На думку Наталки Біло церкі
вець, Ольга Кобилянська нале
жить до плеяди тих молодих
письменників рубежу століть,
що самі створили себе «завдя
ки наполегливій і послідовній са
моосвіті, копіткій праці (не раз
у гнітючих особистих, побуто
вих обставинах), активному
втручанню в громадське життя».
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася
27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора
на окраїні колишньої Австро-Угорської імперії
(тепер Гура-Гуморулуй, Румунія) у багатодітній
родині дрібного урядовця. За тодішніми тра
диціями інтереси жінки мали обмежуватися кух
нею, дітьми та церквою. Через це та через ма
теріальну неспроможність дати освіту всім дітям
Ольга Кобилянська закінчила лише чотири кла
си народної школи, які, за її висловом, дали
тільки основу «для дальшого розумового роз-
в°ю». Надзвичайно обдарована від природи
(мала хист до музики, співу, малювання; брала
Участь у театральних самодіяльних виставах і
концертах), Ольга Кобилянська навчається са
мотужки, вивчає західну європейську літерату
ру. захоплюється модерними ідеями. Перші тво
ри Ольги Кобилянської («Гортенза, або Картина
з життя однієї дівчини», «Картина з життя Буко
вини», «Вона вийшла заміж») написані німець
кою мовою. З 1891 року після переїзду до
Чернівців молода письменниця глибше оз
найомлюється з українським літературним жит
тям. З ранньої юності Ольга Кобилянська
мріяла бути українською письменницею, однак
як невідповідну українській літературі й життю
сприйняли українські письменники творчість Ко
билянської. Гй закидали «фальшивий німецький
сентименталізм», занепадництво, на що Леся
Укараїнка зауважувала, що «вирятувала Коби-
лянську Німеччина, показала їй ширший євро
пейський світ, навчила ідей, навчила стилю».
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років Коби
лянська бере участь у феміністичному русі на
Буковині й у Галичині. Загалом не схильна до
публічних акцій, вона навіть виступила з до
повіддю в Товаристві руських жінок у Чернівцях
під назвою «Дещо про ідею жіночого руху».
Феміністичні погляди Кобилянської, її новатор
ство викликали осуд майже всіх представників
українського красного письменства (за винят
ком Лесі Українки). Цих двох талановитих пись
менниць об’єднувала близькість світоглядних
позицій і вимушена опозиційність до чоловічої
літературної еліти. Саме вони зробили спробу
зруйнувати панівну народницьку ідеологію у
сфері культури та принесли в українську літера
туру новітні модерні ідеї. Згодом Іван Франко
був змушений визнати, що «Ольга Кобилянська
— визначне явище в українській новітній літера
турі. її перші твори були свіжим подихом повітря
у цій літературі…».
Померла письменниця 21 березня 1942 року.
Ольга Кобилянська своїми повістя
ми «Людина» та «Царівна» започат
кувала новий етап української прози.
Вона висвітлювала життя освіченої
667
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
жінки, не здатної миритися з мер
кантильністю та бездуховністю
міщанського середовища. Проза Ко-
билянської є насамперед психологіч
ною та феміністичною. Повість «Лю
дина» написана під безперечним
впливом натхненниці та зачинатель
ки феміністичного руху — Наталі
Кобринської і їй присвячена. Перша
редакція повісті (1887) була написа
на німецькою мовою, Іван Франко її
відхилив. Нова редакція твору поба
чила світ лише 1894 року. Головна
героїня повісті — Олена Ляуфлер —
донька цісарсько-королівського лісо
вого радника, що «мав велике пова
жання, великий вплив і великі дохо
ди* . З поміж п’ятьох дітей (чотирьох
доньок і сина) освіту дістав лише хло
пець, хоч не мав до цього ані бажан
ня, ані хисту. Доньок виховували в
традиційній для того часу манері.
Пані радникова «не належала до тих
жінок, котрі супокійним оком гля
дять на доньок, наколи ті беруть
книжку до рук і в будню днину та чи
танням безбожних любовних дур
ниць або й інших пустих діл крадуть
час Богові*. Та від цього «трійла* во
на не змогла вберегти свою середню
дочку Олену, яка, начитавшись усі
ляких книжок, лякала матір страш
ними словами: соціалізм, натуралізм
дарвінізм, питання жіноче, питання
робітниче… Підтримує Олену лише
Стефан Лієвич — молодий медик,
що, проживши певний час у Швей-
царії, захопився новими ідеями, зок
рема ідеєю емансипації жінок. Вони
мали побратися за два роки, після по
вернення Лієвича з практики. Май
бутнє несло багато нещ асть. Не
сподівана смерть нареченого (він по
мер від тифу, заразившись під час
практики в шпиталі) підкосила Оле
ну. Її брат, надія та сподівання
батьків, пияцтвом, картярством, бор
гами довів родину до зубожіння.
