Бажаним святом у кожному домі, де є дівчина на виданні, є весіл­ля. Українське слово „весілля” пов’язане із давньоруським словом „радість” — веселитися, радіти. Це народний урочистий обряд, що супроводжується співами, музикою, танцями. У ньому втілилися і споконвічна народна мораль та етика, і „Звичаєве право”, і світо­глядні уявлення українців.

Найдавніші відомості про те, як укладався шлюб у наших предків, які були стосунки між членами родини і невістками, знаходимо в „Повісті врем’яних літ”, де літописець Несторпише: “… поляни сво­їх батьків обичаї мають, тихі й покірні, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І шлюбні обичаї мають: не ходить жених по

невісгу, а приводить її ввечері, наступного дня приносять, що за неї дадуть”.

Автор Густинського літопису зазначає, що богом шлюбу і роду у давніх слов’ян був Ладо, якому молилися, приносили треби, щоб шлюб був міцний і добрий: „Богь пекельний, сего вірили бьіти бо- гомь женитвьі, веселія, утішенія і сякого благополучія, якоже Елли- ньі Бахуса; сему жертвьі приношаху хотящіи женитися, дабьі его по- мощію брак добрьій и любовньїй бьіль””¹.

Звичайно, лагідна вдача українців, їхня сентиментальність, здат­ність на глибокі почуття, трепетне ставлення до коханої не могли не позначитися на дошлюбних стосунках, про що говориться в україн­ській народній пісні:

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину

Та й вірненько любить,

А зайнять не посміє,

бо дійсно, не прийнято було до шлюбу вступати в інтимні зв’язки — гріх, а тим більше, що це суворо засуджувалося народною мораллю. Та й виховували хлопців у сім’ях так, щоб вони жаліли дівчат, не спричиняли їм горя і не виставляли на глум і сором.

Ой тим її не займає,

А що сватати має,

Ой тим же він,

Ой та й не горнеться,

А що слави боїться.

Навіть відомий своїм відвертим шовінізмом Вісаріон Бєлінський, полемізуючи про походження давньоруської пам’ятки „Слова о пол­ку Ігоревім”, дає високу оцінку родинним стосункам малоросів- українців,де „…взаємини чоловіка і жінки грунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав”.

У структурі весілля знайшла своє відображення і дохристиянська форма шлюбу викрадання нареченої, діалог старостів про куницю-

²²¹   Полн.собр.русских летописсй. Т. II. – СПб, 1843.— С.257.

красну дівицю та мисливця (нареченого), викуп коси, грошовий штраф „за безчестя” тощо. За свідченням французького інженера Гі- йома Левассера Боплана, який у першій половині XVII ст. подорожу­вав Україною і в 1650-му році видав книгу „Опис України”, колись існувало й нетрадиційне сватання— сватання дівчини до хлопця, що їй подобався. Дівчина йшла до батьків парубка, сідала в хаті і почи­нала вихваляти свого обранця, звертаючись до нього з такими слова­ми: „Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий госпо­дар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку”. Потім просила батьків парубка дати згоду на шлюб. Якщо ж діставала відмову чи одговір, буцімто хлопець ще молодий, не го­товий до одруження, дівчина казала, що не залишить їхньої оселі, до­ки не візьме він її за жінку. І стояла на своєму, не виходила із світли­ці, поки не домагалася згоди. І батьки, як правило, погоджувалися, починали намовляти сина, щоб пильніше придивлявся до дівчини, як до своєї майбутньої дружини. Зрештою все влаштовувалося і гуля­ли весілля²²². Цей же факт ініціативи з боку дівчини у такому делікат­ному питанні як сватання оспівано і в українській народній пісні:

А в тій світлоньці ґречна панна сидить,

Ґречна панна, панна Ганнуся.

Ой сидить, сидить, три хустки рубить.

Першую рубить свому свекрові,

Другую рубить своїй свекрусі,

Третюю рубить свому милому.

— Ой дати б, дати, ким передати?

Ні сором, ні два, понесу сама. —

Як у двір ввійшла, як зоря зійшла.

В сіни влетіла ластівочкою,

До хати увійшла невісточкою.

Такий спосіб здебільшого використовувався тоді, коли хлопець обманув дівчину, для якої така форма шлюбу була виходом із непри­ємного становища.

