли з’явилися на Землі бджоли, вчені на­зивають просто неймовірну цифру: 50—130 мільйонів років до нашої ери. Цю цифру підтверджують скам’янілі рештки бджіл, знайдені у шарах крейдяного періоду, тобто задового до появи людей на землі. Немає сумніву в тому, що первісні люди, добре знаючи навколишню природу, будучи невід’ємною часточкою цієї природи, любили мед і знали, яким способом без шкоди для себе забрати його у бджіл.

До XIV століття, часу виготовлення штучних вуликів, мед збирали від диких бджіл, які селилися у дуплах старих дерев, в ущелинах

^1,2 Наулко В.І. і ін. Культура і побут населення України. — К., 1993.- С. 76.

скель, у лісових хащах. У ті далекі часи існували різні професії, пов’язані з медозбиранням і медоварінням: медоварники, воскобій­ники, свічкарі, бортники. Бортники надекількаднів вирушали вглиб лісу на пошуки гнізд диких бджіл. Це було не зовсім невинне занят­тя, оскільки була реальна загроза не тільки зустрітися з хижим зві­ром, а й заблудитися у лісових хащах. А, крім того, треба було добре знати поведінку диких бджіл, численні укуси яких могли спричини­ти смерть людини. Той, хто знаходив такий вулик (борть), ставив свою позначку (зарубку) на дереві і ставав його законним власником. Привласнення чужої борті або ж викрадення з неї частини меду ка­ралося законом, що було передбачено у зводі законів того часу „Руській правді”. Литовський статут за крадіжку бджіл передбачав найсуворіше покарання — смертну кару.

Як відомо з численних літописних матеріалів, Київська Русь тор­гувала медом і воском, причому цей промисел був досить прибутко­вим. Із переробленого меду виготовляли різні напої, які варили на княжих та боярських дворищах. З нього виготовляли смачне пиво — медовуху. Традиція медоваріння у східних слов’ян зберігалася аж до появи цукру, тобто до XVIII століття.

Крім того, що мед використовувався для харчування, його широ­ко використовували в обрядових діях: на весіллях, хрестинах, у похо­вальних обрядах. Бджільництво було єдиним на Русі джерелом по­стачання воску, без якого не обходилась жодна родина, оскільки осе­лі освітлювали восковими свічами. Без воску не обходилися ні цер­кви, ні монастирі, причому ці культові заклади закупляли віск для своїх потреб великими партіями. Натуральний мед використовували не лише як високоякісний продукт харчування, але й як прекрасний лікувальний засіб.

Про те, наскільки шанувався мед у ті часи, говорить той факт, що наші пращури давали клятву або ж робили „наставу на мед”, якщо позичали якусь цінну річ або гроші.

Перший рамковий вулик і медогонку сконструював відомий укра­їнський учений П.І. Прокопович у 1814 році, але, як це часто буває, винахід був надовго забутий на батьківщині. Німці ж широко запро­вадили його в себе, і лише через багато десятиліть повернувся цей ра­ціональний пристрій в Україну, де вихованці школи Прокоповича по­чали широко його популяризувати. По-перше, викачаний медогон­кою мед чистий, по-друге, ні рамки, ні соти в рамках не руйнуються.