Дорогоцінним скарбом українського народу, що увібрав у себе життєвий досвід і мудрість віків, є казки. Вони передавалися із уст в уста, із покоління до покоління впродовж тисячоліть, пропагуючи мораль простого народу, його найгуманніші бажання і мрії. У казках переплітається реальне й фантастичне, у них здійснюються найзапо- вітніші людські мрії про щастя, добробут, у них добро завжди пере­магає зло. Торжество справедливості, перемога правди над кривдою

— у всі віки — це найвищий ідеал людського суспільства.

У казках знайшли відображення світогляд, світосприймання на­ших далеких предків, які обожнювали природу, вбачали у всьому жи­вому своїх побратимів. Тому не випадково, що герої казок — твари­ни, рослини чи явища природи — наділені людськими рисами, та й поводять себе так, як люди („Мишача рада”, „Хитрий заєць”, „Ли­сичка-сестричка і Вовчик-братик” та ін.). Кожний художній образ у будь-якій казці — це певний соціальний тип, представник того чи ін­шого соціального стану, який діє в певних побутових обставинах й уособлює найрізноманітніші риси людської вдачі: працьовитість чи ледарство, доброту чи злість, щедрість чи скупість, чесність чи під­ступність („Дідова дочка й бабина дочка”, „Про матір-зозулю”). „Кращі зразки народної казки, незважаючи на давність свого поход­ження, й досі хвилюють, захоплюють, бо кожен казковий образ, в який би хитромудрий одіж поетичної уяви він не був прибраний, насправді має під собою глибоку життєву основу. Широта узагаль­нення в казці така, що крізь товщу історичних нашарувань і серпа­нок художньої умовності ми завжди бачимо конкретні сторони люд­ською життя, і той чи інший образ чи мотив наповнюється в нашій уяві цілком реальним змістом”²*’..