До XVII ст. в Україні існував громадський шлюб, який ставав чин­ним лише після громадського весілля. Молоді могли жити нарізно

²²²  Січинський В. Чужинці про Україну.- Прага. 1942.

декілька років, а вже після весілля жили разом. Збереглося багато церковних розпоряджень про обов’язковість вінчання, але вони дов­гий час ігнорувалися народом. Прикладом може послужити настано­ва митрополита Георгія (XI ст.), який у своїй „Заповіді” писав так: „…без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работнику”. Але в той же час церква дозволяла багато- жонство князів і бояр, які мали і три, і чотири жінки, з якими були обвінчані. З 1744 року Священний Синод затвердив „височайший” указ, згідно з яким шлюб набував чинності лише після вінчання, а на тих, хто порушуватиме цей обов’язковий церковний акт, приписував накладати анафему. Цим же указом заборонялося молодим після він­чання жити окремо, оскільки це розцінювалося церквою як подруж­ня зрада. До кінця XVII- початку XIX ст. при шлюбі усно укладалася угода про придане, розподіл землі, худоби чи інших вагомих ціннос­тей, пізніше такий договір оформлявся письмово, особливо в тих ви­падках, коли йшлося про розподіл землі.

Досить поширеними в Україні були й нерівні шлюби, зокрема між багатими та бідними, хоч „Звичаєве право’¹ не схвалювало їх. Нерів­ні шлюби часто укладалися батьками без згоди молодих, а то і проти їхнього бажання. Але воля батьків у ті часи була для дітей законом, то дуже часто одружувались не з любові, а з примусу.

Ой на горі-горі церква мурована,

Ой там дівчинонька з примусу шлюб брала.

—  Ой шлюбе мій, шлюбе, примушений шлюбе.

Ой чи добре мені за нелюбом буде?

А яке життя з нелюбом, коли серце за іншим рветься, коли злама­но молоде життя чи то в гонитві за багатством, чи то з батьківської любові до своєї дитини, щоб вона не жила у бідності.

Чи всі ж тії та сади цвітуть,

Що зарані розвиваються?

Чи всі ж тії та вінчаються.

Що любляться та кохаються?

Половина та садів цвіте,

Половина обсипається.

Одна пара та вінчається,

А другая розлучається.

***

А в четвертім броді Да дівчина плаче:

За нелюбого йдучи,

Собі лихо чуючи.

При нерівних шлюбах часто чоловік ішов у прийми до жінки, а не навпаки, як це було прийнято, причому існувало три види прийма- цтва — за бажанням, за волею батьків і за запрошенням. Найбільше прав мав чоловік, який ішов у дім до дружини за волею батьків або за запрошенням, а найменше — за бажанням. Фактично такий зять був на правах вільнонайманого робітника і ставлення до нього як з боку батьків дружини, так і з боку громади здебільшого було зневажливим.

Одруження могло бути й зовсім нестандартним, коли жінка чи дів­чина могла взяти собі чоловіка, засудженого до страти за якусь про­вину, але шлюб був можливий лише при взаємній згоді. При всьому народі, в найдраматичніший момент, коли вже виголошено вирок, вона накидала на голову нещасного свою хустку і якщо він згоджував­ся на такий шлюб, страта відмінялася. Могло бути й таке, що засуд­жений обирав смерть. Зокрема, в історії Запорізької Січі відомі ви­падки як згоди засудженого козака на шлюб, так і, навпаки, вибору ним смерті. Так, на Слобожанщині письмово зареєстрований випа­док відмови засудженого до страти козака від шлюбу. Ось як це опи­сується: „…назустріч… вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало, коли вона піднесла, козак подивився і сказав: „Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на

шибениці дать дубу!” — і зажадав, щоби його швидше вішали….

Небажання чоловіків одружуватися ніколи не схвалювалося укра­їнцями, а, навпаки, засуджувалося. Та й звичаєве право самостійним вважало чоловіка лише тоді, коли він одружений, а до того, скільки б років йому не було, він вважався парубком. До старих парубків ставлення було зневажливе:

“‘ Киевская старина. – 1995. – Кн. І.-С.89-90.

Ой у млині на камені Кукіль не вродився …

Старий козак, як собака,

Й досі не женився!

