Доля українського театру така ж
складна й терниста, як і доля ук
раїнської літератури та мистецтва
взагалі.
Старий театр, самобутній, набли
жений до народу (театр шкільної дра
ми та трагікомедій, театр інтерлюдій
і вертепу) пережив свої найкращі ча
си ще до зародження нового ук
раїнського письменства. Зачинателі
нової української літератури — Іван
Котляревський, Григорій Квітка-Ос-
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
нов’яненко — робили спроби ПОНОВИ
ТИ український театр, убираючи дра
матичні твори в сучасні форми, вико
ристовуючи теми із селянського жит
тя, живу народну мову, український
колорит, народні пісні. Але замалий
репертуар і випадковість, спорадич
ність вистав мандрованих українсь-
ко-російсько-польських труп, що мали
на меті розважити українських маг
натів і догодити їм, аж ніяк не сприя
ли розвиткові українського театру.
Перші спроби відродити націо
нальний театр з’являються лише в
60-х та 70-х рр. У 1873-1874 рр.
Марко Кропивницький з ус
піхом улаштовував українські виста
ви в Харкові, а 1876 року створив
трупу в Катеринославі. Проте Емсь-
кий указ спричинив майже п’яти
річний вимушений «антракт» у роз
витку національного театру. У 1880
році пункт Емського указу стосовно
заборони українських п’єс був пере
глянутий, унаслідок чого театральні
вистави та концерти, хоч і з величез
ними обмеженнями, але дозволили
проводити.
Вісімдесяті роки на Наддніпрян
ській Україні стали періодом розкві
ту українського професійного театру,
справжнім батьком якого вважають
Марка Кропивницького.
10 січня 1882року М. Кропивниць
кий здійснив постановку п’єси
Т. Шевченка «НазарСтодоля*. Влас
не, саме з цієї дати й починається
літочислення українського профе
сійного театру. Для повноцінного
функціонування новоствореної труци
потрібні були кошти та досвідчений
керівник. Ним став Михайло Ста-
рицький. На утримання трупи він ви
користав усі гроші з продажу свого
маєтку, що дало змогу збільшити
персонал трупи, подвоїти хор, ство
рити власний оркестр, підвищити
платню акторам. Уже восени в Єлиса-
ветграді Старицький створив ук
раїнську професійну трупу, до якої
ввійшли: Олександра Вірина, Ганна
Затиркевич-Карпинська, брати Тобі-
левичі — Микола Садовський (теат
ральний псевдонім від дівочого
прізвища матері), Панас Саксагансь-
кий (псевдонім від назви місцевої
річки Саксагань), Іван Карпенко-Ка-
рий, їхня сестра Марія Садовська-
Барілотті, Марія Заньковецька та
інші самобутні актори, часто звані
«корифеями українського театру».
Трупа М. Старицького мала вели
чезний успіх у глядачів, особливе за
хоплення викликала гра М. Кропив
ницького та М. Заньковецької. Своїм
успіхом корифеї мали завдячувати й
творчому співробітництву з відомими
композиторами: П. Ніщинським (ав
тором «Вечорниць» до «Назара Сто
долі»), К. Стеценком, М. Лисенком.
Неоціненними є внески в станов
лення театру М. Старицького та
д! Яропивницького. Старицький
сТупив проти розважальної ролі те-
аТрУ та спотвореного зображення ул
а н с ь к о г о мужика як недоумкувато
го й п’яниці. Саме він уперше вивів у
водевілі на посміховисько не мужи-
а> а панів. М. Кропивницький —
« у к р а їн с ь к и й Мольєр» — був май
стром реалістичної гри,противником
зо в н іш н іх ефектів, позування, клоу
нади. У роботі з акторами Кропив-
ницький-режисер вимагав простоти,
життєвої правди, психологічного
розкриття образу.
Умови* у яких доводилося працю
вати акторам, були жахливими: ук
раїнські трупи не мали своїх по
стійних приміщень і змушені були
вести мандрівне життя; україномовні
спектаклі без дозволу губернаторів та
градоначальників не мали права на
постановку; в один вечір обов’язково
треба було зіграти п ’єсу ще й російсь
кою мовою, до того ж на стільки
актів, що й українська. Це не лише
фізично й морально виснажувало ак
торів, а й відлякувало глядачів.
Негативним явищем було й по
стійне роздроблення театральних
ТРУП. Під тиском зовнішніх обставин
1885 року трупа М. Старицького роз
палася на дві частини. На чолі однієї
вшився М. Старицький, на чолі
Другої (з більшою частиною кори- І
Феїв) став М. Кропивницький, а 1888
Р°кУі після нового поділу, з ’явилася |
ще одна трупа — М. Садовського.
Інтерес широкого загалу до українсь
кого театру викликав до життя
безліч малих труп: у 90-х рр. їх на
лічували вже близько 30.
Нелегкою була доля митців ук
раїнської сцени, їм доводилося стра
ждати та жертвувати собою заради
розвитку національного театру.
Тяжкі умови праці, боротьба за існу
вання, тривалі судові процеси пі
дірвали здоров’я М. Старицького та
призвели до повного банкрутства;
Марія Садовська-Барілотті, виснаже
на голодом і хворобою, померла на
сцені; Іван Карпенко-Карий, відбув
ши три роки заслання, увесь час пе
ребував під наглядом поліції; Марко
Кропивницький після струсу мозку
від навмисно спущеної на київській
сцені на нього завіси почав глухнути,
а під старість зовсім утратив слух.
Проте саме наполеглива сподвижни-
цька праця видатних режисерів й ак
торів дала змогу не лише вистояти та
утвердитися українському театрові,
а й вивела його на світовий рівень.
Український етнографічно-побуто-
вий театр мав величезний успіх. Мис
тецтво ансамблю, органічний кон
такт у виставах слова й пісні, чудове
знання та яскраве відтворення народ
ного побуту, відданість принципам
історичної правди й народності — ось
надбання українського національно
го театру.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.