Історичні пісні, думи. Складовою частиною героїчного епосу на­шого народу є історичні пісні. їх поява припадає десь на початок XV століття. Тематично вони пов’язані з боротьбою проти турецько-та­тарських завойовників та боротьбою проти власних та польських панів. У них подається народна оцінка історичних подій та історич­них осіб.

Найбільшим лихом для України в період середньовіччя були тур­ки й татари — напівдикі народи, що прийшли з Азії й осіли переваж­но по узбережжю Чорного моря і в Криму. Весною, коли степи вкри­валися травою, великими і дрібними загонами вони вирушали в по­ходи в Україну за здобиччю.

Коли татари приходили під якесь село, то брали його в облогу з чотирьох боків і підпалювали крайні хати, щоб зумовити переполох серед мешканців, а вже потім починали грабувати. Забирали коней, корів, овець та інших тварин і гнали їх за село; з хат виносили всіля­ку поживу, мішки борошна, вбрання, постіль, все, що потрапляло до рук. Хто боронився, того вбивали; хто був безпомічний, його брали в ясир, у полон. Полонених людей татари на арканах, прив’язаних до коней, тягли через безводні степи і продавали на невільничих ринках. Найбільший із них був у портовому місті Каффі (нинішня Феодосія), де на „майдані сліз” тисячними партіями продавали українців у найвіддаленіші куточки світу. Нещасні бранці, колись вільні, свободолюбиві, перетворювалися на рабів, виконували най­тяжчу фізичну роботу. Голодні, биті, принижені, вони лише у снах могли повернутися в Україну. Але найтяжчою була доля тих невіль­ників, які потрапляли на турецькі галери. Галери (у перекладі „ка­торга”) — п’ятдесятиметрові веслово-вітрильні судна турецького флоту, на яких „…невільники сиділи на лавах уп’ятьох або вшістьох при одній важкій опачині (веслі) і гребли цілий день. Щоб вони не збунтувалися або не втекли, турки накладали їм на руки й ноги тяж­кі кайдани, що замикалися на колодку. Ключ від колодки мав ту­рецький ключник; він пильнував невільників і нагайкою бив їх по плечах. Дуже потерпали бідні невільники: залізо перегризало їм ру­ки й ноги, від ударів нагаїв кров заливала плечі. Звільнитися від кай­данів нещасний міг лише за однієї умови — в разі смерті. Надлюд­ська виснажлива робота прикутих гребців, гнила їжа і гнила вода, пекуче південне сонце, рани від побоїв і кайданів — все це призво­дило до швидкого виснаження організму, а слабких, знесилених на галерах не тримали. їх просто викидали за борт у море, а в портах на їх місце набирали інших²“.

Трагічною була доля українських дівчат і жінок. Найкрасивіші з них потрапляли до турецьких гаремів, іншим же діставалася тяжка фізична робота.

Скільки ж українців потрапило у турецьку неволю за декілька сто­літь турецько-татарських нашесть на Україну? Ніхто не скаже. Але про масштаби цієї національної трагедії можна судити всього із де­кількох красномовних фактів, які ми знаємо з історії. „В 1666 році татарські орди розсипали свої загони по країні, доходячи до Львова, Любліна і Кам’янця. В результаті цієї навали вони захопили в нево­лю 40 тисяч чоловік. У 1676 році кримські татари напали на Волинь, Поділля, Галичину і набрали там 40 тисяч полонених. У 1688 році, в період між першим і другим кримськими походами, хан в результаті кількох набігів на Україну вивіз звідти до 100 тисяч чоловік”. Не ви­падково, що великі простори України, особливо південні її території нижнього і середнього Дніпра спустіли.” населення покидало обжиті місця, переселялося у безпечні райони. Де колись були людні міста й села, тільки табуни коней і диких буйволів гуляли степом.

У 1482 році татарський хан Менглі-Гірей, захопивши Київ, вчи­нив жахливий розбій, про що в Никонівському літописі сказано так: „Град взя… й огнем сожже… Полону безчисленно взя, а землю киев­скую учиниша пусту”. На ці страшні події народ відгукнувся піснею:

²⁵²Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків.— К., 1991.- С.43.

Зажурилась Україна, що нігде прожити:

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.

Ой маленьких витоптала, великих забрала.

Назад руки постягала, під хана погнала.

