У кінці 20-х – на початку 30-х рр.
починаються судові процеси, біль­
шість з яких була сфабрикована. їх.
ня мета — знищити цвіт української
нації, її інтелектуальну та культурну
еліту. Сумна статистика свідчить, що
серед репресованих письменників
Радянського Союзу половина —
українці.
Політичні репресії не могли не
вплинути на перебіг літературного
процесу. Згортаються стильові пошу­
ки, розпускаються літературні ор­
ганізації. У 1934 році відбувся І Все­
союзний з’їзд радянських письмен­
ників, який засвідчив існування в
Україні єдиної спілки письменників
СРСР. Поняття стилю й методу почи­
нають ототожнювати. У результаті
вирішено дати визначення норматив­
ного методу.
За настановами ВКП(б) впровадже­
но єдиний всесоюзний літературний
напрям, для назви якого пропонували
такі формули: «пролетарський реал­
ізм», «психологічний», «тенденційний»,
«конструктивний», «метод комуніс­
тичного реалізму», «діалектико-мате-
ріалістичний метод». Усі ці форму­
лювання ввібрав у себе термін соціа­
лістичний реалізм (за аналогією до
критичного реалізму XIX ст.).
Довгі роки стильові пошуки мали
визначатися саме критеріями соцре-
алізму як офіційно визнаного про­
відного літературного методу. Він ви­
магав зображення реальних подій,
оспівування революційного ідеалу.
714
Нова література
обов’язкової поляризації персона­
жів, чітко визначеного морального
аспекту («Загибель ескадри» О. Кор­
нійчука, «Оптимістична трагедія»
З. Вишневського).
Водночас «стара» традиція (а назва
цього методу свідчить про те, що по­
ходить він від класичного реалізму)
дозволяла митцям широко залучати
досвід минулих поколінь. Проте час
від часу з’являються твори, що вихо­
дять за рамки звуженого підходу до
літературної творчості, вони стають
гордістю української літератури
(«Патетична соната» Миколи Ку-
ліша, безсмертні усмішки короля ук­
раїнського гумору Остапа Вишні). Це
засвідчує неабиякий мистецький
хист майстрів слова, їхнє глибоке
внутрішнє прагнення відстоювати
власну індивідуальність, творчу сво­
боду, вільне виявлення свого внут­
рішнього світу.