III. 1. Комунікативно-інтенційні аспекти тексту. Сучасні лінгвістичні технології 
уможливлюють простеження і вивчення напрямів і глибини проникнення мовленнєвих 
комунікативних форм у різні сфери життя сучасної людини. Особливо суттєві такі 
мовленнєві комунікативні форми для дітей: значною мірою за допомогою мовлення 
дитина адаптується до культури свого середовища. Слово вчить дитину необхідних 
для неї дій. Слово у формі похвали, покарання, заохочення регулює також її 
суб'єктивний стан. Існування потужного пласту комунікативних мовленнєвих виявів 
у житті цивілізованого суспільства актуалізує питання визначення кількості таких 
виявів й уміння стратегічно і тактично їх використовувати. Комунікативний аспект 
мовлення досліджений у науковому плані надзвичайно мало. Почасти його 
опрацьовували А. Р. Лурія, О. І. Москальська та ін., що й засвідчує актуальність і 
необхідність такого розгляду. Цим визначається і мета дослідження, що полягає в 
розкритті комунікативно-інтенційних аспектів тексту з простеженням особливостей 
вияву дофонових, власне-фонових знань у відповідній мовленнєвій ситуації. Такий 
розгляд комунікативно-інтенційних аспектів тексту з послідовним з'ясуванням 
співвідношення текстового мовлення і структури ситуації дозволяє простежити 
особливості вияву експліцитних й імпліцитних внутрішньотекстових смислів, 
виявити навантаження художньої деталі тощо. 
Щодо практичного функціонування мовлення у спілкуванні, то люди 
користуються ним скрізь. Тенденція все ширшого дослідження проблем мовленнєвої 
комунікації чітко виявилася останнім часом у розширенні предмета традиційних 
дисциплін, у диференціації ряду нових спеціальних напрямів. Так, стійкий інтерес 
617 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
сучасної лінгвістики до семантичної проблематики зумовив перегляд уяви про текст 
як про абстрактний об'єкт (саме він певною мірою бере початок від Ф. де Соссюра), 
відірваний від умов породження і людської діяльності і зактивізував аналіз тексту як 
повноцінного репрезентанта комунікативної тріади. 
Усвідомлення вирішальної ролі соціального контексту в інтерпретації 
повідомлення і реагування на нього дало поштовх до широкого вивчення 
прагматичної функції мови - мовлення. Основні поняття теоретичної прагматики як 
розділу семіотики виділені на основі врахування одного аспекту комунікації -
процесу розуміння, сприйняття мовлення. Згодом у сферу дослідження було 
включено й інший аспект - прагматичні можливості мови щодо реалізації типових 
соціальних цілей і комунікативних завдань. Мовлення як вчинок, що має цільове 
призначення, стало об'єктом уваги лінгвістів у 60-і роки, які розвивали теорію 
мовленнєвих актів (Д. Остін, Дж. Сьорль, П. Стросон, П. Грейс та ін.). У межах цього 
напряму вважається, що реалізовувана в мовленні мета є базовим поняттям, навколо 
якого групуються інші форми використання мови. Описуються різні види 
цілеспрямованих мовленнєвих актів, пропонуються їхні класифікації. Теорія 
мовленнєвих актів і більш загальний напрям лінгвістичної прагматики, звертаючись 
до цілісного мовленнєвого акту в цілісній мовленнєвій ситуації, йдуть значно вперед 
порівняно з традиційною лінгвістикою, з її орієнтацією тільки на мовну систему. 
Водночас не можна не помітити, що аспект мовленнєвого спілкування, взаємодії 
людей в акті комунікації висвітлюється в цьому разі лише в найзагальнішому плані. 
Відчувається необхідність значно вичерпніше описувати комунікативний аспект 
мовлення, тобто виявити основні позиції людей, що виражаються в спілкуванні, та 
простежити використовувані при цьому засоби їхньої самореалізації: "Таке відчуття, 
що я роблю це в тисяча сто двадцять перший раз..." - сказала Марла. "Виходить, що 
не буде в нас попсової сцени в аеропорту зі слізьми і дрижанням у голосі на слові 
"Прощай..."? (Марла потай, та й не зовсім потай і так уже розтирала по писку 
сльози). "Ні, не буде..." (Карпа І. Фройд би плакав). 
Під час аналізу комунікативного аспекту мовлення важливо враховувати 
загальні тенденції мовленнєвої поведінки в тих або інших умовах, а також той 
арсенал засобів, що існує для їхнього вираження. Стає актуальним усвідомлення, які 
із простежуваних під час аналізу спонтанного мовлення особливості мають загальний 
характер, а які привнесені індивідуальністю мовця: "Слухайте, чуваки, питала кілька 
днів тому Марла у своїх колег із музичної активності, а ви знаєте, де у бабів та 
точка "Же" знаходиться?" "Ой, відказав Артур, та в більшості жінок не те що 
точки "Джі" нема, у них і вагіни відсутні!" "Н-да, це точно... І Марла відіслала 
розпачливе "НЕЬР!" усім своїм секс-просунутим дівкам, навіть не пробуючи 
спитати поради у себе самої. - Ва-а-аа'/гігіет апа1 сЬе-е-еак зех... мугикала тоді 
вона собі під ніс" (Карпа І. Фройд би плакав). 
Традиційна лінгвістика оперувала, по суті, тільки письмовим мовленням. 
