Не тільки як талановитий пись­
менник та визначний громадсь­
кий діяч дорогий він нам, але й як
зразок непохитності, громад­
ської самодіяльності, боротьби
з тяжкими обставинами.
С. Єфремов
Він більше працював, ніж жив…
М. Чернявський
Народився Борис Дмитрович Грінченко
9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на
Харківщині (тепер Сумська область) у збіднілій
дворянській родині. Його батько, відставний
штабс-капітан, над усе прагнув дотримуватися
«способу життя, властивого дворянам», заборо­
няв говорити українською мовою. Незважаючи
на заборону, Грінченко опанував живу розмов­
ну, а згодом і літературну українську мову, опа­
нував настільки досконало, що зміг укласти
славнозвісний чотиритомний «Словар українсь­
кої мови». У 1874—1879 рр. навчався в Харків­
ській реальній школі, але з п’ятого класу був
виключений за читання й розповсюдження за­
бороненої літератури. Після двомісячного ув’яз­
нення Грінченко втратив право навчатися далі, а
відтак здобував освіту самотужки. 1881 року він
екстерном склав екзамен на звання народного
вчителя й розпочав освітню діяльність, якій
присвятив понад десять років свого життя.
1894 року Грінченко переїхав до Чернігова.
Працював діловодом у земстві, разом з дружи­
ною упорядковував музей української старови­
ни поміщика й мецената В. Тарновського.
З 1902 року Грінченко живе в Києві, де на
пропозицію журналу «Киевская старина» бе-
653
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
реться укладати словник української мови. Цю
унікальну роботу відзначено другою премією
Російської академії наук. У 1905 році він реда-
гує першу українську щоденну газету «Гро­
мадська думка», а в 1906 — журнал «Нова гро­
мада»; того ж року стає керівником київського
товариства «Просвіта».
У післяреволюційні роки реакції посилюють­
ся переслідування Грінченка. 1910 року Грінчен-
ко, змучений туберкульозом, на який захворів
ще в шістнадцятирічному віці в харківській в’яз­
ниці, виїздить на лікування до Італії, де нев­
довзі й помирає (6 травня 1910 року). Похований
письменник на Байковому кладовищі в Києві.
Сергій Єфремов назвав Бориса
Грінченка «першим професіональ­
ним письменником на Україні*. Його
літературний доробок становлять
п’ять повістей: «Соняшний про­
мінь», «На розпутті», «Серед темної
ночі», «Під тихими вербами», «Брат
на брата», кілька драматичних тво­
рів («Ясні зорі», «Серед бурі» та
інші), близько п’ятдесяти оповідань,
том поезій і незчисленна кількість
публіцистичних, критичних, істори-
ко-літературних та популярно-нау­
кових праць.
Дебютував Борис Грінченко як по­
ет 1881 року в часописі «Світ». Про­
тягом життя видано шість його збі­
рок, зокрема «Пісні Василя Чайчен-
ка» (1884), «Під сільською стріхою*
(1886), «Хвилини* (1903) тощо.
Більшість Грінченкових віршів є
програмними народницькими поезі­
ями, серйозними дидактичними тво-
і рами, що мають суспільне звучання
Об’єктом художнього зображення в
ЙОГО творчості, як це Є ТИПОВИМ д л я
народників, стало селянське життя.
І. Франко так охарактеризував лі­
тературно-громадську діяльність пи­
сьменника: він належав до «неспо­
кійних, вихроватих» натур, котрі
«кидаються на всі боки, заповняють
прогалини, латають, піднімають по­
валене, валять те, що поставлене не
до ладу, будують нове, шукають спо­
собів підняти до роботи більше рук».
Така оцінка є справедливою щодо
всієї творчості письменника: його по­
езія, проза, драматичні твори, літе­
ратурознавчі праці, «Словарь україн­
ської мови», переклади з інших мов
сприяли подальшому розвитку ук­
раїнського письменства.
