Сучасники називають Остапа
Вишню «королем українського
тиражу». Прийшовши в літе
ратуру за допомогою свого
іскрометного гумору, він скоро
завоював любов і визнання ук
раїнського селянина.
Народився Остап Вишня 1 листопада 1889
року на Полтавщині. Був одним із 17 дітей у
бідній родині сільського прикажчика. Дуже ра
но навчився читати, прагнув грунтовнішої освіти.
Закінчивши початкову та двокласну школу, всту
пає до Київської військово-фельдшерської шко
ли, працює за отриманою спеціальністю. 1917-го
його зараховано до Київського університету
на історико-філологічний факультет, який
закінчити в голодні пореволюційні роки так і не
довелося.
У 1919 році за підписом «П. Грунський»
опубліковано його перший сатиричний твір «Де
мократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Ма
теріалом для конституції бути не може)».
Тернистий шлях Остапа Вишні в літературі
розпочався 22 липня 1921 року, коли в «Се
лянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-
богу!» автор поставив цей дещо дивакуватий
псевдонім. Першою збіркою стала книжка
«Марк Твен — Остап Вишня. Сільськогоспо
дарська пропаганда» (1923). У ній вміщено
оповідання Марка Твена і три — Остапа Вишні.
Дна за одною з ’являються наступні книжки. За
Життя побачило світ понад 100 збірок його
творів, деякі з них неодноразово перевидавали
ся. Як і більшість представників тогочасного по
коління літераторів, зазнав утисків і репресій з
боку влади, отримав смертний вирок, заміне
ний, щоправда, десятирічним ув’язненням у
північних таборах. Повернувшись із заслання,
плідно працював на ниві літератури.
У 1955-му, незадовго до смерті письменника,
справедливість була відновлена — Остапа Виш
ню реабілітували судові органи. Помер письмен
ник 28 вересня 1956 року.
Є в щоденнику Остапа Вишні таке
щире зізнання: «Я — слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий! І
коли за всю мою роботу, за все те
тяжке, що пережив я, мені пощасти
ло хоч разочок, хоч на хвильку, хоч
на мить розгладити зморшки на чолі
народу мого, весело заіскрити сумні
його очі, — ніякого більше «гонора
ру» мені не треба». Слова сказано не
«для протоколу» — шалена попу
лярність творчості письменника
засвідчена півмільйонними наклада
ми його збірок, які видавалися для
голодної та малописьменної України
2 0 -х і були нею з вдячністю сприй
няті. Найпопулярніші — «Вишневі
усмішки сільські», «Вишневі усміш
ки кримські» (1925), «Україні
зуємось» (1926), «Моя автобіогра
фія» (1927), «Вибрані твори» (1929),
«Усмішки» в 4 томах (1928, 1930).
Гумореска «Моя автобіографія»
написана протягом 15-16 березня
1927 року. Надрукували її у видав
ництві «Книгоспілка» того ж року.
739
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
«Моя автобіографія* — це гумо
ристична розповідь Остапа Вишні
про свій життєвий шлях. Гуморист
добродушно кепкує із самого собе.
Це справді автобіографія, дотепна
розповідь про те, де і коли народився,
хто були батьки і діди («Мати казали,
що мене витягли з колодязя, коли на
пували корову Оришку*, «Батьків
батько був у Лебедині шевцем. Мате
рин батько був у Груні хліборобом*).
Таким є «вступний* етюд-розділ.
Другий і третій розділи присвячені
навчанню, формуванню світогляду
майбутнього майстра слова з тим са
мим відтінком добродушного сміху.
В Остапа Вишні що не речення —
то народний жарт, що містить гли
бинний підтекст.
Гумореска скомпонована з окре
мих невеличких розділів-«фресок».
Автор «вихоплює» зі своєї біографії
найяскравіші, найхарактерніші епі
зоди, події.
Це не лише художній життєпис, а й
аналіз пережитого автором. «Найго
ловніші моменти*, переважно —
веселі, іноді — трагічні. Гострий на
слово гуморист постає серйозним і
вдумливим. Гумореска «Моя автобіо
графія» насичена розмовною лекси
кою, розповідними інтонаціями. Ко
мізм ситуації базується на контрасті.
Твір цей вражає людяністю, щирістю.
Основа творчості письменника —
фольклор, українська народна гумо
ристична культура. Тексти мають
яскраву, колоритну, живу мову, на
сичені народними висловами, при
слів’ями, приказками, написані за
сюжетами з народного життя.
Тематика творів Остапа Вишні
завжди була пов’язана із злободенни
ми проблемами сучасності.
Найбільш розроблена тема пись
менника — українське село й актуа
льні для нього проблеми. Персонажі
усмішок — селяни-хлібороби — пока
зані в несподіваних життєвих ситуа
ціях, з яких, завдячуючи народній
мудрості, їм вдається гідно вийти.
Осмислював письменник і суспіль
но-політичні, релігійні, національні
проблеми, розвиток української ку
льтури. Хоч багато в чому загальне
спрямування творів визначала панів
на на той час партійна ідеологія,
Остапу Вишні вдалося у своїй твор
чості дати відповіді на актуальні пи
тання доби.
