Історична повість-казка. Ж ан р цей
започаткувала в українській л ітер а
турі Марко Вовчок.
Історична та ф ольклорна основа.
Устим Кармелюк (1787-1835) — л е
гендарний народний месник, що діяв
на початку XIX ст. на П оділлі. Н аро
дився він у сім ’ї кріп ака, але вихову
вався й навчався за кордоном разом з
синами поміщ ика. Коли ж повернув
ся в панський двір, покірним к р іп а
ком бути більше не зміг. За «бунтар
ство» його віддають у солдати, він
577
шщ ШЯШ НИ
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
тікає і разом з іншими селянами ор
ганізовує загін повстанців. 23 роки
очолював Кармелюк антикріпосни
цький рух на Поділлі. Проти нього
діяли загони жандармів, потім війсь
ко. Чотири рази ловили месника й за
суджували до каторжних робіт,
стільки ж разів він тікав. І лише
підступно, із засідки, шляхтичі вби
ли хороброго борця за волю. Народ
створив чимало легенд про свого
відважного лицаря, у яких наділяє
його винятковими рисами, гіпер
болізуючи силу, мужність, винахід
ливість. У фольклорних творах Кар
мелюк став безсмертним. Широко
відома історична пісня про Кармелю-
ка «За Сибіром сонце сходить», яку
використала письменниця у своєму
творі.
У казці Марка Вовчка, створеній за
народними переказами, Кармелюк
теж лишається жити.
Сюжетну лінію Марко Вовчок ви
будовує поєднанням повстанської
діяльності Кармелкжа та його осо
бистого життя. Якось Кармель зуст
рів молоду дівчину та й закохався в
неї, незабаром Устим з Марусиною
побралися. У подружньому житті
Кармелюк був щасливий: «жили во
ни, як риба з водою», але не міг він
тішитися щастям, коли стільки
«людського лиха й вбожества». На
родний месник словами пісні так роз
повідає про себе:
Зовуть мене розбійником
Кажуть, що вбиваю,
Я ж нікого не вбиваю,
Бо сам душу маю!
Якщо візьму в багатого,
Я вбогому даю,
І, так гроші розділивши,
Я гріха не маю.
Маю жінку, маю діти —
Коли ж я їх бачу?
Як згадаю про їх лихо,
Може, й сам я плачу.
Заклик закутого в кайдани Карме
ля сподіватися на ліпші часи —
кульмінація твору. Розв’язка твору
відповідає ідеальним уявленням на
роду про свого романтичного героя:
«Востаннє бачили люди молодицю з
дівчинкою тоді, як востаннє чутка,
було, розбіглася, що Кармелюк ви
зволивсь, повернувшись — чутка та
пропала, й ані Кармелюка, ані дружи
ни його, ані дитини вже не знайшли
повік».
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: «Народні оповідання»
Наступна: «Інститутка»