Доробок Миколи Вороного —
міцна і надійна частка того під­
мурку, на якому повстане і вже
повстає велична нова будівля
— наша розкрилена духовність.
Г. Вервес
Микола Кіндратович Вороний (літературні
псевдоніми Арлекін, Віщий Олег, Микольчик
Сиріус та інші) народився 6 грудня 1871 року в
сім’ї ремісника на Катеринославщині (тепер
Дніпропетровська область). Навчався в Хар.
ківському, потім у Ростовському реальному
училищі, згодом — у гімназії в Ростові-на-Дону
Вірші почав писати ще гімназистом, захоплю­
вався творчістю Т. Шевченка, театром М. Кро-
пивницького, політичною літературою.
Через зв’язки з народницькими організа­
ціями потрапив у поле зору поліції, йому забо­
ронили вступати до університету, проживати в
Петербурзі та інших великих містах. Тому з 1895
року Вороний навчався у Віденському універси­
теті, потім у Львівському, працював режисером у
театрі «Руська бесіда».
Вийшли друком збірки віршів «Ліричні пое­
зії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зіл-
ля» (1917). «В революції 1917 року, — пише
М. Вороний в автобіографії, — я брав дуже
енергійну участь, особливо на початку (при моїй
участі оганізовувалось перше ядро Центральної
ради)».
Загибель УНР стала причиною виїзду за кор­
дон. Змучений і виснажений, 1920 року Вороний
емігрував до Варшави («їхав з неохотою, з му­
су»). Там видав збірку поезій «За Україну»
(1921). 1926 року повернувся до Києва. 1934 ро­
ку Акимов (Егідес) — уповноважений секретно-
політичного відділу ДП У УРСР — виніс постано­
ву про початок попереднього слідства в справі
М. К. Вороного, якому інкримінували «контрре­
волюційну діяльність». М. Вороний під час допи­
ту рішуче заперечував висунуті проти нього об­
винувачення в належності до контрреволю­
ційного підпілля. Спочатку особлива нарад3
колегії ДПУ УРСР ухвалила ув’язнити Вороного
у виправтрудтабір строком на три роки, потім
табори замінили на трирічне заслання в Каза
стан, та, урешті-решт, на клопотання самого Во
684
Нова література
роного та його сина М арка — поета й публіцис-
та — Судова трійка при колегії Д П У УРСР згля­
нулася й замінила трирічне заслання в Казах­
стан висилкою на той ж е термін із забороною
проживати в Україні, Білорусі, Московській та
Ленінградській областях.
Якийсь час Вороний мешкав у Воронежі, зго-
дом — на Одещині. Під час репресій заарешто­
вано й розстріляно поетового сина — Марка Во­
роного. 7 червня 1938 року розстріляли й Мико­
лу Вороного.
Про реабілітацію поета клопоталася президія
правління Спілки письменників України. Після
посмертної реабілітації М. Вороного 1989 року
вийшли книги: «Вибрані поезії» (1959), «Тво­
ри», «Театр і драма» (1989).
Поетичний доробок Миколи Воро­
ного близький за своїм ідейно-есте­
тичним звучанням і значенням до
творчої спадщини О. Блока, П. Вер­
лена, Ш. Бодлера, К. Бальмонта.
Вороний обстоював засади сим­
волізму в українській літературі.
«Треба брати від символізму найкра­
ще. Любов (у широкім значенні), кра­
са і шукання правди (світла, знання,
початку чи «Бога») — це сфера сим­
волічної поезії, вона найкраще може
про це оповісти». Готуючи 1901 року
альманах «З-над хмар і долин», який
змістом і формою мав наблизитися до
«нових течій і напрямів європейських
літератур», Вороний через «Літера-
тУрно-науковий вісник» та приватні
листи звернувся до багатьох ук­
раїнських письменників з таким за­
кликом: «Увагу хочемо звернути вик­
лючно на естетичний бік видання..,
хочемо уникати творів грубо ре­
алістичних з щоденного життя, а на­
томість бажаємо трошки філософії
(пантеїстичної, метафізичної, міс­
тичної навіть)*, і далі зазначає:
«штука чиста, без ідеї, не може бути
— вона з нею складає одне ціле». Ця
відозва була сприйнята українськи­
ми письменниками та критиками не­
однозначно. Сергій Єфремов назвав
цей лист маніфестом українського
модернізму. Іван Ф ранко в статті
«Принципи і безпринципність», у
«Посвяті Миколі Вороному», доданої
до поеми «Лісова ідилія», звернувся
до поета не як до ідейного ворога, а як
до «друзяки давнього», «ідеалістане­
поправного», закликаю чи творити
активне мистецтво, наснажене висо­
кими ідеями революції. На цю по­
лемічну «Посвяту…» Вороний пише
віршовану відповідь «Іванові Ф ран­
кові» (1902), у якій роз’яснює суть
своєї естетичної програми. Вороний
як поет не закликає відмовитися від
громадянських тем, він сам прагне
бою з усіма тими, «що мляві, чи не­
дужі, чи під укриттям сплять бай­
дужі». Проте від тривалої боротьби,
на його думку,
…серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
зав’януть, як без сонця квіти.
