Ужитті кожної молодої людини настає час, коли родинне коло, що було основним осередком спілкування, її не задовольняє, а виникає жагуча потреба у товаристві однолітків, потреба самовираження і са­моутвердження. Тому не випадково, що народна педагогіка врахувала ці специфічні особливості юнацького віку й передбачила таку форму гуртування молоді як вечорниці. Уже саме слово „вечорниці” говорить про дозвілля у вечірні години, коли трудовий день уже завершився. Починалися вечорниці восени, коли урожай був зібраний, коли всі польові роботи були повністю завершені, а закінчувалися весною пе­ред початком польових робіт. Для проведення вечорниць із середови­ща парубків обирався авторитетний парубок із хорошими організатор­ськими здібностями, який і ставав їх розпорядником. Разом із своїми помічниками парубоцький ватажок домовлявся про місце проведення вечорниць, про музик, організовував молодь на колядки, ігри, в його обов’язки входило стежити, щоб молодь не переходила дозволені ме­жі стосунків та щоб на вечорниці не ходили малолітки. Він же й карав за недотримання норм поведінки (брехню, бійки, непослух, лихо­слів’я, пияцтво, образливі насмішки над дівчатами тощо). Залежно від ступеня провини парубоцька громада забороняла порушникові пев­ний час приходити на вечорниці, що було для нього найбільшою ка­рою. „Парубоцтво було хранителем дівочої честі і строго карало блуд­ливих дівчат: виганяли з товариства, вішали у дворі люльку, знімали хвіртку, мазали дьогтем хату тощо. Парубки до своїх дівчат ставилися з особливою повагою як до майбутніх дружин: „любить козак дівчи­ноньку, зайняти не сміє, ой він її не займає, бо сватати має .

Здебільшого вечорниці проходили у хаті якоїсь самотньої старої жінки, якій платили або грішми, або ж продуктами і яка теж нагля­дала за молодими хлопцями й дівчатами.

У будні дні на вечорницях дівчата привчалися до хатньої жіночої роботи. Вони в’язали, вишивали рушники, шили сорочки, готували спільну вечерю. Хлопці теж не сиділи без діла: виготовляли постоли, майстрували. Всі співали пісень, грали у різні ігри, танцювали. Тут же обговорювалися найрізноманітніші сільські новини: там хтось почав будувати хату, там охрестили дитину, там когось посватали, у кого добре вродила пшениця, хто був на ярмарку і що бачив та ще ба­гато про що. Не обходилося і без страшних історій про нечисту силу: про чортів, відьом, домовиків, упирів, русалок. Такі розповіді супро­воджувалися парубочими жартами, розіграшами, основна мета яких

— трохи налякати дівчат, які потім боятимуться самі йти додому, то й згодяться, щоб хлопці їх проводили.

Вечерю готували із принесеної з дому крупи, накривали загаль­ний стіл, вечеряли. Тут же хлопці залицялися до дівчат, але нічого зайвого собі не дозволяли — не було прийнято.

У святкові дні на вечорниці запрошували музик, ніякої роботи вже не робили, лише вечеряли, співали, танцювали, грали в різні ігри майже до ранку — до світа, тому святкові вечорниці часто ще назива­ли досвітками. На свята парубки могли собі дозволити трохи горілки, але жоден парубок не напивався — це для нього був великий сором.

Не прийнято було дорослим дітям з однієї родини ходити на одні вечорниці. Брат ішов на одну вулицю, де влаштовувались в якійсь ха­ті вечорниці, а сестра — на іншу, добре, що у кожному селі було не одне місце, де молодь проводила своє дозвілля.

Слід зауважити, що довіра батьків організаторам вечорниць була дуже велика, оскільки вони завжди виправдовували їхні сподівання: на вечорницях суворо стежили за порядком і дотриманням норм по­ведінки як хлопцями, так і дівчатами. Вечорниці були своєрідною школою виховання молоді, формування особистої та колективної поведінки. Вони сприяли вивченню і подальшому розвитку усної на­родної творчості (українських народних пісень, загадок, прислів’їв, оповідань, жартів, переказів, обрядів, повір’їв), розвитку народних ремесел тощо. Крім того, саме вечорниці давали прекрасну можли­вість парубкові чи дівчині уважніше придивитися до представників протилежної статі, вивчити їх характери, звички, простежити, як во­ни себе поводять у праці, у забавах, у стосунках з іншими, тобто да­вали можливість вибрати достойну пару.

На свята молодь влаштовувала святкове гуляння, яке в народі на­зивали „музики”. Усі збиралися біля корчми або в корчмі (у холодну чи дощову пору), яка була своєрідним збірним пунктом, до якого „сходяться в години дозвілля чоловіки і жінки і заводять дружні бе­сіди із знайомими та приятелями. Сюди сходяться більше з метою на людей подивитись і себе показати. У корчму приходять музиканти,