Весільна обрядовість українців містить багато язичницьких еле­ментів, які в якійсь мірі втратили своє первісне значення. Але і в на­ші дні вірять у певні заборони, пов’язані з весіллям. У Великий піст не можна одружуватися, бо подружнє життя буде гірким і нещасли­вим. Також у Великий піст не можна зачинати дітей, бо народяться кволими із слабким здоров’ям, та й долі їхні будуть нещасливими. Надто небажане було зачаття у Страсну п’ятницю: дитя може наро­дитися сліпим. У народі вірять, що дотримання всіх етапів весілля з певними ритуалами, діями, примовками зробить шлюб щасливим.

Традиційне українське весілля включає в себе три обов’язкових цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний, кожен із яких складається із окремих обрядів, зокрема передвесільний — із сватання, умовин, оглядин і заручин; власне весільний — із дівич-ве­чора, випікання шишок, короваю, посаду молодих, дарування, роз­плітання коси та покривання молодої, перевезення приданого (поса­гу); а післявесільний — із гостин.

Сватання — це дуже відповідальний акт весільної обрядовості, що супроводжувався великими переживаннями з боку жениха. Досить часто позитивний результат сватання залежав від авторитету, красно­мовності, хитрості і веселої вдачі сватів (старостів), до яких ще при­єднувався нежонатий товариш жениха — „дружба”, старший боя­рин. Починалося сватання жартами і веселими образними примов­ками. Мудрі люди попереджали сватів: „Не штука женитись, а спро­буйте з їх батьками договоритись!”, „Без брехні жоден чоловік не сватається” — і т.ін.

Ішли свати з музиками, то вже інша справа, як поверталися: з гор­дістю, з піснями, чи з соромом, тихенько, щоб менше хто бачив. Захо­дили свати в хату, де у більшості випадків їх уже чекали, бо знали про їхній прихід, і починали здалеку: що ніби-то вони — мисливці, та бу­ли в лісі, полювали там на різну дичину, довго ходили лісом і побачи­ли куницю та за нею, а вона з лісу та в село, та до цього двору, та до ці­єї хати. Заходять вони в хату і бачать, що то не куниця, а красна діви­ця. А далі йшло розхвалювання жениха, який він красень, який пра­цьовитий, яким гарним хазяїном і добрим чоловіком їхній дочці буде і т.ін. Увесь цей час дівчина стоїть біля печі і сором’язливо нігтем колу­пає піч. Коли батьки дають згоду на одруження, дівчина подає старос­там хліб на вишитому рушнику, а після батьківського благословення перев’язує старостам рушники через плече, а молодому дарує хустку. Успішне сватання закінчується багатим застіллям, на якому свати зде­більшого напиваються так, що ледве на ногах стоять, бо чесно викона­ли покладені на них обов’язки. Однак, не завжди дівчина та її батьки давали згоду на одруження. У таких випадках дівчина повертала ста­ростам принесений ними хліб, а молодому дарувала гарбуза (часто ще й спеченого), що для нього було страшним соромом і образою.

Якщо ж сватання проходило успішно, через деякий час влаштову­вали оглядини — знайомство з господарством і приданим молодого й молодої. Починали з оглядин приданого молодого. Батьки молодої йшли до родини нареченого, щоб переконатися, що їхня дочка не буде бідувати у заміжжі і, що найважливіше, чи серйозні наміри у на­реченого, а наступного дня, навпаки, батьки молодого оглядали при­дане молодої, „обмивали” оглядини, і домовлялися про весілля. За два тижні до весілля у дім до молодої сходилися родичі з обох сторін та сусіди і молоді привселюдно оголошували про свій намір створи­ти сім’ю. Спершу батьки, а потім і всі присутні благословляли їх на шлюб і пов’язували рушником їх руки — звідки й назва обряду — за­ручини. На заручинах молоді обмінювалися перснями і з цього дня молодий уже мав право ночувати в домі молодої. Мати молодої впер­ше сама стелила їм постіль. Після заручин жоден із наречених не мав права відмовлятися від шлюбу, бо це вважалося великим безчестям і призводило до значних матеріальних і моральних відшкодувань.

Напередодні весілля молоді (кожен у себе) влаштовували вечір-про- щання з парубоцькою (дружбини) та дівочою (дівич-вечір) свободою. Особливою задушевністю, ліричністю відзначався дівич-вечір, що символізував розлуку з батьківським домом і перехід в інший статус — статус жінки, господині. Запрошені на дівич-вечір подружки плели ві­ночок для молодої і все це проходило під спів весільних пісень.

