За майже тисячолітню історію існування українців як нації сфор­мувалися самобутні риси національного характеру, які виокремлю­ють їх із усього слов’янського люду і проявляються у поведінці, спо­собі мислення, у мові, культурі,традиціях, віруваннях, обрядах, у всіх сферах життя і діяльності. Українці надзвичайно працьовиті, добрі, добродушні, занадто довірливі, надмірно терплячі, щедрі, гостинні й поетичні люди з великим почуттям гумору. Вони великі патріоти сво­єї землі, мови, культури. За свідченням мандрівників, філософів, письменників, учених різних епох і народів, які в той чи інший час відвідали Україну і фактично були не зацікавлені у поданні неправди­вого матеріалу, українці добросердечні й богомільні, сентиментальні й веселі, скромні й запальні. „Українці розмірно побожні, відверті, приступні для кожного та замилувані в музиці й співах”, — так писав про українців у XVII столітті Готліб Гмелін. „Якщо є племена, які мо­жуть привертати симпатію більше, ніж інші племена, то саме малоро­си — одно з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наїв­ності і тонкого розуму, лагідність звичаїв у родинному житті, поетич­на мрійність характеру, непохитно наполегливого, краса, витонче­ність смаку, поетичні звичаї — все поєднується в цьому народі, щоб зачарувати вас, так що іноплеменець стає малоруським патріотом, як­що хоч трохи поживе в Малоросії”, — так високо оцінив характер українців відомий російський письменник М. Чернишевський.

У всіх відношеннях Україна — благодатний край, тому в її історії фактично не було такого періоду, щоб хтось не зазіхав на її терито­рію. Не давали спокою близьким і далеким її сусідам багатства нашо­го краю, тому й горіла у вогнищах пожеж, витоптувалася ворожими кіньми наша земля, у сльозах і крові потопали споконвічні надії українців на кращу долю. І не залишалося нічого іншого мирним від природи землеробам, як брати в руки зброю і відстоювати свої землі від посягань зажерливих ворогів. Але це були визвольні війни і ніко­ли — загарбницькі! Керували нашим народом у тяжкі для України ча­си відвага, патріотизм і безмежна любов до своєї Вітчизни.

Лунає клич, луна стрімкий,

Вперед, вперед у бій святий!

У бій, у бій за рідний край!

За свій народ в ряди ставай!

(А. Лотоцький)

Українці споконвічно мирні люди, яким чужі і міжнаціональна ворожнеча, і політика воєнного підкорення країн і народів. В одній із давніх українських пісень батько вчить сина дорожити людським життям, не проливати людську кров.

Не йди, сину, воювати,

Чужу крівцю проливати;

Чужа крівця — не водиця,

Проливати не годиться.

Загальновідомо, що характер нації формується протягом багатьох століть. Розмірене, більш спокійне, ніж у місті, сільське життя (ще до середини XIX ст. населення України на 90% було сільським) сприяло формуванню врівноваженості характеру, надмірної терплячості, яко­їсь зовнішньої байдужості до своєї долі, долі приниженого раба, во­ла, якому на роду написано тяжко працювати. „Але це була напускна байдужість, бо то не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накла­дено на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із невтраченим ще смаком волі, широких прос­торів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом він хвицав нога­ми і наставляв роги…”²“¹

Довготерпеливий наш народ, але лише до пори, до часу. Наставав критичний момент — і, доведений до відчаю, він піднімався проти своїх гнобителів,і тоді вже ворогам народним не було порятунку, і текла „сторіками кров ворожа”. Але це було лише у відповідь на агре­сію, на знущання і гноблення. За всю історію свого існування Укра­їна першою ніколи ні на кого не нападала, ніколи не намагалася під­корити чужі землі й народи. Мирний труд під мирним небом — ось споконвічна мрія українців, ось той спосіб життя, який завойовува­ли і відвойовували на своїй території численні покоління.

Коцюбинський М. Дорогою ціною. //Повісті та оповідання. Твори вдвох томах.

Том І. – К., І988.-С.323.

В історії кожного народу, у тому числі й українського, є світлі й трагічні сторінки, за якими стоять і славетні подвиги, і чорна зрада своєму народові. Пам’ять людська зберегла і те, й інше. Барон Гакс- тгаузен у XVIII столітті писав: „Українець є вдумливий, запальний, радо згадує про минуле свого народу й уповається спогадами про ге­роїчні подвиги своїх предків. Коли його запитати, хто він, то він від­повість з радісною гордістю: я козак!”^2,1.1 сьогодні, коли триває про­цес відродження України, її державності, національної самосвідо­мості, український народ пам’ятає імена славетних борців минулого за визволення від соціального і національного гніту. Хто не чув про гайдамаків, не знає, хто такі запорозькі козаки і яка їхня роль в істо­рії України, хто не знає імен славетних українських гетьманів або ж героїв Крут, армії У Н Р, кращих синів і дочок українського народу, що загинули на згарищах Другої світової війни? Героїв народжувала кожна епоха і золотими літерами вписувала їхні імена у свою історію.