На вістрі пера гумориста опиняєть
ся, як правило, «маленька людина» з
усіма її вадами, недоліками, слабкос-
тями: ледарство, консерватизм, бра
коньєрство, безвідповідальність. Але
водночас він любить свого героя, тож
сміх письменника доброзичливий,
направлений на те, щоб змусити осо
бистість зрозуміти свої помилки та
змінитися.
За своїм світобаченням Остап Виш
ня — лірик, що оспівує красу й велич
740
Нова література
рідної землі. Тому пейзажі в його тво
рах виступають не тільки як тло зоб
ражуваних подій, а й формують від
повідний настрій оповіді.
Природа — теж персонаж «вишне
вих» усмішок. Письменник над усе
захоплювався мисливською темою. У
«Мисливських усмішках» знайшла
вияв любов Остапа Вишні до рідної
землі: лісів, полів, річок, краєвидів
українського степу. Автор турботли
во ставився до звірів і птахів, тому
прихилився до мисливства не для то
го, щоб уполювати дичину, а щоб
відпочити Від міської метушні.
«Мисливські усмішки» — унікаль
не явище в українській літературі. У
них мистецьки поєднано народний
гумор і пейзажну лірику.
Оповідь завжди ведеться від імені
автора, що додає їй щирості й про
никливості. Герой усмішок завжди
доброзичливий, щиросердний і
по-дитячому наївний.
Усмішки «Лось», «Заєць», «Лиси
ця», «Ведмідь», «Дикий кабан, або
вепр», «Як засмажити коропа»,
«Дика гуска», «Екіпіровка мислив
ця» перейняті по-справжньому щи
рим, життєствердним настроєм. Тон
ка іронія оповіді захоплює читача,
привертає посилену увагу до сюжету,
як-от в усмішці «Заєць»:
«Засідаєте біля величезного колго
спного ожереду соломи…
Ніч темна, бадьора.
На небі, над ожередом, — зорі, на
землі, під ожередом, — зайці.
Сіли, закуталися…
Голова на солому хилиться, хи
литься, хилиться…
Під кожухом тепло-тепло…».
Комічність ситуації виявляється в
несподіваному повороті сюжету: у
той час, як герой заснув, хтось поцу
пив його рушницю. Однак мисливець
не сумує — світло йому на душі й
спокійно.
Увечері вся родина ласує зайцем,
нашпигованим салом, секрет якого
знає лише вірний товариш мислив
ця: на нього він позичив господарю
гроші.
«Як варити і їсти суп із ликої кач
ки» (1945) — одна з найдотепніпшх
усмішок Остапа Вишні. Присвячена
вона Максимові Рильському, близь
кому другові письменника, який
після заслання першим протягнув
йому руку допомоги.
Побудований твір у вигляді порад
молодому мисливцеві, який зби
рається на полювання. Від самого по
чатку автор веде читача на тихе плесо
рідного лугового озерця, де, вияв
ляється, як спостеріг «всесвітньо-
відомий орнітолог», теж водяться
дикі качки (Р. Мовчан). Цікаві ко
ментарі автора:
«Збираєтеся, берете з собою руш
ницю (це така штука, що стріляє),
набої і всілякий інший мисливський
741
УК Р/4 “НСЬКА ЛІТЕРА ТУРА
реманент, без якого не можна пра
вильно націлятись, щоб бити без про
маху, а саме: рюкзак, буханку, кон
серви, огірки, помідори, десяток ук
руту яєць і стопку… Стопка береться
для того, щоб було чим вихлюпувати
воду з човна, коли човен тече…».
За цим описом збирання на полю
вання — неприхована іронія, перед
чуття неповторної мисливської ро
мантики, відчуття чоловічої свободи,
розслаблення від клопотів і метушні,
умиротворення.
Це умиротворення навіяне пре
красним українським пейзажем над
вечір’я, мистецьки вплетеним у ком
позицію розповіді:
«Дика качка любить убиватись ти-
хими-тихими вечорами, коли сонце
вже сковзнуло з вечірнього пруга,
минуло криваво-багряний горизонт,
послало вам останній золотий привіт
і пішло спать…».
Далі пояснюється сенс вечірньої
(на яку ви вже спізнилися) і враніш
ньої «зорьки* — час, коли дика кач
ка з ’являється на воді. Спізнення на
вечірню «зорьку* — своєрідний ри
туал, можливість «посмакувати*, по
милуватися довколишньою красою:
«Поблизу кожного лугового озера є
чи ожеред, чи копиці пахучого-паху-
чого сіна. Ви йдете до ожереду й роз
ташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно,
простеляєте плаща, лягаєте горі
лиць, дивитесь на чорно-синє, глибо
ке зоряне небо і відпочиваєте, а
відпочиваючи, думаєте».
Особливо промовистою є фраза
яка характеризує ставлення пись
менника до самого процесу полюван
ня: «І вільно дихається, і легко ди
хається…». Це щире зізнання авто
ра, бо немає значення, чи вполював
щось мисливець, чи ні, головне — що
недаремно витратив час. Заради цьо
го хоч би недовготривалого «легкого
дихання» варто жити на світі. Тому в
найтяжчі хвилини життя на згадку
приходять щасливі дні мисливських
пригод: розраджують, заспокоюють,
свідчать про справжній сенс буття —
єднання людини з природою.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.