Наш народ щедро обдарований Богом образним мисленням і пишною уявою, тож і не дивно, що навколишній світ, яким так люб­лять милуватися українці, помічаючи все до найдрібніших деталей, уміння порівнювати й узагальнювати породили велику кількість по­етичних образів-символів. Так, у народній творчості досить часто зустрічаються образи орла й сокола, які завжди уособлюють силу, мужність, часто — вірність Україні:

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Ґуля Максим, ґуля батько

Степами —лісами…

…На клич України орли прилетіли…

(Т. Г. Шевченко „Гайдамаки”)

Не лише у народній творчості, але і в побуті типовими були порів­няння козака з орлом чи соколом або вживання цих образів-симво- лів у звертаннях: „орле сизокрилий”, „соколе ясний” чи пестливе „соколику мій”.

Символом подружньої вірності, чистого кохання, ніжності в українському фольклорі наділені голуб і голубка. Широко вживані в народній мові пестливі звертання: мій голубе милий, голубонько си­за, голубе сизокрилий, а про закоханих говорять, що вони „ворку­ють”, як пара голубів. У дохристиянську добу слов’яни пов’язували голуба із божеством грози, дощу, вітру'”. А з прийняттям християн­ства голуб став символізувати Святий Дух, тому не дивно, що існував закон, за яким заборонялося їсти голубів.

У народнопоетичній символіці образ солов’я — це символ люд­ського щастя. Непоказна зовнішньо пташка, наділена божественним голосом, не могла не зворушити таку високопоетичну, таку вразливу

душу, яку дав Бог українцям. „Соловейко” — так з любов’ю назива­ють у нас цього неперевершеного співака.

Ластівка за народною уявою приносить весну і добрі вісті. Крім того, вона вважається символом родинного щастя. Оселившись під дахом, вона охороняє спокій родини, охороняє саму оселю, тому не можна руйнувати її гнізда чи вбивати ластів’ят. Існує повір’я, що за зруйноване гніздо ластівка завжди помститься — підпалить оселю.

Символом нещасливої жіночої долі в українській народнопоетич­ній творчості став образ чайки-матері:

Ой горе ж тій чайці, ой горе небозі;

Що вивела чаєнята при битій дорозі!

А чумаки йшли та чаєчку найшли.

Чаєчку зігнали, чаєнят забрали.

Образ чайки-матері досить часто в українців асоціюється з обра­зом знедоленої України, яка, як та чайка з чаєнятами при битій до­розі, кинута на поталу злим ворогам:

Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити.

Витоптала орда кіньми Козацькії діти.

Досить-таки суперечливий в українському фольклорі образ зозулі. Зозуля — це один із найдавніших персонажів української міфології. Існує дуже давня легенда про походження її від жінки, що вбила сво­го чоловіка, за що й була проклята Родом чи Перуном на довічне одиноке життя без подружньої пари. Існує кілька трактувань значень образу зозулі. В одному випадку — це образ матері, що покинула напризволяще своїх діток, а друге значення зовсім протилежне — символ добра, оберіг, що захищає рід. Ставлення народу до зозулі перш за все простежується із форми звертання до неї, а називають її українці лагідно, з любов’ю: зозуленька, зозулька, зозулечка:

Закувала зозуленька В зеленому гаї…

***

У другому броді Зозулька кувала,

Літечко казала.

Зозуля — птиця-віщунка. У народі вірять, що вона пророкує тер­мін життя тому, хто в неї про це запитує. Почувши зозулин голос, мо­лоді дівчата не лише запитують скільки років ‘їм ще дано жити, ай за­гадують на майбутню долю і просять родинного щастя: „Накуй, пта­хо, долю-пречисту. Начаклуй, збережи затишно-дітну, хатньо-свят­кову, мило-багату. Щоб з любов’ю на многії літа”. Це ж замовляння промовляють, вишиваючи зозулю на полотні.

У народній уяві ворон завжди був вісником нещастя, горя:

Летів ворон через сад зелений Та й сів на калину.

Любив та й покинув козак, ой покинув,

Молоду дівчину.

Похмура зовнішність цього птаха, різкий неприємний голос зав­жди зумовлює передчуття чогось недоброго. Якщо соловейко „ще­бече”, „рида від щастя”, то чорний ворон „кряче”, накликаючи біду:

Ой кряче, кряче та чорненький ворон Та на глибокій долині,

Ой плаче, плаче молодий козаче По нещасливій годині.