Усне мовлення спеціально не вивчалось й описувалось у вигляді модифікації 
стандартної (кодифікованої) мови. Лише в середині 60-х років у зв'язку з 
відповідною переорієнтацією науки, розвитком соціо-, прагма- і психолінгвістичних 
досліджень активізувався інтерес до вивчення специфіки мовлення. Аналіз записів 
спонтанного мовлення, що реалізується в природних умовах, виявив існування 
особливої мовної формації - самодостатньої системи, що функціонує в українській 
літературній мові і що була названа розмовним мовленням. Спроба розмежувати 
сфери використання розмовного мовлення і кодифікованої літературної мови 
наштовхнулися на значні термінологічні і теоретичні проблеми (див. праці 
618 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
П. С. Дудика та ін.). Стало очевидним, що не будь-яке усне мовлення будується за 
типом розмовного, наявні ситуації, в яких мовлення, грунтуючись на кодифікованій 
основі, виявляє подібність до розмовного мовлення, риси обох систем можуть 
певною мірою поєднуватися, а в окремих випадках їх репрезентують репліки різних 
партнерів. Очевидно, вибір того або іншого варіанта мови регулюється цілим рядом 
різноякісних параметрів, що перетинаються і з-поміж яких наявні: і форма, і функція, 
і тематика повідомлення, і характер взаємовідношень учасників комунікації тощо. 
Дискусії щодо ієрархії цих ознак не припиняються. Стаючи на позиції одного із 
напрямів, можна констатувати, що ознаками розмовного мовлення постають: 
невимушеність мовленнєвого акту, його непідготовленість, безпосередня участь у 
ньому партнерів. На будову розмовного мовлення впливає ступінь зв'язності мовлення 
із ситуацією, спільність аперцепційної бази (наявність спільного життєвого досвіду, 
спільних попередніх даних), число партнерів спілкування і частотність зміни ролей 
адресант - адресат, їхнє розташування один щодо одного, частотність ситуації тощо. 
Розмовне мовлення використовується в умовах безпосереднього контакту 
мовців. Безпосереднє спілкування, як генетично первинне, виявляється і 
найповнішим у сенсі вияву психологічних характеристик. 
Форма спілкування зумовлює багато суттєвих особливостей розмовної 
комунікації, і в першу чергу особливе співвідношення між адресантом й адресатом, 
що є конкретним й індивідуальним. Це чітко відрізняє розмовну комунікацію від 
кодифікованої, основне завдання якої - опосередкована передача інформації 
множинності осіб, а обидва контрагенти відповідно значною мірою знеособлені і 
деперсоніфіковані. Адресат розмовного мовлення завжди є очевидним, йому 
властивий той ступінь реальності, що й адресанту. 
Орієнтація на визначеного партнера зумовлює прагнення поєднати повідомлюване 
з його предметно-експресивним світом, потенційним знанням, бажанням. Адресант 
має можливість встановити, що, власне, адресату є відомим, і враховувати саме це, а 
не лише те, що знає кожний. Тому він наче прокладає дорогу у світ адресата, діє на 
нього, на його аперцепційне тло, прагне реалізувати на нього вплив (пор. формульні 
вияви типу пригадай, а знаєш тощо). Позиція партнера безперервно рефлексується, 
переосмислюється, на неї реагують, її передбачають й оцінюють. Неструктурованість, 
дифузність, невідтворюваність — це риси, що відрізняють семантику усного мовлення, 
вони виявляються в різних його сферах з різною повнотою. Найбільш яскраво вони 
виражені в розмовному мовленні: "Ах! Що зі мною? Де я? - Олюня покліпала очками і 
нарешті очуняла. - Ой, ви мене зачаклували, так? Ви - чаклун! Ви з жінками робите 
все, що захочете. Правда?! Таким я вас і уявляла. Я ж вас просила не цілувати мене. 
Адже це був перший у моєму житті поцілунок. Я вирішила давно-давно, що дозволю 
це вчинити лише по-справжньому лицареві. Нарешті ви з 'явилися!" - "Щоб зникнути 
навіки". - "О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати 
вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас 
кнедлями, пелюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я 
стану духівником в 'язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки 
мені й більш нікому". - "Уяких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?" - "Ой, 
не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке... Ось, 
наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду в кареті через ліс. На нас нападають 
розбійники. Полонять мене і тоді... вони мене... ах, Боже мій!., вони мене... усі 
дванадцять... по черзі... Як думаєте — може, це віщий сон?" — "Якщо будете дуже 
прагнути, то він обов'язково збудеться." - "Ах, як ви можете? Дванадцять 
розбійників! Ну хоч би десять -ато цілих дванадцять! Я ніколи б не витримала!" -
619 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
"Ну, ви ж іще не пробували?" - "Ні." -"То й не зарійкатеся." - "Соромітник! Ви мені 
закрутили голову. З якою метою?" - "Аве цезар! Морітурі салютант!" - "Нічого 
подібного! Ви не приречений на смерть. Адже суду ще не було..." (Ю. Винничук. 
Мальва Ланда). 
Можливість безперервно контролювати взаєморозуміння призводить до того, 
що з двох часто конфліктних прагнень: до економії мовленнєвих зусиль, з одного 
боку, й зручності та зрозумілості - з іншого, - перевага надається першому. Розмовна 
ситуація гранично мінімізує вимоги до відповідних значень, вияву смислових 
відношень. Прагнення до спрощення висловлення посилюється спонтанністю і 
динамізмом розмовної комунікації. Мовець часто надає перевагу конструюванню 
нового слова, ніж пошукам необхідного позначення в пам'яті. Словотворчість, як і 
мовленнєвий автоматизм, полегшує процес побудови мовлення й активно 
використовується в процесі останнього: "Для мене, нинішньо-несподіваного, усе 
важливо." - "Та звідкіль то усе вітровіє?" (А. Яна. Пошуки несподіваного). 
