Як письменник-реаліст, І. Нечуи-
Левицький дотримувався думки про
первинність ролі середовища у Ф°Р’
муванні людського характеру. Спо-
нвічна повага до б атьків, ш анобли-
Н „вертання до них на « Ви », послух є
пИтомими рисами українського наро
ду Чистота традицій, духовні цінності
сел я н ськ ої родини п исьм ен ни к ува-
аВ надзвичайно в аж л и в и м и для
с т а н о в л е н н яо собистості, а руйнуван-
вя цих ц ін н остей, п ерем огу м ате
р іа л ь н о г о над м оральн и м , духовним
– найстрашнішим злом. «Кайдаше-
ва сім’я» є соціально-побут овою по-
вістю-хронікою, у я к ій послідовно,
хронікально подається ж и ття родини
О м ельк а Кайдаш а. Ч лени цієї родини
в постійних сварках та колотнечах ду
ховно відчуж ую ться, переступаю ть
божі заповіді, м орально деградують.
Ідейно-тематичний зм іст. Сам ав
тор так визначив т ем у повісті: «Сі
мейний побут україн ського народу з
його великим потягом до особистої
незалежності та сам остій н ості в
сім’ї…», щ о ч асто п р и зво д и ть до
«крайнього інди відуалізм у, а часто й
до лайки, зм а ган ь і ко л о тн еч і» . І
справді, на п р и к л ад і однієї родини
висвітлено ж и ття всього українського
пореформеного селян ства. І. Нечуя-
Левицького, на відм ін у від поперед-
ників, не ц ік ав и ть святкове ж и ття
селян, етнографічна сторона селянсь
кого побуту, він описує лиш е зви
чайні будні родини К айдаш ів. Читач
СТає свідком п о стій н и х суперечок,
короткочасних п рим ирень і нових,
г°стріших та зап ек л іш и х від попе
редніх сварок, викликаних відстою
ванням власних інтересів: від бороть
би за мотовило, курку, яйця до роз
поділу землі, відмежування хат. Пи
сьменник навмисне згущує фарби,
гіперболізує проблеми, нагнітає ат
мосферу; він підводить нас до головно
го задуму повісті: індивідуалізм его
їстичних натур є головною причиною
духовної роз’єднаності в родині. Не
оминає письменник і гострих соціаль
них проблем, що постають перед селя
нами, він змальовує страшні карби,
накладені панщиною на героїв — без
земелля, забобонність селян, неспро
можність волості розв’язати нагальні
проблеми, відсутність єдності в гро
маді. Тривалий час українське літера
турознавство причиною всіх супере
чок у родині Кайдашів визначало
боротьбу за приватну власність. Праг
нення до приватної власності висмі
ювали та засуджували. Проте зараз
цю тезу переосмислено. І Омелько, і
М аруся Кайдаш і досягли певних
статків наполегливою важкою пра
цею, так виховували й своїх дітей.
Звісно, у їхній родині подекуди вини
кали непорозуміння, проте справжні
суперечки та сварки почалися після
одруження Карпа та Лавріна. Причи
ною конфліктів можна вважати пси
хологічну несумісність членів роди
ни, «конфлікт батьків і дітей*.
О бразна систем а. В експозиції
повісті письменник знайомить чита-
ча з сім’єю Омелька Кайдаша із села
Омнгоря. Усі члени родини поста
ють уже сформованими особистостя
ми зі своїми позитивними рисами та
вадами.
Старіш Кайдаш — типовий пред
ставник старшого покоління порефор-
меного села. «Він був добрий стель
мах… заробляв добрі гроші, але ніяк
не міг удержати їх у руках. Гроші
втікали до шинкаря. Паншина по
клала на Кайдашеві свій відбиток».
Чимало настраждавшись за панщиз-
няних часів, наробившись за свій вік
так. що «аж шкура болить». Кайдаш
намагається знайти забуття в чарці.
Дуже богомільна людина, він пос
тить дванадцять п’ятниць на рік,
вірячи, шо це врятує його від наглої
смерті, та надвечір знову завертає в
шинок. Урешті-решт Омелькоспився
до галюцинацій та потонув.
Надзвичайно колоритно виписано
образ Марусі Еаидашихи. Стара Кай-
даптиха — добра господиня, гарна ку
ховарка (її іноді запрошують кухова
рити пани та попи), завжди чепурна
та охайна. Проте і на неї панщина
наклала свій відбиток. Замолоду во
на довго служила в панів і «набрала
ся од їх трохи панства», «до природ
ної звичайності української селянки
пристало щось вже дуже солодке, аж
нудне*. Зовнішня пиха, облесливість
у розмові, оте недоречне «проше вас»
роблять її смішною. Оженивши СИНЯ
та взявши в хату добру робітницю
Кайдашиха з першого ж дня свої со-
лодкі медові слова замінила на полив
і скинула на невістку всю роботу
Дріб’язковість, непорядність стали
причиною колотнеч і бійок, У ЯКИХ
здебільшого страждає сама Кайда
шиха. Родинні конфлікти частіша
ють і загострюються. Вони не припи
няються ані після зведення нової ха
ти для Карпа, ані після одруження
Лавріна, ані після смерті старого
Кайдаша, ані після того, як Карно
«відірвав хату* та поставив між
подвір’ями тин. До сварок долуча
ються не лише невістки й сини, а
навіть їхні діти.