Письменник радить прислухатися
до того, чого прагне душа, позбутися
пут, «що в їх здавен закута». Він за-
685
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
кликає писати відповідно до законів
краси, а також стежити за законами
творчості, адже поезія не визнає забо­
рон і обмежень:
І хто Поезію — царицю —
Посміє кинуть у в’язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок,
Коли вона не зносить рамок?
М. Вороний проголошує своє жит­
тєве кредо митця й громадянина:
Моя девіза: йти за віком
І бути цілим чоловіком!
У вірші «Уае Уісіїв!» (Горе перемо­
женим! — лат.) автор звертається до
змалювання трагедії людей свого
соціального середовища, душі яких
«жеруть» «зміїгарпій проклятих, що
звуться «навіщо», «куди».
Він порушує проблеми самотності
людини в суспільстві, незахище­
ності, марності людського життя.
Ліричний герой, утомлений, висна­
жений, кидає погляд назад, на прой­
дений життєвий шлях, розмірковую­
чи, задля чого жив, чого прагнув:
Ні, не марно я жив, —
Я боровся, шукав ідеал а,
Мов свобідний орел,
Моя думка в просторах шугала…
Та вже в наступній строфі душевна
розпука, песиместичне сприйняття
світу беруть гору:
У гонитві даремній
Минули найкращі літа,
Мрії гасли, як зорі,
Вломились напружені крила…
Як зазначає Г. Верес, вульгарно-
соціологічна критика полегшено
трактувала все це зі знаком мінус —
як занепадництво, індивідуалізм, де-
кадентизм і т. ін. гріхи, не поміча­
ючи, що саме в цих творах поет
тужить за справжньою людиною
обурюється духовним завмиранням
суспільства, показує трагедію сучас­
ника, на зойк якого озивається його
власна самотина.
«Блакитна панна» відкриває цикл
«Гротески», який складається з де­
сяти поезій. Гротеск — тип ху­
дожньої образності, що відкрито й
свідомо створює особливий — не­
природний, химерний, дивний світ.
У вірші «Блакитна панна» автор зве­
личує красу природи, розкриває
єдність краси природи й мистецтва.
Блакитна панна — Весна «у сер­
панках і блаватах», якій уся земля
виспівує: «Осанна!», тривожить ду­
шу поета:
І уже в душі моїй
в сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
голосні
І сплітаються в гротески.
Новаторство Миколи Вороного
виявилося в розширенні музич
них можливостей українського вір
ша. «Я писав не так од образу»
як од звуку» — зазначав він. Джер
686
ЙОГО поезії є мелос, мелодія.
5 вдається до різноманітних
(І® ціових розм•і рі• в, часто комаб. і• нує •ї•х
О дн ом у творі, «переплавляє» слово
8 музИКУ» проте піклування про му­
зикальність у Вороного не обме­
жується метричною стороною, він
д бає й про різноманітність стро­
фічних побудов, що зокрема відбито
Й у згаданій поезії,
у творчості Вороного органічно
п о є д н у в а л и с я найкращ і традиції
європейської лірики з новаторськи­
ми пошуками. Його інтерес до філо­
софського осмислення тем тогочасно­
го життя супроводжувався усклад­
неністю поетики. Творчість поета
тривалий час розглядали в основно­
му у вульгарно-соціологічному клю­
чі, йому закидали «модернізм» і
«буржуазність».
Аркадій Добровольський репресо­
ваний 1937 року, Іван Ле, яких допи­
тували як свідків у справі Миколи Во­
роного, оцінили творчість поета як
буржуазно-естетську і націоналістич­
ну*’» а його самого назвали «трубаду­
ри націоналістичної контрреволю-
Ці «свідчення» фігурують в
0 Снувальному висновку.
Сьогодні страшні ярлики знято, і
ВоРчу спадщину Миколи Вороного
^ Талановитого поета-новатора, пе-
®кЛадача, критика, мистецтвознав-
я >Публіциста повернуто українсь­
ку читачеві.