Літературну критику XIX ст. роз­
глядають у літературному контексті.
Усі критики того часу самі були пись­
менниками. Через це важко говорити
про літературну критику як окремий
вияв літературного процесу. «В нас
нема критики…», — часто говорив
Іван Франко (її центральна інтелек­
туальна постать), щоправда, маючи
на увазі суспільну критику. Зріла
критична традиція склалася лише
наприкінці XIX ст.
Тогочасна критика була швидше
наказовою, аніж описовою. Вона взяла
на себе роль учителя, указувала пись
менникам, як треба писати. Для лгге
ратурної критики кінця XIX – початку
XX ст. було характерним замовчуван
652
Нова література
оминання незрозумілих тенденцій,
0 ’ стилів письменників та їхніх тво-
Р..’(Так замовчувалися драматичні
ціеми Лесі Українки); категоричний,
нетерпимий осуд усього того, що вихо­
дило за межі усталеної народницької
традиції (Сергій Єфремов негативно
віДгУкУвався ПР° ТВ0РЧ^СТЬ Ольги Ко-
би л я н сь к ої, Гната Хоткевича; Іван
Франко різко критикував «молодому-
зівців»)- Д о того ж деякі літературні
діячі були водночас і письменниками,
1 критиками, і видавцями, і редакто­
рами (Франко, П авлик, Маковей,
Грушевський, Щурат). Як редактор
«Першого вінка» Франко викинув з
друку перший варіант «Царівни»
(«Вона вийшла заміж») Ольги Коби-
лянської. Катря Гриневичева згадує,
що її вірш, поданий до публікації,
Франко переробив так, що власним
лишився тільки підпис авторки. Про­
те вона говорить про це з вдячністю
та поклонінням великому талантові.
Народники вважали свою позицію
єдино правильною, а відтак уніфіка­
ція, вирівнювання усіх творів від­
повідно до народницького зразка ли-
®е шкодила літературному поступу.
Поява нових течій спричинила по­
зитивні зміни в літературі загалом і
3°крема в критиці. Діалоги, супереч-
Ки >дискусії стали ознакою доби та
Дали можливість для творчих по­
шуків, обґрунтувань та обстоювання
воїх естетично-мистецьких позицій.