У неділю рано до сонця Сіла Ганночка біля віконця,

Всі гадочки перегадала,

Дружечок позбирала.

— Та дружечки ви мої,

Звийте віночок тепер мені.

Бо я завтра часу не матиму:

Буду до шлюбу збиратись.

Наша молода, як калиночка,

Шийся, віночку, шийся.

Шийся, віночку, шийся.

Молода, не журися,

Бо казати нам люди,

Що доля добра буде.

У весільних піснях звучали і жаль за дівоцтвом, яке так швидко минуло, і жаль за батьківським домом, де пройшли щасливі роки ди­тинства і юності, й побажання щасливого подружнього життя у лю­бові й достатку, і подяка батькам за ту життєву науку, яку вони дали своїй дитині:

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала Та рушнички напряла.

По тихому Дунаю білила.

На сухому бережку сушила,

Своїх старостів дарила.

Ой спасибі тобі, мамо,

Що чесала косу змалу.

Ой спасибі тобі, тату,

Що привчав до праці змалку.

З давніх часів прийшов звичай „вити гільце”. Запрошені на дівич- вечір подружки оздоблювали стрічками, квітами гілочку вишні чи яблуні — гільце, яке потім ставили на весільний стіл:

А де теє гілечко вилося?

Та вилося гілечко в бору,

Та привезли бояри до двору.

Вийшли дружечки, узяли,

У нову світлоньку внесли,

Поставили гілечко на столі,

Ой на столі, на престолі…²²⁴

Дівич-вечір тривав допізна і супроводжувався піснями, сміхом, жартами і сумом дівчат з приводу того, що їхня подруга вже не буде ходити на вечорниці, не буде гуляти з ними на вулиці, а переходить в інший, такий бажаний і такий хвилюючо-тривожний статус дружи­ни, господині.

Наречений теж влаштовував у себе вдома вечір-прощання з пару­боцькою свободою. Парубки вечеряли, „пропивали” його свободу, жар­тували, згадували смішні історії із свого парубоцького безтурботного життя, бажали молодому доброї жінки, багато дітей і сімейного щастя.

Ще до весілля дівчина мала вишити нареченому хустку і сорочку.

А вже тая слава По всім городочку,

Що дівчина козакові

Вишила сорочку, — так співається в українській народній пісні і можна лише уявити, з якою любов’ю шилися й виши­валися ці речі, які вже загодя свідчили про згоду дівчини на шлюб.

Готуючи своє придане, дівчина обов’язково вишивала рушники — як для сватів і нареченого, так і для окраси свого житла у майбутньо­му сімейному житті. Тим більше , що й сам весільний церемоніал аж ніяк не обходився без рушників, ними перев’язували сватів, пов’язу­вали молодих, прикрашали гільце на дівич-вечорі. До нас дійшов і широко практикується такий красивий і в той же час символічний звичай — ставати молодим на рушник. Рушник — це символ чистого широкого шляху, яким піде повноправна родина.

Саме весілля також проходило за певним обрядовим сценарієм — урочисто-хвилюючим для молодих і розважально-веселим для гостей. Починалося весілля з приготування весільного хліба — короваю, який символізував добробут та щастя молодої сім’ї. Раніше вважали, що ли­ше раз у житті людина може мати коровай, а вже коли одружувалась вдова, то коровай не випікали, і це вже було не весілля, а просто вечір.

²⁴ Весільні пісні взято із хрестоматії „Український фольклор” О.Ю. Бріциної. Г.В.

Довженок, Н.С. Шумади. – К., 1998.

До речі, у коровайних обрядах багато магічних дій, повір’їв і вірувань. Щоб наречені жили дружно, коровайниці місили коровай гуртом; щоб молоді прожили увесь вік у парі, запрошували парне число коровай­ниць і лише тих, хто щасливий у шлюбі. Спекти коровай потрібно бу­ло гарно: тріснутий означав розлучення, а скривлений — лиху долю. У найдавніші часи коровай випікали вдома у молодого представники обох родин, що символізувало їхнє поріднення, бо свояцтво у давнину цінувалося не менше, ніж кровна спорідненість²²⁵. Крім короваю, ви­пікали шишки, якими обдаровували гостей.

Піч наша регоче,

Коровая хоче;

Шишечки печуться,

На коровай дмуться.

Випікали й печиво у формі пташок, зайчиків, коників, півників, сердечок, якими пригощали дітей.