(„Ой кряче, кряче та чорненький ворон”)

Сидить ворон на могилі Та з голоду кряче…

(Т. Шевченко)

Збірний образ гайвороння, круків у народній уяві асоціювався не просто з якимось великим горем, не просто з нещастям, а завжди зі смертю:

…Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?

„Та ще мене гайвороння Укрили з півночі…

Клюють очі козацькії… “

(„Ой чого ти почорніло…” Т.Шевченко)

Воли його коло воза Понуро стоять.

А із степу гайворони До його летять.

(„Ой не п’ються пива-мсди” Т.Шевченко)

…Закрякали чорні круки,

Виймаючи очі…

(Т. Шевченко)

З народною міфологією пов’язані міфічні постаті Карни і Жлі, які |В.Міллер| є уособленням моральних людських понять. Зокрема Карна символізує собою персоніфікований образ кари (від слова „карати”) за гріхи, а Жля, Желя (від слова „жаль”) — образ-символ туги, печалі.

З давньоруської міфології прийшов до нас образ зловісної птиці Див, яка віщує біду, нещастя, смерть. її тривожний крик розлягаєть­ся далеко по землі, сковує свідомість, передвіщаючи жахливі, невід­воротні події. Так, у „Слові о полку Ігоревім” сказано, що після того, як Ігореве військо виступило в похід на половців, зловісна птиця Див стрепенулася на дереві, зняла тривожний крик, який почули далеко у половецькій землі. Голос Дива вселив дух перемоги в душі поло­вецьких воїнів і підняв у повітря величезні зграї воронів, круків, гай­вороння, які, закриваючи сонце, полетіли слідом за Ігоревим вій­ськом у передчутті великої здобичі, великого для себе бенкету.

В українській народній поезії дуб зтжт виступав символом здо­ров’я, сили і мужності. „Здоровий, як дуб”, „міцний, як дуб”, — так кажуть у народі про здорових, сильних фізично людей, на які завжди щедрою була українська земля. Згадайте Івана Піддубного, який гнув підкови руками, братів Кличків, наших сучасників, найсильніших людей світу, та багатьох інших, які прославили Україну.

Поклоніння деревам, зокрема дубу, сягає своїм корінням найдав­ніших часів. У різних народів існує багато легенд, казок і пісень про це дерево. Дубовий вінок, як символ влади і могутності, прикрашав голову головного бога грецького Олімпу — Зевса. А в давніх слов’ян дубові гаї, де стояли ідоли язичницьких богів на чолі з Перуном, вза­галі вважалися священними. Тут проходили ритуальні дійства, які включали й поклоніння священним деревам. За легендами, існувало Божественне Дерево Життя, описане в апокрифах: „А посреди Раю Древо Животноє, єже єсть божество, і приближається верх того дре­ва до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покрива- єть вітвям весь Рай, імієть же листя от всіх дерев і плоди тоже. Ісхо- дить от него сладкоє благоуханіє, а от корня єго текуть млєком і ме­дом 12 істочников”²⁴². Першодеревом світу вважався Прадуб, який росте у Вирії. За віруванням давніх слов’ян, душі померлих і душі ще не народжених живуть у казковій країні, у чарівному світі, назва яко­го — вирій. Слово „вирій” (вирай, край), на думку окремих учених, пов’язане із словом „рай”. На думку інших, — це острів у Всесвіті, першоземля богів і світу, сонмище богів та померлих. На цьому ост­рові ніби-то росло Першодерево світу — Прадуб з молодильними яб­луками. Той, хто скуштує цих яблук, стає безсмертним. На цей же острів на зиму ніби-то прилітають птахи (За Д. Зеленіним).

З давніх часів вважають, що дуб має магічну силу. Не випадково, мабуть, і магічні ритуали язичників проходили в дубових гаях. Під ду­бом росте й біла омела, що має сильні магічні властивості і яка, як і гі­лочки, листя, кора та жолуді дуба, широко використовується у народ­ній медицині і в чаклунській магії. Жолудь допомагає при безпліднос­ті, сприяє зачаттю дитини, якщо його постійно носити з собою.