Карпо — старший син Кайдаша —
мовчазний, гордовитий, він ніколи
навіть не сміявся гаразд. «Його на
суплене, жовтувате лице не роз
виднювалось навіть тоді, як губи
осміхались*. Після одруження та на
родження сина Карпо ніби виріс у
власних очах, відчув себе справжнім
хазяїном. Він ніколи не був покір
ним, змалку не змовчував батькові, а
під час сварки через мотовило впер
ше підняв на старого Кайдаша руку-
Знаючи про жорстокість та чер
ствість Карпа, громада обирає його за
десяцького, мовляв, «з нього буде
добрий посіпака».
М от ря якнайкращ е підійшла Д°
пари Карпові. С тарш а Д о в б и ш е в а
дочка «мала серце з перцем* та «бул®
606
услива, як мухи в Спасівку».
Цівава. моторна, добра робітниця,
о0зумна, вона ш видко постерегла
ве1 к оритися. Спочатку невістка лише
н ам агал ася чинити опір Кайдашисі,
яка помітувала нею, мов наймичкою,
та згодом сама вже провокувала су
тички та сварки.
Антиподами Карпові та Мотрі в
повісті є Лаврін і М елашка. Лаврін —
тонка поетична натура, він у всьому
бачить прекрасне. Закохавш ись у
Мелашку, не вважає на те, що дівчи
на бідного роду, а одружившись із
нею, намагається добрим словом, лас
кавим поглядом розвіяти тугу коха
ної. Проте з часом і Лаврінова душа
черствіє. Він стає грубішим з батьком
і в одній зі сварок кидає йому: «Ваша
частка — і моя частка; ви сьогодні
господар, а я завтра». Такі ж мета
морфози відбуваються й з Мелаиі-
кою. Ніжна, ласкава, мрійлива, майже
Дитина, одразу після зам іж ж я вона
намагається уникати суперечок. Щоб
не чути постійних сварок і колотнеч,
молодиця навіть не хоче вертатися з
прощі додому. Та повернувшись до
Кайдашів, вона пристосувалася до
зовнішніх обставин і сама стала схо
жою на Мотрю та Кайдашиху. Ме-
•іашка все охочіше вступає у сварки,
чається. Побут, буденність, дріб’яз
ковість засмоктують, мов болото, змі
нюють та калічать найкращі душі.
Композиційна структура повісті.
Євген Гуцало влучно назвав повість
«Кайдашева сім’я» «ареною людсь
ких пристастей». Сюжет розгортаєть
ся за принципом наростання,
нагнітання епізодів і сцен — принци
пом, притаманним драматичним тво
рам. Напруження зростає в повісті
поступово. Перші сварки Кайдаша з
Карпом відбуваються вже на початку
повісті, проте вони не вирізняються
ані гостротою, ані запальністю. Піс
ля одруження Карпа характер сути
чок змінюється. Причини їх, як пра
вило, дріб’язкові: мотовило, яйця,
курка, кухоль, півень, кабан, груша,
та наслідки завжди жахливі — пору
шення етичних норм, народної мора
лі, бо син здіймає руку на батька,
Мотря вибиває Кайдашисі око, Карпо
женеться з дрючком за матір’ю, зага
няє в ставок і ладен вдарити, та зупи
няється, бо «не так ш кода… матері,
як чобіт». Діалоги, полілоги дійових
осіб виконують рушійну функцію у
творі, саме в діалогічному мовленні
найширше розкриваються характери
членів Кайдашевої родини. Автор ли
ше подекуди в опосередкованій роз
повідній манері подає нам характе
ристику персонажів, іноді вказує на
зміни (в основному портретні), що
відбуваються з Кайдашенками.
Мова є надзвичайно важливою для
розкриття внутрішнього світу пер
сонажів, їх характеристики. Карпо
вже з перших рядків постає перед
читачем іронічним, уїдливим та
глумливим (у цьому упевнюють йо
го жартівливі, а подекуди й грубува
ті приказки та порівняння, коли
він дає характеристики дівчатам
(із розмови братів про сватання).
У сценах любовних зустрічей Лав-
ріна та Мелашки молодший Кай-
дашів син справляє враження ніж
ної, щирої, мрійливої людини.
Ліричність образу підкреслюють
пестлива народно-поетична лексика,
рядки з пісень.
Природа сміху повісті «Кайдашева
сім’я* надзвичайно багатогранна.
Сміх буває різного діапазону, від
доброзичливого, жартівливо-безтур
ботного, гумористичного до сумного
й навіть печального сміху («сміху
крізь сльози»). Так, пригоди п’яно
го Кайдаша, коли він не може знай
ти дверей, повернувшись пізно
ввечері з шинку («Жінко! Де ти у
вражого сина діла двері?..») викли
кають доброзичливий сміх, а його
нагла смерть — гіркий усміх крізь
сльози.
Дотепні прислів’я, приказки, по
рівняння, колоритні вислови, бру
тальна лайка, експресивно забарв
лені діалоги не лише викрешують
сміх так, що «аж іскри сипляться», а
й засуджують порушення традицій і
споконвічних етичних норм україн
ської родини.