Постійна апеляція до знань і досвіду партнера або до безпосередньо 
спостережуваного створює той сплав вербального і невербального, що дозволяє 
говорити про особливу, "ситуативну" семантику розмовного мовлення: "А до того ж 
усе ми бачили разом, як хтось стрибнув через паркан, зламавши дошку." -
"Пам'ятаю, але усе далі минуло, як у тумані" (О. Ульяненко. Коло). 
Розмовне слово виступає як постійно змінна величина, кожен елемент якої 
служить для вираження певного чітко усвідомлюваного значення. Переважна 
більшість похідних, що функціонують у цій сфері, створюється на вимогу конкретної 
ситуації й осмислюється на її фунті: Олюня підморгнула Бумблякевичу і спробувала 
заспокоїти татуся. "Татусю, я всі квіти повипрямляю, повипростовую, листочки 
запрасую, стебельця попідв'язую, пелюстки посклеюю - будуть як живі." - "Не 
треба! Хай усі бачать, яке в мене горе! Моя дочка, яку я беріг, мов перлу в чолі, як 
сонце, і місяць, і зорі, - так мене зганьбила! Валяється в квітах, моїх улюблених 
квітах, з якимось... якимось..."(Ю. Винничук. Мальва Ланда). 
Перевага подібних "неузуальних" одиниць над типовими, властивими багатьом 
мовцям, - яскрава особливість системи розмовного мовлення. Тенденція до 
експресивності, чітко виявлювана у сфері словотвору (самособоюнавіювання; 
нічоготакогонекажучі (В. Стус) і под.), пронизує всю систему розмовного мовлення. 
Ці афектованість виражається насамперед емфатичною інтонацією, мімікою, жестом, 
темпом і ритмом мовлення: Бумблякевич налив собі ще і випив до пані Флягової. 
"Здоров 'я, пані! Прошу мене засудити >іа вічне життя!" - "Ах, який ви потішний!" -
заплескала в долоні пані Ліидерова. Бумблякевич повернувся до неї і нагородив 
вдячною усмішкою" (Ю. Винничук. Мальва Ланда). 
Використовуються прийоми уповільнення, роздільної вимови, в інтонації 
провідну роль переважно має довгота звуків, розтяжка (/Ма-а-алеиький уривок//, 
/Стра-а-а-шенна спека//). Контекст ситуації прямо й безпосередньо впливає на 
семантику висловлення загалом і семантику кожної окремої лексичної одиниці. 
Безпосереднє спілкування вмонтоване в мовну тканину, кожне слово 
"віддзеркалює" контекст і контексти, в яких воно жило своїм соціально напруженим 
життям, усі слова і форми "насичені" інтенціями. В накладанні різних смислових 
планів, у насиченні кожного елемента висловлення конкретною суб'єктно-об'єктною 
взаємодією полягає найбільша специфіка розмовного мовлення: "Марла! Марла!! Ти 
мене чуєш?! - Х'ялмар щосили трусив її за плечі. - Почекай, не відключайся, не 
можна! Спробуй виблювати!" - "Мм... Люблю тебе... І спати..." - "Я теж: тебе 
люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! - Ти 
620 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
що, пігулок наковталася?" - "Що-о?! - від обурення Марла і справді прокинулась. Ти що 
здурів? Я тобі хто - дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От 
спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, 
гидота яка... Буеее..." - Марлу таки вирвало (Карпа І.Фройд би плакав). 
Структура спілкування визначає своєрідність використовуваних мовних засобів. 
Мовні засоби, у свою чергу, адекватні потребам тієї сфери комунікації, в якій вони 
сформувались. Між системами засобів, способів і форм спілкування наявна 
відповідність. Лінгвістику цікавить насамперед власне-мовна частина 
комунікативного акту, те, що притаманне в тих чи інших ситуаціях усім мовцям, а 
лінгвопсихологію - мовленнєва поведінка конкретного мовця. Якщо в 
перспективі лінгвістичних досліджень окреслюється все дрібніший і детальніший 
опис ситуативних і мовних угруповань, то психологія покликана розкрити центральну 
щодо названих ланку комунікації - усвідомлення й оцінку мовцем наявної ситуації, 
його психологічну позицію і регульований ним відбір адекватних засобів вираження. 
Водночас орієнтація на проблеми функціонування мови в комунікації настільки 
наближає психологію і лінгвістику, що виникають ємні площини перетину 
дослідницьких інтересів і зацікавлень: Марла вже дочитала свою цікаву книжку, 
поплакала над її мудрим і світлим закінченням, спромоглася на 10 сторінок нудної і 
потрібної книжки, недостатньо прокип'ятила воду, випила з неї чаю і тепер 
скрючувалася від болю в животі. "Ну, що тепер? Буду вмирати, ніхто і води не дасть. 
А вода мені потрібна, може, буде. З регідроном на випадок срачки." ... М'язи 
почувалися важкими - тренування після майже двомісячної перерви далося взнаки. "Ну 
та й що, що я майже 50 кг важу? Подумаєш - п 'ять кілограмів нажерла в Таїланді. 
Зате ж як жерла! (Карпа І. Фройд би плакав). 
Аналіз комунікативно-структурної специфіки тексту дозволяє встановити такі 
особливості добору слів, які зумовлені відповідними внутрішньоситуативними 
інтенціями: 
Утруднення в оперативному виборі слів для адекватного вираження думок: 
а) зростає кількість і тривалість пауз нерішучості, що передують пошукуваному 
слову. Такі паузи спостерігаються навіть перед словами, яким притаманна висока 
частотність і досить легка актуалізованість у мовленні у звичайному стані в силу 
їхньої високої передбачуваності в певному конкретному оточенні. 