Дуби — це наймогутніші і найдовговічніші дерева, які коли-небудь росли на наших територіях. Зараз на Рівненщині росте дуб, який справедливо вважається найстарішим деревом в Україні. Йому — вду­майтеся у цю цифру — 1300 років! Цей дуб, мабуть, бачив поклоніння язичників своїм богам, бачив цих могутніх богів поваленими, перет­вореними в прах з приходом християнства. А скільки поколінь людей він бачив і скільки пережив, то ж чи можна його не вважати священ­ним? Мимовільно застигнеш у німому захопленні з молитвою на вус­тах перед цим велетнем, що прийшов до нас із сивої глибини віків²⁴¹.

²⁴² Афанасьев А.Н. Позтические воззрения славян на природу. ТІІ,1868.

²⁴⁰  Митрополит Ілларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992.— С. 56.

Верба — це ще одне дерево-символ України. На відміну від кали­ни, вона уособлює нещасливу жіночу долю, про що говорить навіть зовнішній вигляд цього дерева: опущені додолу віти, тоненькі гнучкі гілочки, які хиляться туди, куди повіє вітер.

За язичницької доби верба вважалася „чаклунським деревом”, бо в народі вірили, що вона служить нечистій силі: гнучкими тоненькими гілочками верби відьми ніби-то скріплювали помело, на якому літали, також її використовували у магічних заклинаннях — зав’язували вер­бовий вузол, промовляючи над ним заклинання з добрими чи погани­ми намірами. Розв’язували вузол тоді, коли заклинання збувалось.

Ранні християни теж вважали вербу нечистим деревом, бо з неї, за Біблією, були створені цвяхи для хреста, на якому розіп’яли Ісуса²⁴⁴. Пізніше таке ставлення до верби змінилося на прямо протилежне, її почали вважати символом відродження, оновлення. Вірили, що вся життєдайна сила землі зосереджена у вербових „котиках”, які з’явля­ються, коли ще вся природа спить, тому з певними замовляннями з’їдали декілька „котиків” в надії на зцілення, оздоровлення організ­му. Вірили, що освячені вербові палички, увіткнуті у кутках ниви, приносять багатий урожай, а кинуті проти вітру — відведуть блискав­ку від оселі. Нею обкурювали хату від пропасниці, лікували хворих дітей, кидаючи гілочки в купіль, пили вербовий настій, щоб не болі­ла голова тощо²⁴⁵.

Яке ще дерево удостоєне такої всенародної любові, як калина”! Про яке ще дерево складено стільки віршів, пісень?

Тече вода з-під явора Яром на долину.

Пишається над водою Червона калина.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози Й лози зеленіють.

^ш Вовк X». Студії з української етнографії та антропології.- П рага, 1916 – С. 166. ²⁴⁵ Вовк Хв.Там само. СІ70.

Зацвіла в долині Червона калина,

Ніби засміялась Дівчина-дитина.

Це красиве дерево нагороджувало людей цілющими ягодами, які широко використовувались у народній медицині. Гарячими калино­вими напоями з медом лікували простуду, відварами та настоянками

— серцеві захворювання. Вона служила й начинкою для пирогів, гос­подині варили з неї смачні киселі — „калинники”, гронами калини прикрашали святковий стіл, на якому обов’язково стояла пляшка калинової настоянки — „калинівка”.

Червона калина здавна вважалася символом України. її садили бі­ля хати і до глибокої зими червоніли її ягоди, звеселяючи двір, її да­рувала дівчина своєму нареченому на знак вірності й любові, нею прикрашали весільне гільце молодої. Вона була не лише окрасою осель, а й оберегом. Вишита на рушниках, дівочих сорочках, вона символізувала найкращі людські почуття — любов, вірність. Калині приписували чудодійну силу. З калиною пов’язане дуже давнє по­вір’я, яке збереглося до наших днів: якщо вирізати з калини сопілку і заграти в хаті, де чекають дитину, то обов’язково народиться хлоп­чик. В уяві українців калина завжди уособлювала дівочу красу. „Гар­на, як калина”, „пишна, як калина в лузі” — так говорять у народі про дівочу вроду.