З-поміж віршів на громадянську
тематику особливе місце займають
поезії, присвячені Україні:
Убогії ниви, убогії села,
Убогий обшарпаний люд,
Смутнії картини, смутні невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Картини лихоліття, страждань, не­
долі українського люду постають з
поезій Бориса Грінченка. Вони при­
гнічують його, але водночас надиха­
ють на боротьбу, протест, обстоюван­
ня прав народних. Потреба працювати
для простих, неосвічених селян ста
провідною зорею Грінченкової ЯК
письменницької, так і просвітньо
654
Нова література
яльності. Із притаманим народни­
кам запалом митець закликає інте­
л іген ц ію до праці для рідного народу,
б «зникли ганебні назвища «пан»
та « м у ж и к » , а щоб виробилася з ук­
р а їн сь к о ї нації одна національно-са-
м о св ід о м а , освічена громада».
Його перші повісті з житття укра­
їнської інтелігенції «Сонячний
промінь» і «На розпутті» стали на­
бутком нашої літератури. Грінченко
висловлює свої погляди щодо місця
інтелігенції в житті українського на­
роду, та все ж таки приходить до дум­
ки, що «…тип позитивного українсь­
кого інтелігента ще й не виробився до
пуття», через це представники народ­
ницької інтелігенції, виведені ним у
повістях, зустрівшись зі страшними
реаліями життя, зрозумівши, що нічо­
го не здатні змінити, зазнають гіркого
розчарування у своїх мріях й ідеалах.
Тож у наступній повістевій дилогії
письменнник повертається до зобра­
ження життя селян, облишивши
проблеми української інтелігенції.
У центрі першої частини дилогії —
повісті «Серед темної ночі» — родина
типового українського селянина П и­
липа Сиваша. Чесний, працьовитий
г°сподар, зі старосвітськими погля­
дами та чистим сумління, старий Си-
аЩ виховав трьох синів — Дениса,
Романа та Зінька. Початок повісті
^тимістичний. Родина Сивашів зі-
Ралася за святковим столом з нагоди
повернення зі служби середульщого
брата Романа. Поглядаючи на синів
— Дениса — «поважного.., здорово­
го, як робочий віл», Зінька, очі якого
«сяли цілим сяєвом молодого вогню»
та Романа, поважного, вдягненого та
обстриженого по-городянському, —
старий Сиваш тішив себе думками,
що «за такими синами й забагатіти
можна». Та вже наступний день
приніс гірке розчарування. Зіпсова­
ний морально Роман аж ніяк не зби­
рався братися до роботи й зневажав
батька та братів. Прагнення легкого
хліба, гордування мужичою мовою,
працею призводять до постійних кон­
фліктів у родині Сивашів. Денис, що
сам кривавим потом заробляв статки,
відмовився годувати запанілого бра­
та. Розлютившись на брата й батьків,
не маючи грошей, Роман починає
красти — пшеницю, кожух, сало. Де­
нис, вистеживши брата, відводить
його, як злодія, зі скрученими рука­
ми у волость. Тепер з Романа кепкує
все село. Зганьблений, розлючений,
він змушений податися до міста, де
знайомиться з Патроклом Хвигу-
ровським — ватажком зграї коно­
крадів. Легкі гроші, злодійське ж ит­
тя засмоктують Романа далі й далі.
Перший страх, залишки здорової мо­
ралі полишають його, і парубок стає
запеклим злодієм. Щоб помститися
братам та батькові, він приводить
товариство в рідне село, викрадає
655
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
коней спочатку в батька, потім — у
сусідів.
Конокради — найстрашніші воро­
ги селян. Мирні трудівники, упій­
мавши злодіїв, не раз чинили само­
суди. Картиною такого самосуду,
страшного катування Романа за­
кінчується повість. Щоб відвернути
увагу селян, Роман підпалює клуню,
а на другому кінці села його братчи­
ки викрадають коней. Денис, упій­
мавши брата, спокійно дивиться, як
Романа живцем кидають у вогонь,
ставлять босими ногами на жар.