Традиційно випікали і гільце — гілку яблуні чи вишні, обвиту тіс­том і запечену у печі. Гільце — це символ дівочості. Його прикраша­ли стрічками, квітами і ставили на весільному столі. Після закін­чення весілля дружки відламували собі по шматочку гільця й несли додому, щоб у їхньому домі теж скоро було весілля.

До церкви на вінчання і до двору батьків молодих супроводжува­ло дуже багато людей — цілий „весільний поїзд”. Коли наречений зі своєю ватагою наближався до двору нареченої, то йому влаштовува­ли „перейми”, тобто пропускали лише тоді, коли охоронці молодої (парубки) одержували від молодого викуп. Цей звичай дуже давній, фактично це торг за дівчину, яку віддавали одному, хоч кожен із мо­лодих чоловіків міг претендувати на неї. Зустрічали молодих з хлі- бом-сіллю батьки, вони ж їх і благословляли на щасливе подружнє життя, обсипали зерном пшениці, дрібними монетами:

Поздоровляю й я вас з законним браком,

Щоб у вас були калачі з маком,

Щоб ви були веселі, як весна.

Швидкі, як вода,

²²¹ Борисснко В.К. Весільні звичаї та обряди в Україні.— К., 1998.

Багаті, як земля.

Щоб у вас було стільки дочечок,

Яку стелі дощечок,

Щоб у вас було стільки синів,

Як у лісі дубків.

Щоб з толком, до пуття Ви прожили все життя!

За весільними столами теж дотримувались певних обрядів: обси­пання молодих зерном, покривання голови молодої хусткою, що оз­начало перехід її під владу чоловіка, обдарування молодих тощо. Над­звичайно цікаво, із сміхом, жартами і веселими примовками прохо­дить обдаровування молодих „на нове хазяйство”. І чого тут тільки не почуєш! І побажання сімейного щастя, любові, бо як же можна без неї прожити, і миру, злагоди в родині, і, звичайно, достатку:

Даруємо щастям, здоров’ям і віком довгим,

І розумом добрим.

***

Дарую молодим сад, а в саду ягоди,

Щоб жили в мирі і злагоді.

***

Щоб і хліб, і сіль,

Щоб усе було,

Щоб життя, як хміль,

Мило розцвіло.

Звичайно всі присутні бажають молодим подружньої вірності, бо саме подружня вірність і є запорукою міцної сім’ї:

Дарую мішок суниць,

Щоб не задивлявся на чужих молодиць.

Дарую насіння з огірків,

Щоб невістка не бігала До чужих парубків.

Дарую пшінки,

Щоб молодий не ходив До чужої жінки.

Проблеми зять — теща, невістка — свекруха у всі часи були акту­альними, то ж чи могли гості обминути їх? Звичайно, ні.

Дарую рубля,

Щоб купили „Жигуля”,

А як не хвате,

То нехай свекруха доплате.

Дарую березове поліно,

Щоб поцілував зять тещу в коліно.

Дарую вам рубля.

Ще й кусок сала,

Щоб свекруха невістку не кусала.

***

А щоб невістка не обіжала свекруху Дарую вам подушку з качиного пуху.

Даруємо мішок цибулі,

Щоб не давали свекрусі дулі.

***

Дарую вам кілочок,

Щоб був любимий Тещин зятьочок.

І майже всі, обдаровуючи молодих, бажають їм діточок і побіль­ше, чим наганяють їм на щоки червоної фарби, та дарма, на те воно й весілля:

Дарую мірку гороху,

Щоб мали сина до року.

А я дарую дві квочки.

Щоб мали дочку й синочка.

***

Дарую ковзало,

Щоб до року повзало.

***

Бажаємо молодим, щоб ви мали в оборі, в коморі, в стіжку і в мішку, в ложці, в мисці і в колисці.

Щоб були здорові, як вода,

А багаті, як земля,

щоб міряли гроші мискою,

А діточок — колискою.

А яке задоволення одержують розп&пені горілками та наливками гості, припрошуючи примовками молодих до поцілунків:

Ну-бо, молодий,

Міцніше молоду обіймай!

Як не поцілує молодий молоду, —

Не візьму коровай!

Згода будує, незгода руйнує,

А чому молодий молоду не цілує?