Образом-тотемом українців здавна була тополя. Колись у кожно­му поселенні наприкінці весни проходило свято тополі. Обирали найстрункішу дівчину, якій зав’язували над головою руки. На підня­ті руки навішували зілля, стрічки, хустки, намисто тощо. Дівчину во­дили селом, полем, лугом, співаючи:

Стояла Тополя край чистого поля,

Стій, Тополенько, стій, не розвивайся,

Буйному вітреньку не піддавайся…

Образ тополі широко вживаний у народній поетичній творчості, де виступає уособленням нещасливої дівочої долі.

Символом краси, кохання, іноді нещасливої парубочої долі, смут­ку українці вважають явір, тому не випадково, що поетичний образ явора так задушевно оспіваний нашим народом:

Стоїть явір над водою, в воду похилився,

На козака пригодонька, козак зажурився.

Не рад явір хилитися — вода корінь миє;

Не рад козак журитися, так серденько ниє!

„Кучерява берізка, берізонька, струнка білокора красуня”, — так з любов’ю говорять про березу — це красиве дерево, яке справедливо вважається символом чистоти і дівочої ніжності. То ж чи могли пое­ти обійти своєю увагою це дерево? Звичайно, ні. Красива берізка весною, коли кожен листочок радіє приходу теплих сонячних днів і невимовно прекрасна вона восени, коли стоїть замріяно-журлива у золотому вбранні, що горить, переливається на сонці.

Береза досить поширена в Україні. З березою пов’язана назва од­ного із весняних місяців — березень. І не випадково. Першими серед дерев прокидаються від зимового сну берези. Ще навколо все спить, а вони вже оживають: вже струмує по стовбурах їхня кров — березо­вий сік — улюблений напій слов’ян, який поповнював вітамінами виснажений за зиму людський організм. Його збирали ранньою вес­ною, обережно надрізаючи кору дерева. Здавна відомі цілющі влас­тивості бруньок та листя берези, настої й відвари яких широко вико­ристовуються в народній медицині. У побуті прості люди на корі бе­рези вчилися грамоті.

Яблуня і вишня відомі в Україні давно, але спочатку як дикі росли­ни, а вже пізніше окультурені селекціонерами. Україна здавна слави­лася вишневими садками — села просто потопали в них. Солодкі плоди вишень і яблунь у поетичній творчості народу часто асоцію­ються із звабою непорочної юної краси: дівчина, як наливне яблуч­ко; рожевії губки, як ягідки, а духмяний цвіт цих дерев — символ ніжності і в той же час скороплинної молодості. З цими деревами пов’язані цікаві звичаї: якщо дерево не дає плодів декілька років, йо­го можна „залякати”. Беруть сокиру і нею, легко постукуючи по стовбуру, погрожують його зрубати, якщо не буде родити. Але найди- вовижнішим є те, що такі „злякані” дерева часто починають плодо­носити, причому дуже рясно.

Терен в українців — це символ суму, печалі, забуття. „Биті шляхи поросли тернами”. Існує легенда про його походження, в основі якої лежить трагедія нещасливого кохання. Терном став юнак, якого роз­лучили з коханою. За часів язичництва волхви не дозволяли зрубува­ти терен саме з цієї причини.

На відміну від інших дерев осику з прадавніх часів вважають не­чистим заклятим деревом. Чому? Як говорить легенда, Іуда повісив­ся саме на осиці, тому й тремтить її листя навіть у безвітряну погоду. Із неї не будують осель, не виготовляють хатніх ужиткових речей. У той же час обереги з осики вважаються сильними і надійними, бо їх дуже боїться нечиста сила. „Мертва” сила цього дерева дуже велика. Щоб вампіри не виходили з могил і не завдавали шкоди живим, у мо­гилу забивали осиковий кілок. Існує повір’я, що змії настільки живу­чі, що часто вбита змія через деякий час оживає знову. Але якщо вби­ту змію повісити на осику, вона вже ніколи не оживе.

Існують ще й інші вірування, пов’язані з цим деревом. Щоб при­пинити засуху, у могилу самогубця втикають осиковий кілок і поли­вають його водою. Коли доводиться йти вночі через ліс, треба взяти в руки осикову паличку, вона теж буде оберегом від нечистої сили. За допомогою осикової палички можна примусити відьму обернутися твариною або ж, навпаки, набути людської подоби.

Досить часто людську долю в народнопоетичній творчості симво­лізують образи квітів, трав. Так, нев’янучу силу, красу символізує хрещатий барвінок, ласку, красу — мальва, відвагу, геройство — хміль, любисток — любощі тощо.