(„Зажурилась Україна”).

З тих далеких часів, коли Україна стала легкою наживою для ту­рецько-татарських поневолювачів, історія й пісня йдуть поруч, при­чому важливою особливістю історичної пісні було те, що вона скла­далася не про далеке героїчне минуле, а жила сучасним:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять,

Село наше запалили І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть.

Коло шиї аркан в’ється.

І по ногах ланцюг б’ється.

А я, бідний, з діточками Піду лісом стежечками.

Оборонцем рідної землі, рідного народу в боротьбі з турецько-та­тарськими завойовниками стало запорозьке козацтво, військовою базою якого була славнозвісна Запорізька Січ. Це була грізна обо­ронно-наступальна сила, з якою не могли не рахуватися завойовни­ки. Прикордонно-сторожова служба козаків ставала на перешкоді татарським ордам. Так, загін козаків (500 чоловік) під командуван­ням кошового отамана Івана Сірка, розбив великий татарський загін і визволив із полону 1000 невільників-‘⁵‘.

Значення козацьких походів на турецькі й татарські володіння теж важко переоцінити. У цих походах козаки визволяли не сотні — тисячі невільників. Так, у поході козаків на Крим у 1667 році було визволено з неволі близько двох тисяч невільників, півтори тисячі з

_г-254

яких опісля поповнили ряди запорізьких козаків на Січі .

Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків.— К., 1991.- С.31.

>’ Апанович О.Там само.— С.44.

Безмежна любов до батьківщини і неймовірна сміливість — ось основні риси козаків — реальних людей, героїв багатьох пісень. Прикладом може послужити подвиг трьохсот українських козаків на острові Журалиха (від „лиха жура”) у 1651 році, оспіваний у народній пісні, про що є документальне свідчення француза П’єра Шевальє, який захоплювався мужністю козаків: „В одному місці серед болота скупчилося триста козаків, які хоробро оборонялися проти великої кількості нападників, що натискали на них звідусюди. Щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке шляхта обіцяла ’їм дарувати, та до всього, що є найціннішого, крім життя, витягали з кишень та че- ресів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, ко­заки майже всі загинули один за одним, але перед тим довелося з кож­ним із них вести бій. Лишився один, який боровся три години проти всього польського війська; він знайшов на болотистому озерці човна, заховався за борт і так витримав стрілянину ворогів проти нього; ви­тративши весь порох, він потім схопив косу і відбивав нею усіх, хто хотів його полонити… Козака пробили чотирнадцять куль, проте він зустрів ворогів ще дуже завзято, що страшенно здивувало їх і навіть його королівську величність. Король був захоплений хоробрістю цієї людини і, коли бій уже закінчувався, звелів крикнути, що дарує йому життя, якщо він складе зброю. На це козак гордо відповів, що він уже дбає не про життя, а хоче вмерти як справжній воїн. Його убив ударом списа німець, котрий допомагав нападникам”²⁵⁵.

В історичних піснях народ з великою любов’ю оспівав героїчні подвиги патріотів рідної землі в період визвольної боротьби проти турецько-татарських завойовників, проти польської шляхти та влас­ного панства. Український народ в історичних піснях зобразив свій ідеал героя, що постав з різних епох, але поєднав у собі кращі риси патріота рідної землі, рідного народу, що став на їх захист від зовніш­ніх та внутрішніх ворогів. В ореолі геройської слави постають перед нами Байда, Іван Коновченко, Морозенко, Нечай, Залізняк та інші. Про легендарного козацького полковника Данила Нечая дійшло до нас понад тридцять народних пісень! А скільки пісень складено про Морозенка, Кармелюка та інших славних синів України, а скільки їх загубилося в сивій глибині історії! Кожна історична пісня, кожна дума має у своїй основі реальні життєві події. „Терпкими соками

²” Потапснко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. – К.,

1995.-С.97.

суворої і величної історії, волелюбністю народного серця і незміре- ною любов’ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров’ю землі виро­щена українська дума. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловіс­ний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос. Народжувався він там, де жив, страждав і боровся український на­род: на велелюдних, розколиханих тяжкими звістками майданах і в орлиних гніздах Запорозької Січі, в турецькій неволі і в кривавих сі­чах проти чужоземних людоловів і поневолювачів. Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській думі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких шабель, брязкіт невільницьких кайданів і ясу перемог” (М.Стельмах).