Застольні промови на честь молодих, побажання щасливого жит­тя переривалися піснями, танцями. Пили, їли, співали й танцювали до знемоги. Після цілого ряду церемоній проводжали молодих до шлюбної ночі. Вранці відбувався огляд свашками сорочки чи постелі

молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж. Матері дівчини посилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку тощо. Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої. Іноді на батьків дівчини вдягали солом’яні хомути, на тому весілля й закінчувалося’²⁶. Наступного дня — свої обрядові дії. Зранку юрба гостей везла хрещених батьків молодої та молодого ку­пати до річки, катала у возику по вулицях. У цей же час переодяга­лись циганами, ворожили, ходили по селу з бубнами, музиками. Ті, хто гуляв на весіллі, самі давати „циганам” курей, яких потім вари­ли, смажили і подавали до столу. На такі дії ніхто з селян не ображав­ся. Мало того, господарі з задоволенням допомагали „циганам”, за що їх тут же частували горілкою і запрошували на весілля. Зустрічних перехожих не пропускали до тих пір, поки ті не платили викуп. Одер­жавши викуп, тут же пригощали горілкою і теж запрошували на ве­сілля. І знову від наїдків і напоїв ломилися столи, знову пісні, танці, жарти, регіт. І вже неважливо було, що немає з ними молодого й мо­лодої, весілля продовжувалось і без них.

Ще й на третій весільний день втомлені гості „пропивають” моло­дих. І знову грає гармошка, знову пісні, танці, аж поки не буде все випито й з’їдено, аж поки повністю не виснажаться й не знесиліють гості і батьки молодих.

Піднімаємо одненьку — за батька й за неньку,

Що зростили доню гарну й лагідненьку.

Вип’ємо по новій,

Щоб молодих вік був довгий.

Пошли їм, Боже, здоров’я,

Та з неба дощ, та хліб, та всячину!

По цій мові та будьмо здорові:

Пили-гуляли, галушки їли, молодих бачили,

Покажіть тепер, де ваші двері.

Повільно-повільно все затихає і весілля закінчується.

Окремі весільні побажання взято із книги М.К. Дмитренка, Г.К. Дмитрснко „Уроки з народознавства”.-К., 1995.— С.161 —163.

Окремі весільні побажання записані в с. Ласки Народииького району Житомирсь­кої області та в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області.

Слід зазначити, що і в наш час у селах весілля проходить приблиз­но за такою ж схемою, яку ми розглянули, звичайно, з певними особливостями, характерними для того чи іншого регіону. У містах же — трохи спрощено, але у більшості випадків з дотриманням обря­дових дій першого дня весілля. Тут є і коровай, і зустріч молодих хлі- бом-сіллю, і батьківське благословення, і „весільний поїзд”, і „пе­рейми”, і посипання молодих зерном пшениці та дрібними грішми, і обдарування молодих тощо.

Запитання і завдання на закріплення:

1. Які відомості про те, як укладався шлюб у наших давніх предків, Ви знаєте?

1. Що Ви знаєте про дошлюбні стосунки молодих людей у далекі від нас часи? Чи залишилися вони незмінними до наших днів, чи змінилися? Змінилися на краще чи навпаки?
2. Ваше ставлення до сучасних громадянських шлюбів. Обґрунтуй­те свою думку.
3. Нерівні шлюби. Чи існують вони зараз? Обгрунтуйте ставлення до таких явищ.
4. Що Ви знаєте про нетрадиційні шлюби, які колись існували в Україні?
5. Яких обрядів дотримувались на сватанні?

7. Яка роль відводилась старостам на сватанні?

1. Що таке оглядини?
2. Звідки пішла назва обряду „заручини” і що вона означає?

10. Що таке дівич-вечір і які його особливості?

11.Яка тематика весільних пісень, які співалися на дівич-вечорі?

12. Що символізують собою коровай, шишки, гільце?

13. Що собою символізує обряд обсипання молодих зерном, цукер­ками, дрібними грішми?

14.Символом чого був і є в українців вишиваний рушник? Поясніть значення виразу „стати на рушник”.

15. Чи доводилося Вам бачити на весіллі обряд покривання голови молодої хусткою? Що він означає?

16.Які Ви знаєте цікаві примовки і побажання, що виголошуються на адресу молодих при обдаровуванні?

17.Традиції першої шлюбної ночі. Якими вони були колись?

18.Традиції другого дня весілля. Що Ви про них знаєте?