Пошукові паузи супроводжуються заповненими паузами - є, кх, гм, мм - кількість 
яких зростає. Зростає середня довжина відрізка мовлення. Зростає індекс нерішучості -
відношення часу пауз до часу власне мовлення; 
б) ускладнення в здійсненні вибору мовних одиниць матеріалізуються у вигляді 
зростаючої кількості семантично нерелевантних повторів окремих звуків, складів, слів, 
словосполучень: "Я все не знаю ... може вона, може воно, може воно у мене / еее від 
дня народження, може вона у мене є"; 
в) утруднення при формулюванні думок - збільшення кількості пошукових слів 
"це", "такий", розтягування кінцевого голосного в слові; 
г) слова-паразити: Чи бачите, знаєте, ось, ну та ін. 
У стані емоційної напруги їхня кількість значно збільшується (внаслідок 
ослаблення контролю мовця за якістю мовлення). 
Зниження словникової різноманітності - мовець відбирає слова, що є 
найчастотнішими в його ідіолекті, що наче перебувають на поверхні, тобто він 
спрощує стратегію пошуку слів. 
У сучасному мовленні простежується єдність двох тенденцій: до перервності 
мовлення і до збільшення його зв'язності. 
621 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Тенденції використання ерзац-позначень, спустошених лексем, поява яких міцно 
пов'язана з утрудненнями в усному мовленні при доборі адекватних лексичних 
одиниць для реалізації замислу висловлення. Виникнення парафазій - слів, що 
використовуються не за призначенням у певному контексті: "Червоне коло великого 
кольору". 
Вибір слів з чіткою позитивною або негативною конотацією, надуживання 
підсилювальних часток "уже, ж". 
Вельми частотне використання дієслів порівняно з прикметниками, що надає 
мовленню динамічнішого характеру: очі весняніють, україняться; погляд 
байдужиться і под. 
Для смислової структури мовлення в стані емоційної напруги властиві: 1) 
зниження щільності пропозицій (пропозиція - будь-яка сполука слів, що являє собою 
предикативну пару або може буги трансформованою в неї) за рахунок утруднень, що 
відчуває мовець, і за рахунок значної кількості пресервацій іншого походження („ Уои 
таке те аіск Ьесаизе І асіоге уои хо... " часто любила наспівувати Марла. Часто во>ш 
адресувала ці слова Х'ялмарові (Карпа І. Фройд би плакав), не пов'язаних з 
утрудненнями у виборі слів, а зумовлених притаманним тільки мовленню в стані 
емоційної напруги явищам - "погіршенням гальмування раз посталого стереотипу", і 
за рахунок повторів, зумовлених прагненням мовця найефективніше передати свою 
думку співрозмовнику; 2) інтенсивність вживання експресивних пропозицій зростає, 
чому сприяє збільшення кількості слів з чіткою позитивною або негативною 
конотацією; 3) використання значної кількості слів на вираження невпевненості. 
Дослідження комунікативно-інтенційних аспектів тексту дозволяє встановити 
основні закономірності співвідношення комунікативних регістрів з відповідними 
мовленнєвими жанрами та виявити напрями активного входження фонових знань у 
текстові імплікатури. Водночас аналіз спонтанного мовлення уможливлює 
встановлення закономірностей добору / пошуку слів і конструкцій для адекватного 
окреслення мовцем власної думки з простеженням специфіки врахування адресантом 
обсяіу глибини належних компетентних знань адресата. Сучасне спонтанне мовлення 
з його ліберальними, демократичними, почасти спрощено-вульгаризованими виявами 
дозволяє виявити найефективніші прийоми наближення / віддалення адресанта до 
адресата і включення його прогностичного мовлення в діалогову структуру. 
III.2. Адресат й адресант. Термін "комунікація", "комунікативність" походить від 
лат. соттшіісаііо, що означає "робити спільним, пов'язувати, повідомляти". 
Висловлення, складне синтаксичне ціле (надфразна єдність), текст - це 
комунікативний вербальний акт письмового або усного мовлення. Йому притаманна 
зовнішня (формальна) і внутрішня (семантична, прагматична) влаштованість, що 
постає внаслідок цілісності, логічної послідовності і зв'язності його частин. У 
кожному комунікативному акті враховується відповідний тип ситуації, що залежна від 
настанови мовця і повинна бути сприйнята слухачем. Функція спілкування у процесі 
мовлення ґрунтується на засадах комунікативного співробітництва і розрахована на 
два активних начала: продукувальну активність адресанта й декодувальну 
активність слухача. Позиція адресанта (продуцента) є основною в мовленнєвому 
акті. За характером комунікативновизиачальних інтенцій вводяться звертання, 
вибачення, привітання, оцінні формули, що кваліфікуються як неінформативні акти 
мовлення [Гак 2004, с. 775]. Основним типом мовленнєвих актів є інформативний. 
При цьому адресант реалізує в художньому тексті ряд функцій: 1) відображає власну 
позицію; 2) суб'єктивний план "образу автора"; 3) виконує роль оповідача, 
повіствувача та ін. 
622 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
Повіствувачів в одному творі може бути декілька, пор. у повісті "Інститутка" 
Марка Вовчка функцію повіствувача виконують: автор (не письменник, а тільки його 
образ), Устина. "Образ автора" (термін належить В. В. Виноградову) пов'язує увесь 
художній текст, формує його пресупозиційне тло, мікротему, основні текстові 
категорії, веде сюжетну лінію оповідання. Для позиції адресанта властивий етап 
породження мовленнєвого акту - від думки, смислу - до засобів вираження. 
