Першою працею, у якій закладалися
основи українського правопису, була
«Грамматика малороссийского наре-
чия» (1818 року) О. Павловського.
Згодом на Наддніпрянській Україні
набула значного поширення т. зв.
кулішівка — фонетичний правопис,
укладений П. Кулішем, а в Галичині й
на Буковині — пристосований до
місцевої вимови фонетичний правопис
Є. Желехівського, т. зв. желехівка.
Історико-етимологічний правопис роз­
робив М. Максимович (дуже складний
для вживання, був мало популярний).
У XIX ст. функціонувало кілька
українських правописних систем
(А. Метлинського, М. Гатцука,
М. Драгоманова та ін.), які відіграли
певну роль у становленні національ­
ної орфографії.
Орфографія
Проте в 1863 та 1876 рр. царський
уряд заборонив використання ук­
раїнського правопису, тому аж до
1905 р. на територіях підросійської
України україномовні тексти дру­
кувалися т. зв. ярижкою — російсь­
кою абеткою та згідно з тодішньою
чинною російською орфографією.
Офіційно схваленого й обов’язко­
вого для вжитку українського кодексу
орфографії не було аж до 1921 року,
коли вийшли друком «Найголовніші
правила українського правопису»,
створені Українською АН під керів­
ництвом академіка А. Кримського.
Новий повний орфографічний ко­
декс, яким і тепер в основному послу­
говується українська діаспора, вийшов
у 1928 році, відомий в історії як «скрип-
никівський», бо його затвердив нар­
ком освіти УРСР М. Скрипник.
Наступне видання правопису 1933 р.
фактично відкидало попереднє як
ідеологічно неправильне. Він був
обов’язковим до 1946 року, коли
вийшов новий «Український пра­
вопис» , друге його видання здійснено
в 1960 році, третє — у 1990, а чет­
верте — у 1993. Нині триває робота
над новою редакцією «Українського
правопису».