Серед епічно-героїчних творів, крім історичних пісень, почесне місце посідають думи та балади. Вважають, що думи виникли десь у кінці XV- на початку XVI століття. Це невільницькі думи, серед яких слід назвати „Плач невольника”, „Невольники”, „Самійло Кішка”, „Маруся Богуславка”, „Втеча трьох братів з Азова, з турецької нево­лі” та інші, а також думи про козаків, що полягли у бою: „Про смерть трьох козаків коло Самарки”, „Іван Коновченко”, „Смерть козака на долині Колимі” тощо.

У період боротьби проти польської шляхти (XVII ст.) з’явилося багато дум, в яких оспівано славні подвиги як козаків, так і представ­ників селянства: „Перемога під Корсунем”, „Про Хмельницького та Барабаша”, „Іван Богун” та інші. Думи „Удова”, „Вітчим”, „Сон Удовиченка” відтворюють суспільно-побутові проблеми, соціальну нерівність. Герої дум — як історичні особи, так і прості люди — носії високих моральних та етичних принципів. Читаючи думи та історич­ні пісні, ми захоплюємося подвигами народних мас. Український на­род, спливаючи кров’ю, вистояв у нерівній боротьбі з іноземними загарбниками, відстояв свою волю, свій квітучий рідний край.

У боротьбі проти іноземних загарбників особливо відзначились запорозькі козаки, які не тільки обороняли міста і села України від жорстокого ворога, а й нерідко ходили визволяти своїх побратимів з турецької каторги. Так, у 1614 р. близько двох тисяч козаків на 40 байдаках переплили Чорне море, захопили місто Синоп, знищили в ньому ворожий гарнізон і спалили флот. А в 1615 р. запорожці хо­дили в похід на Константинополь. Турецький флот почав переслі­дувати козаків, але був розбитий і знищений запорізьким військом. У 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного напали з моря на го­ловний невільницький ринок у Криму — Кафу, взяли штурмом фортецю і визволили багатьох полонених, які перебували в турець-

•256

кій неволі .

Твори, в основу яких покладено епічну розповідь про яку-небудь незвичайну, часто трагічну подію, нехарактерну для щоденного жит­тя, називають баладами. Основна їх тематика — помста за зраду в ко­ханні, наврочування, замовляння, які стали причиною трагедії. Яск­равим прикладом є балада „У Києві на ринку” („Брат і сестра стають квітами”). У цій баладі розповідається, як брат заручився з рідною сестрою. Сюжет цієї балади, як і більшості інших, має історичну ос­нову, бо таке могло трапитися лише за певних історичних обставин, зокрема в часи турецько-татарських нападів в Україну. Турки і татари з полонених маленьких хлопчиків-українців виховували жорстоких і бездушних яничарів, які, ставши дорослими, ходили походами на Україну, набирали багато ясиру, немилосердно знущалися над поло­неними. Траплялося й таке, що між полоненими були матері чи рід­ні сестри, що призводило до моральних трагедій.

За багатовікову історію український народ склав понад 200 ти­сяч пісень, велику кількість дум і балад. Хто ж їх складав? „Погор­тайте сторінки сивих віків, вчитайтеся в прості і хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій — і вам відкриється багато поетичних таємниць, ви почуєте голоси творців, імена яких розгу­била історія, та так розгубила, що вже навряд чи й знайдемо бага­тьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує й сьогод­ні по нашій землі”²‘⁷. І лише декілька імен зберегла людська па­м’ять. Ім’я напівлегендарної української авторки багатьох пісень Марусі Чурай та Семена Климовського. Маруся Чурай народилася у 1625 році у місті Полтаві у родині козака Гордія Чурая, який у 1638 році був скараний польським коронним гетьманом Потоць- ким. Вважають, що Маруся Чурай є авторкою популярних і в наш час пісень „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, „Чого ж вода каламутна”, „Віють вітри” та невмирущої „Засвіт встали козачень­ки”, яку свого часу підхопили всі козацькі полки і яку знають і люблять сучасні українці:

^2% Історія Української РСР. – К… 1967. ТІ. – СІ83.

^Ь7 Стельмах М. Переднє слово. //Дівчина з легенди. – К., 1974. – С.6.