Адресат (читач, реципієнт, слухач, комунікант) проходить шлях від засобів 
вираження - до думки. Саме він повинен максимально враховувати кінесику (систему 
жестів, міміку, поз, що супроводжують усне мовлення і можуть виступати також 
знаками письмового мовлення). Позиція адресата для адресанта постає певною мірою 
невизначеною, та й сам образ адресата може поставати суттєво розмитим, оскільки 
такий адресат може бути конкретною особою, певною особою майбутнього або 
сучасного, але істотно просторово віддаленим. Властивість мови пов'язувати у 
просторі і часі особи, об'єкти, події Ч. Хоккет назвав "переміщуваністю". 
Адресатом може бути аудиторія, що складається з визначеної / невизначеної 
кількості осіб. Якщо аудиторія знаходиться перед адресантом, то відбувається 
прямий контакт у процесі усного мовлення з послідовним врахуванням інтересів і 
запитів такої аудиторії. 
Значно складнішою постає ситуація з адресатом, що сприймає письмове, 
особливо поетичне, мовлення. Адресант не завжди може розраховувати на повністю 
тотожний тезаурус, необхідний обсяг знань, адекватне бачення світу автором та його 
читачем. Свого часу М. Гумільов говорив про два типи адресата: про "читача-друга" і 
про "читача-ворога" [Гумилев 1990, с. 421 - 422]. Поетичний текст інколи уміщує 
елементи автокомунікації (мовлення, що розраховане на самого себе). Такого типу 
мовлення вирізняється певною образною складністю, використанням засобів 
текстових парадигм, оказіональністю, що повинен зрозуміти читач [Ковтунова 2002, 
СІ79]. 
У процесі комунікації мовленнєвій поведінці адресанта й адресата притаманні 
відповідні функції, що суттєво різняться між собою і які кваліфікують як 
комунікативні функції адресанта й адресата. 
Ш.З. Функції тексту. З-поміж комунікативних функцій адресанта основною 
постає функція повідомлення про суб'єкти, об'єкти, дії, процеси, факти та ін. 
Функція повідомлення є номінативною (денотативною, референтною). До 
супровідних належить пізнавальна (когнітивна, гносеологічна) функція, що полягає в 
передачі певних знань, системи образів, відповідного досвіду. Водночас у 
мовленнєвому акті реалізується апелятивна функція, основне призначення якої -
звертання до адресата і вплив на нього. Завдяки їй здійснюється переконання слухача 
в певних ідеях, концепціях. 
Експресивна функція сприяє виразній формі зображення психічного стану 
адресанта, показу його суб'єктивного ставлення дО висловленого. Останнє 
виражається різними засобами: інтонаційно, лексико-семантично (сум, печаль, 
радість тощо), морфологічно (частки типу ой, аж та ін), словотвірно (малесенький, 
тоненький, свекрушище і т.п.), синтаксично (порядок слів) та ін. 
Завданням емотивної функції є створення умов для емоційного насичення 
тексту, опису різних почуттів мовця. На це орієнтоване використання вставних слів 
типу звичайно, мабуть, очевидно, окличних речень (Для кожного з нас цей день 
незвичайний!), незвичайних сполук слів (океани вогнів, море радості). 
Поетична функція полягає в настанові адресанта на сам знак, звернення автора 
до естетичних смаків (ширше - почутгів) адресата, що досягається шляхом 
623 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
ефективного використання поетичних тропів, фігур, розвитку нових значень слова, 
немотивованого поєднання слів з метою формування образного тла: Крилатий вітер, 
дужий вітер, І що зорі, листя й ластівки несе, І сп 'яняс серце. Ех, летіти / в зелений 
квітень, в синь пісень! //Піднявся день, мов олень з кручі, /ніч відплила, мов корабель. 
/ Крилатий вітер і пахучий, / мов дзенькіт сріблених шабель (Б.-І. Антонич. Ранній 
вітер). 
Фатична (контактновстановлювальна / контактнорегулювальна) функція 
необхідна для підготовки слухача до сприйняття, відповідного зосередження його 
уваги у процесі спілкування, підтримки уваги слухача. На це можуть бути спрямовані 
спеціалізовані засоби типу пам'ятаєш, згадай: 1) у діалозі: А пригадай, про що з 
тобою я вчора говорив, саме про це...; 2) в монолозі: А в цьому разі треба згадати ще 
й таке... 
Комунікативні функції адресата (читача, слухача, реципієнта, комуніканта) 
пов'язані безпосередньо з його поведінкою у процесі спілкування та з оцінкою ним 
мовленнєвого змісту повідомлення. Основними функціями адресата є спілкування і 
сприйняття. Перша орієнтована на увагу і розуміння нової інформації читачем, з 
бажанням спілкуватися з адресантом. Друга функція визначається напрямами 
розуміння національно-мовних, мовленнєвих, соціальних, когнітивних (ментальних) 
асоціацій, ситуацій, пов'язаних з умовами мовленнєвого акту, знанням адресатом 
певної мови та рівнем такого знання, мотивується можливостями декодування 
смислових, лексичних, фразеологічних, морфологічних, синтаксичних, поетичних 
знаків і символів. Супровідними постають фатична, естетична функції. 
Фатична функція є конктактновстановлювальною і пов'язана з підтримкою 
слухачем мовленнєвого спілкування, його уваги до повідомлення та ін., пор.: 
Продовжуй! Досить! Перестань! Фатичну функцію виконує й оголошення перерви 
на нараді, лекції, закриття книги. 
