Новий довідник: Українська мова. Українська література

Роль драматургії в українському літературному та культурному житті

Доля українського театру така ж
складна й терниста, як і доля ук­
раїнської літератури та мистецтва
взагалі.
Старий театр, самобутній, набли­
жений до народу (театр шкільної дра­
ми та трагікомедій, театр інтерлюдій
і вертепу) пережив свої найкращі ча­
си ще до зародження нового ук­
раїнського письменства. Зачинателі
нової української літератури — Іван
Котляревський, Григорій Квітка-Ос-
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
нов’яненко — робили спроби ПОНОВИ­
ТИ український театр, убираючи дра­
матичні твори в сучасні форми, вико­
ристовуючи теми із селянського жит­
тя, живу народну мову, український
колорит, народні пісні. Але замалий
репертуар і випадковість, спорадич­
ність вистав мандрованих українсь-
ко-російсько-польських труп, що мали
на меті розважити українських маг­
натів і догодити їм, аж ніяк не сприя­
ли розвиткові українського театру.
Перші спроби відродити націо­
нальний театр з’являються лише в
60-х та 70-х рр. У 1873-1874 рр.
Марко Кропивницький з ус­
піхом улаштовував українські виста­
ви в Харкові, а 1876 року створив
трупу в Катеринославі. Проте Емсь-
кий указ спричинив майже п’яти­
річний вимушений «антракт» у роз­
витку національного театру. У 1880
році пункт Емського указу стосовно
заборони українських п’єс був пере­
глянутий, унаслідок чого театральні
вистави та концерти, хоч і з величез­
ними обмеженнями, але дозволили
проводити.
Вісімдесяті роки на Наддніпрян­
ській Україні стали періодом розкві­
ту українського професійного театру,
справжнім батьком якого вважають
Марка Кропивницького.
10 січня 1882року М. Кропивниць­
кий здійснив постановку п’єси
Т. Шевченка «НазарСтодоля*. Влас­
не, саме з цієї дати й починається
літочислення українського профе­
сійного театру. Для повноцінного
функціонування новоствореної труци
потрібні були кошти та досвідчений
керівник. Ним став Михайло Ста-
рицький. На утримання трупи він ви­
користав усі гроші з продажу свого
маєтку, що дало змогу збільшити
персонал трупи, подвоїти хор, ство­
рити власний оркестр, підвищити
платню акторам. Уже восени в Єлиса-
ветграді Старицький створив ук­
раїнську професійну трупу, до якої
ввійшли: Олександра Вірина, Ганна
Затиркевич-Карпинська, брати Тобі-
левичі — Микола Садовський (теат­
ральний псевдонім від дівочого
прізвища матері), Панас Саксагансь-
кий (псевдонім від назви місцевої
річки Саксагань), Іван Карпенко-Ка-
рий, їхня сестра Марія Садовська-
Барілотті, Марія Заньковецька та
інші самобутні актори, часто звані
«корифеями українського театру».
Трупа М. Старицького мала вели­
чезний успіх у глядачів, особливе за­
хоплення викликала гра М. Кропив­
ницького та М. Заньковецької. Своїм
успіхом корифеї мали завдячувати й
творчому співробітництву з відомими
композиторами: П. Ніщинським (ав­
тором «Вечорниць» до «Назара Сто­
долі»), К. Стеценком, М. Лисенком.
Неоціненними є внески в станов­
лення театру М. Старицького та
д! Яропивницького. Старицький
сТупив проти розважальної ролі те-
аТрУ та спотвореного зображення ул­
а н с ь к о г о мужика як недоумкувато­
го й п’яниці. Саме він уперше вивів у
водевілі на посміховисько не мужи-
а> а панів. М. Кропивницький —
« у к р а їн с ь к и й Мольєр» — був май­
стром реалістичної гри,противником
зо в н іш н іх ефектів, позування, клоу­
нади. У роботі з акторами Кропив-
ницький-режисер вимагав простоти,
життєвої правди, психологічного
розкриття образу.
Умови* у яких доводилося працю­
вати акторам, були жахливими: ук­
раїнські трупи не мали своїх по­
стійних приміщень і змушені були
вести мандрівне життя; україномовні
спектаклі без дозволу губернаторів та
градоначальників не мали права на
постановку; в один вечір обов’язково
треба було зіграти п ’єсу ще й російсь­
кою мовою, до того ж на стільки
актів, що й українська. Це не лише
фізично й морально виснажувало ак­
торів, а й відлякувало глядачів.
Негативним явищем було й по­
стійне роздроблення театральних
ТРУП. Під тиском зовнішніх обставин
1885 року трупа М. Старицького роз­
палася на дві частини. На чолі однієї
вшився М. Старицький, на чолі
Другої (з більшою частиною кори- І
Феїв) став М. Кропивницький, а 1888
Р°кУі після нового поділу, з ’явилася |
ще одна трупа — М. Садовського.
Інтерес широкого загалу до українсь­
кого театру викликав до життя
безліч малих труп: у 90-х рр. їх на­
лічували вже близько 30.
Нелегкою була доля митців ук­
раїнської сцени, їм доводилося стра­
ждати та жертвувати собою заради
розвитку національного театру.
Тяжкі умови праці, боротьба за існу­
вання, тривалі судові процеси пі­
дірвали здоров’я М. Старицького та
призвели до повного банкрутства;
Марія Садовська-Барілотті, виснаже­
на голодом і хворобою, померла на
сцені; Іван Карпенко-Карий, відбув­
ши три роки заслання, увесь час пе­
ребував під наглядом поліції; Марко
Кропивницький після струсу мозку
від навмисно спущеної на київській
сцені на нього завіси почав глухнути,
а під старість зовсім утратив слух.
Проте саме наполеглива сподвижни-
цька праця видатних режисерів й ак­
торів дала змогу не лише вистояти та
утвердитися українському театрові,
а й вивела його на світовий рівень.
Український етнографічно-побуто-
вий театр мав величезний успіх. Мис­
тецтво ансамблю, органічний кон­
такт у виставах слова й пісні, чудове
знання та яскраве відтворення народ­
ного побуту, відданість принципам
історичної правди й народності — ось
надбання українського національно­
го театру.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.