Батька через розтрату доручених гро
шей вигнали зі служби, залишивши
йому тільки мізерну пенсію. Родина
покладає надію на вигідний шлюб
Олени з К. Проте дівчина знаходить у
собі сили чинити опір долі. Вона
відмовляється від шлюбу, вважаючи,
що «подружжя без любові… — це
брудні відносини», та бере на себе всі
турботи, пов’язані з утриманням ро
дини. Живучи в «нужденному пусто
му селі», орендуючи землю в старшої
сестри, Олена дбала про господар
ство, залагоджувала всі проблеми,
виконувала найважчу роботу. Само
губство брата, звістка про те, що нев
довзі землю продадуть, а їм доведеть
ся шукати новий притулок, змушу*
ють Олену погодитися на заміжжя з
Фельсом, якого вона не кохає, хоч і
сподівається, що любов, «наколи по
ходить від симпатичних осіб, викли
кає і в нас настрій, подібний до лю
бові…». Відтак Олена йде на комп
Нова література
оміс: заради родини жертвує собою,
своїми ідеями та переконаннями. Під
тііск о м зовніш ніх обставин вона по
ч и н а є мислити так , я к інш і. На закид
сестри Ірини: «Він добрий чоловік,
але дуже ограничений», вона заува
жує: «Ну, так, але все ж таки він має
д о х о д и ; а головна річ: він добрий чо
л о в ік !..» Олена прекрасно усвідом
лює, що чинить насилля над собою,
що відтепер заж иве лиш е фізичним
життям, тому й просить Ірину: «Не
буди в мені колиш ньої людини!».
Олена Л яуфлер — це тип нової
жінки, гордої, незалеж ної, внутріш
ньо багатої, інтелігентної, спромож
ної на виклик суспільству; тип самої
Кобилянської. За визначенням Со
ломії Павличко, центральним сюже
том повісті «Лю дина», як і всієї твор
чості Кобилянської, є «зіткнення ж і
ночої сили й чоловічої слабкості».
Сильна, вольова Олена Ляуфлер про
тиставлена слабким чоловікам. Най
кращий з-поміж чоловіків, Стефан
Лієвич, освічений, обізнаний з новіт
німи філософськими ідеями, також
має свої вади, я к і визнає навіть вона:
«се був нудний педант, був заздріс
ний, був гарячка і мав ще блуд одіди-
чений (спадковий недолік), про кото-
рий довідавшись, я з жалю та розпу
ки мало що не збожеволіла… Його
батько збожеволів з пиття і помер з
т°го… а він як-небудь і не пив налого-
Во >однак пив радо». Позбутися своєї
вади Лієвич мав надію лиш е за допо
моги Олени. Кохаючи його за правду,
за те, що «був дійсно цілою люди
ною …. не гнувся, а прямував без-
глядно до одного, до праведного», Оле
на не вважає на його вади. Недоліки
ж інш их чоловіків видаються їй на
багато страшніш ими. Молодий К.,
«якого всі визнають «пишною, слав
ною партією», дістає від Олени таку
характеристику: «…він чоловік хо
лодний, з вирахуванням, котрий лиш
хоче уживати, котрого «я» становить
для нього одинокий світ… Се егоїст і
чоловік гордий». Думаючи про Фель-
са, вона більше звертає увагу на його
силу та вроду, проте соромиться його
усміху, «котрий зраджує, що він ог
раничений». Слабкими виявляються
навіть батько, що під тиском горя,
злиднів спивається й втрачає подобу
людини, і брат, слабкодухий і безві
льний, підвладний усім вадам, який
чинить самогубство через нерозділе-
не кохання. Слабке, хворе на абсолю
тизм суспільство виховує й слабких
ж інок, як і замість того, щоб обстою
вати свої права, рівність м іж чо
ловіком і жінкою, засуджують Оле
ну, її «просвічені, здорові погляди».
Важко лишатися Людиною в такому
супільстві під тиском патріархаль
ності, міщанських традицій і консер
ватизму. Важко не зрадити своїх пе
реконань. Недовіра, невпевненість у
силах, витривалості Олени не поли-
669
гаає навіть Лієвича: «Я паную над
обставинами й тому можу сказати,
що від мене залежить моя доля. Жінка,
однак, вона тепер полишена на волю
долі…» Лікар, єдиний, кому звіри
лась Олена, застерігає: «Біда ломить і
залізо, в ви лиш людина…». В Олені
справді перемагас людське, жіноче
начало: заради родини вона виходить
заміж без любові, проте епіграф до
другої частини, узятий з твору Фрід-
ріха Шпільгагена «Завжди вперед»,
засвідчує, що в ній житиме «…любов
до свободи і непохитна рішучість не
дати нікому себе поневолити…».
Ольга Кобилянська розвиває цю тему
в повісті «Царівна» (1895).
Найпродуктивніший період твор
чості письменниці припадає на дру
гу половину 90-х років XIX — перше
десятиліття XX ст. Вона публікує на
риси, новели, оповідання, повісті.