Естетична функція реалізується належним чином лише в тому разі, коли текст 
задовольняє уяву читача, задовольняє його смаки і викликає в нього адекватне 
сприйняття. Поетична функція досягається за наявності уміння читача, слухача 
декодувати символи, усвідомлювати поетичні образи, вловлювати підтекстову 
інформацію. 
Ш.4. Типи ситуацій комунікативного акту. Описуючи мовну картину дійсності, 
одним з перших поняття "ситуація" увів К. Бюлер. Сьогодні під поняттям "мовна 
ситуація" мається на увазі "сукупність форм існування мови" [ЛЗС 1990, с. 481]. 
"Мовленнєва ситуація", що реалізує мовну ситуацію, окреслює умови спілкування, 
характеризує певну обстановку мовлення [Гак 2004, с. 781]. "Комунікативна ситуація" 
визначає готовність комунікантів користуватися різними конкретними 
висловленнями та наявність належних стилістичних засобів у мовленнєвій діяльності. 
Поняття "комунікативна ситуація" Ю. М. Караулов вводить у поняття 
"комунікативна сітка" і поєднання з "комунікативною сферою" і "комунікативними 
ролями" учасників комунікативного акту [Караулов 2002, с. 61]. "Комунікативну 
ситуацію" інколи називають комунікативно-прагматичною [Радзиевская 1990, с. 148], 
яка охоплює участь суб'єкта, об'єкта, адресата, мету (інтенцію) комунікації. 
Відношення між учасниками комунікативної ситуації, які зумовлюються 
настановою адресата, створюють певний текст (усний або письмовий) певного 
функціонального призначення: художній (прозовий або поетичний), офіційно-
діловий, науковий, публіцистичний, епістолярний, конфесійний, розмовний. 
У лінгвістиці останніх років активно використовується термін "текстова 
ситуація", що окреслюється: 1) комунікативними функціями; 2) комунікативною 
624 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
настановою на художнє зображення, полеміку, узагальнення, аналіз тощо; 3) 
формами і способами викладу; 4) мовним матеріалом. 
Текстова ситуація вирізняється характером використовуваних парадигматичних 
засобів, оскільки мовець використовує не тільки утрадиційнені засоби, але й 
оказіональні: то ніби виснепий в дитинстві сон, / що окошився на тобі, зв 'язавши / 
всі знані припочатки й прикінці (В. Стус. "Свічадо ночі вабить лячний погляд..."); А 
чи твою подобу / збагнуть бодай в передкіиці життя? (В. Стус. "Сховатися од долі 
не судилось..."); Обгасли зорі. Лиш одна світила / передутратою усіх прощань 
(В. Стус. "Я непомітно перейшов межу..."); Забудься. Стань. І зачекай мене / на 
самоті в такому велелюдді, І де спогади стовбичать, наче судді, / і пам 'ять чвалом 
праліта жене (В. Стус. "Забудься. Стань. І зачекай мене..."); Тут паверх, паниз, 
пажиття і паскін, / переступай лискуче лезо меж;, /і рідні лиця за порожні маски / 
тобі здадуться з понадгірних веж (В. Стус. "Нічосідалаі влягалась падолом..."). 
Непоодинокими постають спроби кваліфікувати "соціальну ситуацію" [ЛЗС 
1990, с. 413], що визначається як мовленнєвий акт, зумовлений специфікою професії, 
віку, території замешкування мовця. Такі ситуації водночас можна розглядати через 
призму епізодичної пам'яті, в якій вони репрезентовані у вигляді певних схем, 
моделей, що відображають відповідні знання, переконання, думки. Саме вони 
складають основу розуміння тексту і його продукування. Моделі таких соціальних 
ситуацій є багатоярусними категорійними, і в них наявні "такі категорійні елементи, як 
обстановка, обставини, учасники, подія, дія" [Ван Дейк 1989, с. 185]. Постійними 
категорійними елементами більшості ситуацій постають: 1) учасники комунікативного 
акту і ситуації; 2) подія, дія, процес, факт; 3) час; 4) простір і місце; 5) оцінка. 
Комунікативне облаштування висловлення і тексту (дискурсу) є наслідком 
їхнього співвідношення з ситуацією мовленнєвого, соціального, комунікативного 
спілкування. Воно пов'язане як з поверхневими (мовними) структурами, так і з 
глибинними (смисловими). Поверхнева структура (синтактика) виступає формальною 
характеристикою одиниць. 
Глибинна структура ґрунтується на семантиці мовних одиниць, що визначає 
відношення знаків до об'єктів дійсності, значення знаків, зміст, смисл й інформацію 
одиниць різного рівня, зокрема висловлення і тексту. 
Поверхнева і глибинна структури пов'язані з прагматикою (з відношенням 
знаків до їхніх інтерпретаторів, до тих, хто продукує і декодує знаки). З 
комунікативно-прагматичного погляду особливо значущі два центри: суб'єкт мовлення 
(1-ніа особа) й адресат мовлення (2-га особа), а також враховуються функції об'єктів 
різних ситуацій (3-тя особа). 
Когні гивний підхід у лінгвістиці тлумачить прагматику "як сферу думок, оцінок, 
презумпцій та настанов мовців" [ЛЗС 1990, с. 441]. Аналізуючи комунікативну 
організацію висловлення і тексту, слід звертати увагу на характер і поведінку знаків, 
одиниць у реальних умовах спілкування (у мовних, мовленнєвих, соціальних і 
текстових ситуаціях). Семантика і прагматика висловлення і тексту найпослідовніше 
виражені в художньому мовленні. 