Українці вірять, що при народженні Бог кожній людині дає її До­лю. Кому — щасливу, кому — так собі, а кому — нещасливу:

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає…

(Т Шевченко)

„Свою долю не обійдеш і конем не об’їдеш”, „так на роду напи­сано”, „така її доля”, „такий талан” (тобто доля), — співчутливо го­ворять у народі і щиро вірять, що „від своєї долі не втечеш”. Чи жит­тя таке, чи так традиційно склалося, що в народній творчості зде­більшого оспівана нещаслива доля:

А що за дівчина була Так-так, що краля! І не вбога,

Та талану Господь не дав…

(Т. Шевченко)

І багата я,

І вродлива я,

Та не маю собі пари,

Безталанна я.

(Т. Шевченко)

Образ-символ Долі настільки яскравий в народній поезії, що чітко постає перед очима скорботною жінкою. Тому не випадково, що звер­талися до Долі, як до живої істоти, часом з подякою („дякувати долі”), часом з проханням, часом з докором, а іноді — із прокльонами:

Бодай тобі, доле,

У морі втопитись,

Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись.

(Т. Шевченко)

Національною гордістю українців є вишитий рушник — символ людської долі, її життєвих доріг, на яких у червоному і чорному ко­льорах переплелися радість і печаль, щастя і горе.

Не було жодної дівчини чи жінки, яка б у вільну хвилину довгими зимовими вечорами не схилялася над білим полотнищем, яке під вправними руками згодом ставало окрасою оселі. Вишивати вчили­ся змалечку і вже у підлітковому віці досягали у цій справі великої майстерності. Було звичаєм, що кожна дівчина на виданні вишивала весільний рушник, на якому подавала хліб-сіль своєму нареченому і на який ставала при вінчанні, вишивала рушники сватам, і, звичай­но, вишивала рушники, щоб прикрасити ними батьківську оселю та й свою власну після одруження.

Особливий рушник-оберіг червоно-чорними нитками вишивала мати на щастя синові, який вирушав у далеку дорогу. Це був не лише оберіг від лиха, але й теплий спогад про рідну домівку, про рідних йо­му людей.

Ой прийми, синочку, рушничок від мене,

Від зла і спокуси хай береже тебе.

Його вишивала різними нитками,

Стиха поливала дрібними сльозами.

Додому вертайся скоро-скоренько,

Болить за тобою у мене серденько,

Я буду за тебе та Бога молити,

Щоб могла щаслива ще тебе зустріти.

З особливою любов’ю матусі-українки вишивали невеличкі руш­нички для своїх маленьких дітей. На рушничках для дівчаток красу­валися квіти барвіночка та незабудки, ніжний цвіт яблуні чи вишні, а на рушничках для хлопчиків — листя дуба, вусики хмелю, чорно­бривці та волошки.

Вишитий рушник — це символ гостинності. Як і колись, у наші дні найдорожчих гостей зустрічають хлібом-сіллю на вишитому руш­нику, причому ця традиція, навіть у період найсильніших гонінь на все українське, ніколи не ігнорувалась нашим народом. Жодне су­часне весілля також не обходиться без вишитих рушників: батьки на вишитому рушнику подають молодим коровай, на вишитий рушник молоді стають при вінчанні, рушником перев’язують дружка і друж­ку, і у всіх цих випадках рушник — це символ життєвої дороги май­бутнього подружжя, де червоними і чорними нитками вишиті радос­ті й печалі, любов і журба: „Червоне — то любов, а чорне — то жур­ба”, — так співається в пісні „Два кольори “(слова Д. Павличка) — улюбленій пісні нашого народу.

Вишиваний рушник супроводжує людину все життя — від народ­ження до самої смерті. І в останню путь проводжають померлих з рушником і на рушниках, бо на рушниках опускають небіжчика в могилу.

Рушники — це окраса оселі. їх вішали над образами, над картина­ми, над вікнами або просто так на стінах. Вони не тільки прикраша­ли, звеселяли навіть бідне житло, робили його затишнішим, а й слу­жили оберегами, охороняли оселю та її мешканців від „поганих” лю­дей і„чорних”сил.

Тож не випадково вишиваний рушник став символом України, сприяючи відродженню національної свідомості українців, відрод­женню нашої державності.