«І в той час, як ноги йому [Романо­
ві] горіли, його страшні з муки очі
бачили перед собою спокійну Денисо­
ву постать…» Та найбільшої ганьби
зазнає старий батько: один з його
синів виявився злодієм, а інший —
« каїном проклятим».
Тільки найменший брат Зінько
живе за законами совісті. Це тип
правдошукача, доброї серцем та ду­
шею людини, що, не цураючись зви­
чайної мужичої роботи, прагне здобу­
ти освіту — самотужки навчається
грамоти, намагається допомогти лю­
дям. Він єдиний намовляв Романа по­
вернутися до нормального життя, по­
миритися з батьком і Денисом. Зінь­
ко навіть зважується супроти волі
батьків одружитися з Левантиною
— сусідською наймичкою, Романовою
покриткою. Образ Левантини, без­
таланної сироти, ніжної, мрійливої
вродливої дівчини уособлює перед,
часно загублену молоду силу. Попри
те, що Роман зав’язав їй світ, зробив
покриткою, покинув напризволяще з
дитиною, вона намагається врятува­
ти його. Та гине сама.
Назва повісті є дуже символічною.
Селяни, зазнавши утисків, злиднів
здирств, не маючи можливості обсто­
ювати свої права, скніють у темряві
ночі.
Ця повість композиційно пов’яза­
на з другою частиною дилогії «Під
тихими вербами», назва якої вже є
іронічною. Під тихими вербами чи­
няться страшні злочини, набагато
страшніші від тих, про які йшлося в
першій частині. Пов’язують частини
дилогії долі двох братів Дениса та
Зінька (Романа за конокрадство за­
суджено та вислано в Сибір). Старий
Сиваш так і не зміг пробачити Дени­
сові наругу над братом та ганьбу Си-
вашевого роду, тож не віддав, а «ки­
нув, як собаці, його частку». З того
часу страший брат забагатів, став
добрим, поважним господарем, водив
«кунпанію» з такими ж заможними
хазяями. Він намагається прибрати
до рук землю переселенців, щоб ра­
зом з іншими глитаями та старши­
ною панувати над громадою. «Роби­
тиме громада, що вони звелять. Вони
будуть тут пани… Попанували пани-
поміщики, тепер ще треба й госпо-
дам-хазяїнам попанувати!» Виникає
656
протистояння між глитаями та
бідними селянами.
Конфлікт загострюється ще й через
те, Щ° голоту захищає рідний брат
Д ениса — Зінько. До речі, подібний
конфлікт між братами по крові відбу­
вається між Панасом та Грицъком
Момотпами. Панас за десятину землі
вбиває брата.
Зінько намагається чинити опір ба­
гатирям: засновує для бідніших се­
лян касу, вчить читати, обстоює гро­
мадські права. «Хазяї села» бояться
Зінька, вбачаючи в ньому ту силу, що
здатна підняти селян, тож жорстоко
розправляються з ним: спочатку зви­
нувачують у вбивстві Грицька, а ко­
ли Зінько таки опиняється на волі,
забивають до півсмерті.
Усе своє життя Зінько боровся за
правду, виступаючи проти обмеже­
ності, затурканості, забобонності
селян, та не зміг навернути на
правильний шлях навіть найближчу,
найдорожчу людину — дружи­
ну Гаінку. Тож його смерть, причи­
ною якої стало знахарське зілля,
подане Гаїнкою, наводить на сумні
роздуми. Сцена прощання Зінька з
Рід н и м и й близькими має симво­
лічний характер:
~~ Ще не зійшло сонце?
— Скоро зійде…
Єдиним променем надії в повісті
СТає Ця фраза, сказана однодумцем і
товаришем Карпом.
І справді, жевріє надія, що сонце
зійде, і добро, посіяне Зіньком, дасть
добрі сходи.
«Один з псевдонімів Грінченкових
— був «Вартовий», і трудно добрати
інше слово, яке так влучно схаракте­
ризувало б його роль в історії рідного
краю. Справді, він був вартовим, що
цілі десятиліття не сходив з свого
важкого й відповідального місця»
(С. Сфремов).