III.5. Основні одиниці і структурно-прагматичні частини тексту. Одиницями 
тексту постають висловлення, складне синтаксичне ціле і текст. Висловлення 
кваліфікують щодо його структури, семантики і прагматики (функціонування щодо 
настанов мовця). Висловлення не можна ототожнювати з реченням, оскільки 
визначальним компонентом першого є модально-комунікативний план. Для 
висловлення суттєвими також постають: інтонаційне оформлення, актуальне 
членування, особливості мовленнєвого кортежу (жести, комунікативне значення 
625 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
ситуації, переконаність мовця тощо). В. Скалічка стверджував, що "висловлення - це 
повна семіолоігчна реакція" (цит. за: [Вахек 1964, с. 48]). 
Висловлення - це структурно-семантична і комунікативна одиниця, що 
концептуально об'єднує значення лексичних, граматичних, логіко-семантичних, 
комунікативних її рівнів, співвіднесених з контекстом, з конкретними ситуаціями, з 
національно-мовними, фоновими знаннями адресантів й адресатів, з лінгвістичною і 
змістовою пресупозицією (передзнанням), з мовною картиною світу учасників 
комунікації. Кваліфікуючи висловлення щодо обсягу, В. Скалічка вважав, що 
висловлення (ргоігииуа) являє собою як одне слово, так і весь текст: художнього 
твору, наукового трактату, офіційного закону та ін. Розвиваючи цей підхід, до 
висловлення слід віднести: слово, просте речення, групу речень зі стрижневим 
реченням у її основі, пор.: звертання, вигукові структури, редуковані репліки в 
діалозі; номінативні ланцюжки, номінативний теми як лінгвістичний передтекст і 
парцеляти, приєднувальні конструкції, вільні синтаксеми як посттекстові структури. 
Щодо тексту, то мінімальна його лінеарна довжина в сучасній лінгвістиці 
кваліфікується по-різному. Текст можна розглядати щодо наявності і виділення в 
ньому макро- і мікротем, макро- і мікрорем; специфіки змістових, мовних і 
позамовних скреп-конекторів, пов'язаних з п'ятьма визначальними категоріями; 3) 
закономірностей виділення в ньому трьох частин моделі для правильного його 
сіруктурування і сприйняття співрозмовником; 4) особливостей реалізації типів і 
рівнів інформації: а) текстової (вираженої граматичними, лексичними, 
семантичними, прагматичними засобами); б) передтекстової (пресупозиція); в) 
надлінеарної; г) притекстової; г) підтекстової. 
Щодо обсягу текст здебільшого прирівнюють до цілісного твору, що, в свою 
чері-у, може членуватися на більш дрібні структурно-смислові частини: складне 
синтаксичне ціле - ССЦ (за М. С. Поспєловим) або надфразні єдності - НФЄ (за 
Л. А. Булаховським). Структурно-смисловими частинами тексту постають зачин, 
розгортання, кінцівка і різного типу блоки, діалогічні єдності, висловлення. 
Структурно-прагматичними частинами тексту є: частини, розділи, параграфи, 
абзаци. Складне синтаксичне ціле (ССЦ) або надфразна єдність (НФЄ) може 
охоплювати один і більше абзаців. 
Отже, текстом може бути окреме висловлення, складне синтаксичне ціле 
(надфразна єдність) і повністю завершений твір. Висловлення найбільшою мірою 
корелює з реченням. 
Структурно-смисловою одиницею тексту є складне синтаксичне ціле (НФЄ). 
Якщо ССЦ дорівнює повному тексту твору, то воно може мати / не мати заголовок, 
що визначає стрижневий суб'єкт або об'єкт тексту (макротему, наприклад, "Прошак 
під церквою" Б.-І. Антонича: Мохнатий, мохнавий, патлатий, / курлапий, та 
клишавий, та чеверногий, І вилукуваті підігнув під себе ноги І й більмом споглядає на 
сонячну лату. // Брудний, космогрудий, від бруду руді підняв груди. / Беззуба щока, 
спорохнявіле ясно. / О, сонце всім світить так ясно, / всі рів)й є люди). Заголовок 
може називати: 1) подію ("Люблю середину..." Л. Талалая: Люблю середину / Ясного 
дня, / Коли спокійно /Дивишся у простір, /1 суста / /Думок не обганя, І тінь твоя / 
Відповідає І Росту); 2) простір, у якому відбуваються певні події, зокрема місце 
(В. Чумак. "За ґратами": Я чи блакить за тратами? /Я чи блакить? /Знаю, що став 
твоїм братом, / де ж до сестри стежки? // Бачу: тремтять під віями / зорі-
смарагд. / Чуй же: твій брат огневіє; / чуй же: рубін твій брат): 3) час (Б-
I. Антонич. "Сонет про весну, писаний взимі": О зайди / Як тоді / Іноді / Тямиш ти? //О 
прийди І По воді / По броді / Припини /І Місяць жде / Я теж жду / На тебе //Я так 
626 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
жду / На тебе, О весно!); 4) час та оцінку (В. Чумак. "Заквіт осінній сум": Заквіт 
осінній сум / осінній сум заквіт. І На віях я несу / гаптований привіт // і любій принесу, 
прохатиму: візьми; /заквіт осінній сум /заквітнемо і ми). Заголовок може подавати 
загальну оцінку настрою, стану мовця (Б.-І. Антонич. "Нещаслива любов": Це було 
так. Він сам не знав, /Як, де, коли її пізнав. //Він їй: / "Цвітуть цвіти". /Вона йому: 
"На жаль, я мушу вже іти, Мене жде..." І/Це, очевидячки, дурниця, от так собі, нічо. 