Як і в кожного народу, в українців є свої, властиві лише їм етнічні риси характеру, серед яких особливе місце посідають щедрість і гос­тинність. Гостинність характерна для багатьох народів світу. Напри­клад, у якутів подорожній міг у будь-який час зайти в дім, заночува­ти. Навіть неприємну людину не можна було вигнати геть. Колись в Осетії за порушення гостинності винуватця скидали зі скелі. У гор­ців були спеціальні приміщення для частування гостей (кунацькі). Відомі випадки, коли кровний ворог, втікаючи від переслідувань, потрапляв у дім тих, хто поклявся його вбити, проте цю людину не чіпали — такий був суворий закон. У слов’ян людина, що відмовила гостеві, піддавалася загальному осуду, присоромленню.

Гостинніть споконвіку була невід’ємною рисою українців. Гостей зустрічають радо, шанобливо, а особливо почесних зустрічають хлі- бом-сіллю, тобто найсвятішим, що є в домі. Так, хлібом-сіллю батьки зустрічають молодих; за доброю традицією, у всіх регіонах України хлібом-сіллю зустрічають делегації, шанованих людей. За багатовіко­ву історію наш народ створив цілий набір правил поведінки гостей і господарів, що яскраво відображаються у прислів’ях та приказках: „Нежданий гість — гірше татарина”, „Які гості, така й шана”. А що вже щедрості, то її нам не позичати. Навіть за нашої бідності, у гостей від побачених на столах наїдків і напоїв подих перехоплює. 1 чого там тільки немає! Бо ж готують застілля не з разрахунку „порція на персо-

²³¹ Сочинський В. Чужинці про Україну.— Прага, 1942.

ну”, а за принципом „не дай, Боже, кому не вистачить”, „нехай кра­ще залишиться”. Не випадково безмежна щедрість і гостинність українців знайшли своє відображення у давніх прислів’ях і приказках, які часто можна почути з уст господині дому, що сердечно припрошує гостей скуштувати ту чи ту страву. Вона просто отримує задоволення від того, що гості з таким апетитом поїдають усе, що готувалося з охо­тою, старанням і великою любов’ю: „Якщо, кумонько, Ваша ласка, то скуштуйте вареничків та ковбаски”, „їжте, кумасю, грибочки, щоб були красивими ваші дочки”, „їжте, веселіться і про завтра не журіть­ся”, „Пекла й варила, щоб гості їли й мене хвалили”, „Пийте, кума­сю, узвар, він із вишні, будуть груди великі та пишні”, „Наливайте, кумонько, вишнівки, вуста будуть червоні, як у дівки” і т. ін.

Національний характер українців формувався не лише під впливом історичних та соціальних чинників. Багата і неймовірно прекрасна природа сприяла формуванню поетичних рис характеру українців, які гостро відчували її красу, любили милуватися нею, опоетизовувати її:

Зорі сяють; серед неба Горить білолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю…

(Т. Шсіі’існко)

Або: „…Вузесенька-вузесенька стежечка понад струмком. Стру­мок із камінчиками грається: підбіжить, хлюпне на камінчик, блис­не сміхом і побіжить далі. А над левадою — ніжні-ніжні шати з золо­того серпанку …” (О. Вишня).

Хіба можна було не замилуватися такою красою, а від її спогля­дання люди ставали добрішими, їхні помисли — чистішими, а ду­шевні поривання — благороднішими.

Національна психологія, характер українців яскраво проявляють­ся в самобутній мові. Українська мова — це невичерпне джерело, яке майже за тисячолітню історію перетворилося у стрімкий потік, що дедалі більше набирає сили, міцніє, увібравши в себе колорит і ба­гатство словникового складу усіх попередніх поколінь. Українська мова справедливо вважається однією із наймелодійнішних мов світу. Лагідна вдача, поетичність українців витворили величезну кількість епітетів, зробили мову яскравою, колоритною, образною. Яка ще мова може похвалитися такою кількістю усталених порівнянь, як ук­раїнська. Наприклад, хтось бігає—як перелякана миша, як Ганна без солі, як солоний заєць; у когось кулак — як головешка, як молот, як дов­бня, як стопудова гиря; носиться — як піп із кадилом, як воша по бані — і там гаряче, і там пече, як курка з яйцем, як циган з писаною торбою, як дурень зі ступою; голос — як дзвіночок, як рев, як тихий шелест, як музика, як грім, як скрип немазаного воза; дівчина — як ясочка, як гор­личка, як сива зозулька, як ластівка, як пава, як пташка, як голубка, як пишна квітка, як дзига, як стріла, як рибонька, як зіронька, як сонечко ясне, як струнка тополя, як зелена верба, як вишня, як червона калина, як берізка, як яблунька, як маківка, як маків цвіт, як лагідне літо, як весна, як писанка, як картинка, а хлопець — як вітер, як вихор, як мі­сяць, як сокіл, як орел, як голуб, міцний як дуб, як вогонь, як явір висо­кий, як хміль кучерявий, як барвінок.

Ніжна, поетична душа народу виливається в широкому вживанні пестливих слів, які роблять мову лагідною, задумливою:

… Де іще від матінки-матусі ти почуєш спатоньки-спатусі?