1902 року з’являється повість «Зем
ля». В її основу покладено реальні
продії — братовбивство, що сталася
восени 1894 року в селі Димка побли
зу Чернівців. Кобилянська свідчить в
автобіографічному нарисі: «Я просто
фізично терпіла під з’явиськом тих
фактів і коли писала — ох, як хвиля
ми ридала!..» На прикладі життя,
важких трудових буднів однієї се
лянської родини Кобилянська випи
сала характерні явища тогочасної
дійсності, суспільні й родинні відно
сини в буковинському селі, посилен
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА______ ________
ня плади землі над селянином-хлібо-
робом, для якого вона стає фатумом
поглинає всі думки й почуття, у
центрі повісті образ Івоніки Федорчу
ка — типового буковинського селя
нина. Івоніка разом з дружиною
Марійкою виснажливою, наполегли
вою, нелюдською працею заробили
чималі статки й добре ім ’я: «Вона
(земля) підпливла наш ою кров’ю і
нашим потом. Кожда грудка, кож-
дий ступінь мож е посвідчити, як
наші крижі угиналися тяж ко*. У лю
бові, шані до землі виховав Івоніка
Федорчук і старшого свого сина —
Михайла. Чесний, добрий, працьо
витий М ихайло поваж ає батька й
матір, дбає про землю , господарство.
Проте він невдовзі має йти «до бран
ки*, відслужити два роки. Страшними
постають роки ж овнірської служби.
Спокійний, терпеливий, урівноваже
ний Михайло через кілька місяців
прагне втекти або ж покінчити життя
самогубством, такою нестерпною
видається йому служ ба. Та час
минає, до кінця служби лишається
кілька м ісяців, і М ихайло дістає
двомісячне звільнення. Він кохає Ан-
ну — панську наймичку — чесну и
порядну дівчину, яку поважає кожен
у селі. М ихайло з Анною чекають на
деньсв. М ихайла — Михайлового па
трона, щоб попросити батьківського
благословення на шлюб (Анна ва
гітна). М ихайло з Анною усвідомлю-
670
Нова література
іоть, ‘До батьки (особливо М арійка)
навряд чи погодяться на їхній шлюб,
адже Анна — бідна найм ичка, не має
землі, господарства.
Повна протилеж ність М ихайлові
його молодший брат С ава, що зовсім
не тяжіє до роботи, а знає лиш е руш
ницю та полювання. Сава сохне за
чорноокою Рахірою — негарною дів
чиною, до того ж близькою родичкою
— своячкою. Намарні вмовляння й
Івоніки, і М арійки, і М ихайла: Сава
не полишає Рахіру; зневажає батьків,
нехтує роботою. За непослух батько
обіцяє віддати всю землю Михайлові.
Та за той час, що брат був у війську,
Сава дуже змінився. Хоч і без велико
го бажання, але він допомагає по гос
подарству, працює в полі. Якщо ко
лись він заради Р ахіри ладен був
тікати до М олдови, то тепер земля ва
бить і його. Слова Рахіри: «Як не бу
деш мати зем лі, то не зможемо побра
тися! З чого нам жити?» — і штовха
ють Саву на братовбивство.
Земля, пристасть до збагачення
засліплює й М арійку. Після см ер
ті сина вона не хоче й не може по
вірити, що М ихайло збирався взяти
за дружину наймичку й відмовляє
Анні навіть у проханні прихисти
ти хоч би одне з її новонароджених
близнят.
Проте предметом дослідження в
Повісті є не зовніш ні події, не власне
Факт братовбивства (адж е він не став
розв’язкою ), а психологічний аналіз
внутрішнього світу лю дини, її пере
ж ивань, почуттів, а відтак д ій і
вчинків. Ольга Кобилянська, аналі
зуючи риси Сави. поступово підво
дить, обґрунтовує причини злочину.
З непереветеною майстерністю, пси
хологічним чуттям виписані картини
М ихайлового похорону, сцени про
щання Анни з коханим. У повісті ба
гато містичного: сни, ворож іння, об
раз «сусіднього л іск а», таєм н ич ої
мряки. Деякі деталі підсилюють зоб
раж ене. На М ихайлові виступає
свіжа кров, коли мати відмовляється
вірити А нні. Коли постає питання,
хто є вбивцею, свічка падає й котить
ся до ніг Сави. Анна сама таврує Саву
братовбивцею, та Марійка не хоче в
це вірити: втративши одного сина,
вона прагне зберегти другого. Ольга
Кобилянська показала землю як за
грозливу силу, що закріпачує лю ди
ну, стає причиною найстраш ніших
трагедій. Символічним видається
прагнення Анни н П ет ра віддати си
на до школи: «Нема йому що до землі
прив’язуватися… вона ін оді самого
горя наноегь!»
За визначенням літературознавця
Федора Погребеника, повість «Зем
ля» — «це ф ілігранне м истецьке
полотно, що справляє надзвичайно
сильне враженння багатим соціаль
ним, морально-етичним і естетичним
змістом».__
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: «Тіні забутих предків»
Наступна: Василь Стефаник 1871-1936 рр.