Ну яка на світі знає мова зменшувальні форми дієслова?

Хоч у нас і кажуть, що невістка буцімто чужа у хаті кістка, та недавно ув одній господі чув таке я, що повірить годі: каже до невістоньки свекруня:

„Ти вже хочеш їстоньки, Віруню?”

Хто ж казав, що наша мова груба?

Груба лиш тому, кому не люба.

Ну скоріше — незбагненна мова, лагідно-чарівно-загадкова.

(Д. Білоус)

Пестливі слова в мові українців зустрічаються у такому контексті, який передбачає якщо не згрубіле значення слова, то в крайньому разі — нейтральне. Так, слово „ворог”, яке, за тлумачним словни­ком, означає „той, хто перебуває у стані ворожнечі з ким-небудь, противник”, іноді в народній мові має пестливу форму, що, здава­лось би, суперечить логіці. Але це закономірне явище і випливає во­но із великодушності нашого народу, здатності прощати найболючі­ші образи.

…А тим часом вороженьки Чинять свою волю —

Кують речі недобрії…

***

…Найду жінку, почастую,

З вороженьків покепкую…

Т. Шевченко

Де ще в світі є така країна, як терпляча Україна-ненька, щоб і тих, хто їй завдав руїни, звала незлобиво — воріженьки ?

Д. Білоус

Ще з колиски чує дитинка сповнені ніжності пестливі слова від мами чи бабусі, які навіюють спокійний рожевий сон. Ще не розумі­ючи змісту слів, немовлятко чує їхню лагідну заспокійливу мелодію, яка властива тільки пестливим словам, що йдуть від самого серця. З дуже давніх часів дійшла до нас колискова пісня, яка одночасно була й замовлянням на здоров’я та щастя дитини. Хто і коли її склав — не­відомо. Але вражає те, що із 23 самостійних слів у цій колисковій 15

Ой щоб спало — щастя знало, Ой щоб росло — не боліло,

На серденько не кволіло! Соньки-дрімки у віченьки, Добрий розум в голівоньку,

А росточки у кісточки,

Здоров ячко у серденько,

А в роточок говорусики,

А в ніженьки ходусеньки,

А в рученьки ладусеньки.

Та хіба тільки в цій колисковій! Майже кожна українська народна пісня про кохання просто пересипана пестливими словами:

…Борозенкою ішла,

Заросилася…

Вже я з своїм Василем Посварилася.

За пустеє, за пусте,

За пустесеньке,

Та й за теє яблучко Червонесеньке.

Та й за яблучко,

Та й за грушечку…

Перепроси ж ти мене,

Моя душечкої

Та й за грушечку,

Та й за сливочку…

Перепроси ж ти мене,

Мій Василечкуі

Та й за сливочку,

Та й за зернятко…

Поцілуй же ти мене,

Моє серденько \

(„Ой піду я до млина”)

Так воно вже видно повелося, така наша нація, що мова наша так щедро пересипана пестливими словами. Це говорить про доброту, ла­гідну вдачу і всеобіймаючу любов — неоціненно красиві риси харак­теру нашого народу. Зла, недобра, груба людина ніколи не скаже: „Я вже й кортопельки начистила, і цибульки нарізала, й капусточки, уже й вареничків зварила і пиріжечків напекла”. Отже, неймовірно велика кількість пестливих слів в української мові засвідчує доброту народу, його лагідну вдачу. Так, від прикметника тонкий можна легко утвори­ти 12 пестливих слів: тонюній, тонюсінький, тонюсічкий, тоненький, тонесенький, тонесененький, тонюсенечкий, тонісінький, тонісічень- кий, тонюсінький, тонюсіненький, тонюсіченький; від дієслова їсти — 8 пестливих слів: їсточки, їстоньки, їстуні, їстки, їстуноньки, їстусики, їстусі, їстусеньки і таких прикладів можна наводити безліч.

А що вже говорити про мову закоханих. Особливо вражають звер­тання, в яких і любов, і ніжність, і обожнювання:

У гаю, гаю Вітру немає;

Місяць високо,

Зіроньки сяють.

Вийди, серденько, —

Я виглядаю;

Хоч на годину,

Моя рибчиної Виглянь, голубко,

Та поворкуєм,

Та посумуєм,

Бо я далеко Сю ніч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Моє серденько…

(Т. Шевченко)

Жаль, що сучасна молодь трохи призабула ласкаві звертання, яки­ми так щедро була пересипана мова українців ще півтора — два сто­ліття тому, хоч немає такого хлопця, такої дівчини, яким би не хотіло­ся на свою адресу чути ласкаво-пестливі слова з уст своїх коханих. Не треба соромитись красивих слів, високих фраз, якщо за ними стоять справжні почуття! Вони тільки збагатять і тих, хто їх висловлює, і тих, кому вони адресовані, допоможуть задзвеніти тим струнам серця, які без них так ніколи б і не зазвучали. А найголовніше — зроблять сто­сунки ніжними, чистими й красивими. Згадайте, які листи писала славнозвісна Роксолана своєму чоловікові, султанові, коли той був у походах, з якою любов’ю виливала на папері найніжніші свої почуття,