/ Таке маленьке аиі рго аио. І/ Знов було так: / Стрінув нову. І Вона йому: І "Тепер 
весна". /Він їй: /Дуже прикро. В мене часу нема". /І Це, очевидячки, дурниця, от так 
собі, нічо. / Таке маленьке аиі рго аио. // Це було так. / Це все одно. / Це ніби те ж. / 
Однак не то. /Це байдуже... /Дуже? // Гм. Це зветься часом комедія, / Частіш, 
однак, трагедія). 
Структурно ССЦ здебільшого складається з трьох компонентів: зачину, 
розгортання і кінцівки. ССЦ може бути двокомпонентним, оскільки зачин або 
кінцівка можуть опускатися. Зачин буде повним за умови, що в ньому названі п'ять 
стрижневих категорій; редукованим, якщо одна чи більше стрижневих категорій не 
названі; й елімінованим, якщо жодна зі стрижневих категорій не названа. Кінцівка 
може бути загальнорезультативною (об'єднує в підсумку п'ять стрижневих 
категорій); частковорезультативною (наявний підсумок не про всі стрижневі 
категорії'); висновком, у якому реалізується нове судження. 
Побудова ССЦ, його модель, композиція пов'язані з наявністю / відсутністю 
зв'язку з попереднім текстом - постає складником тексту чи дорівнює усьому тексту. В 
цьому разі слід диференціювати автосемантичні і синсемантичні зачин, розгортання і 
кінцівку. При синсемантичності враховується смислова пресупозиція - попередня 
інформація, фонові знання, що мають значення не тільки для конкретного тексту, але й 
для життєвого досвіду адресанта й адресата. Суттєвою постає також лінгвістична 
пресупозиція (лексико-граматичний зв'язок з попереднім текстом або заголовком, де 
називалося ім'я антецедента ("Незнайомець", "Суниці", "Межа" (Л. Талапай); "Брати", 
"Друзі" (М. Руденко)). 
Аналізуючи ССЦ, особливу увагу слід звертати на його композицію: Була неділя. 
Сонце скотилося на захід. Починало вечоріть. За Джериною хатою, під старою 
грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту 
(зачин). Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок підклав одну 
руку під голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови 
дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. 
Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син 
Микола (розгортання). Гаряче сонце заглянуло під грушу, обсипало вогнем білу 
сорочку, чорняве лице. Микола почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувсь на бік, 
липнув очима й знову їх заплющив (кінцівка). 
Цей уривок з повісті "Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького містить три структурні 
компоненти: зачин, розгортання, кінцівку і являє собою ССЦ, що реалізує художній 
опис відкритого простору. Заголовок у цьому ССЦ відсутній. ССЦ містить один 
абзац. Зачинові притаманна констатувальна інформація. Цей зачин ССЦ охоплює: 1) 
учасника процесу (парубок), спостерігача, місце якого імпліцитно намічено в центрі 
(точка відліку для художнього простору); 2) відкритий простір з відносною 
локалізацією (під грушею). Місце в ньому об'єкта / суб'єкта процесу (спав молодий 
парубок); 3) зачин характеризує процес (молодий парубок, підклавши під голову білу 
свиту), при цьому зафіксовано; 4) реальний сюжетний час; 5) у зачині подана й 
імпліцитна оцінка мовцем часу події-процесу (неділя - за усталеними національно-
українськими традиціями вона належала до вихідних днів). Такий зачин з п'ятьма 
627 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
стрижневими текстотвірними категоріями постає повним й автосемантичним, від нього 
залежні розгортання й кінцівка 
У сипсемантичних розгортанні і кінцівці формуються конекторні ряди намічених 
у зачині п'яти стрижневих категорій. З цією метою автор використовує різного типу 
скріпи, що називаються конекторами. В цьому ССЦ конекторами виступають різного 
типу повтори (парубок парубок; сонце - сонце). 
Ш.6. Текст і дискурс. У лінгвістичній літературі діалогічну єдність інколи 
позначають терміном "дискурс". Первісно цей термін був використаний у 
французькій лінгвістиці (аівсоиге). Ж. Марузо первісно співвідносив цей термін з 
поняттям "мовлення" як "реалізація мови", розрізняючи поняття синтаксису, пов'язані 
з цим терміном: "пряма мова" (аівсоигв аігесі) і "непряма мова" (аізсоигв іпаігесі). 
"Мовлення" ж як "говоріння" кваліфікується лінгвістом французьким терміном 
рагоіе. Ж. Марузо не включав його в поняття "дискурс" [Марузо 1969, с. 215]. 
Пізніше термін "дискурс" був використаний теорією тексту в значно розширеному 
плані, що дало можливість дослідникам констатувати, що "Дискурс - багатозначний 
термін лінгвістики тексту, вживаний рядом авторів у значеннях, майже омонімічних. 
Найважливіші з них: 1) зв'язний текст; 2) усно-розмовна форма тексту; 3) діалог; 4) 
група висловлень, пов'язаних між собою за смислом; 5) мовленнєвий твір як даність 
- письмова або усна" [Николаева 1978, с. 467]. 
Очевидним постає функціональне, когнітивне, ономасіологічне і семасіологічне 
тлумачення дискурсу. Так, В. 3. Дем'янков стверджує, що дискурс - це довільний 
фрагмент тексту, що складається більше ніж з одного речення або незалежної частини 
речення. Часто, але не завжди, концентрується навколо опорного концепту; створює 
спільний концепт, що описує діючих осіб, об'єкти, обставини, час, вчинки тощо, 
визначаючись не стільки послідовністю речень, скільки тим спільним світом для 
творця дискурсу та його інтерпретатора, який будується у процесі розгортання 
дискурсу. "Вихідній структурі дискурсу притаманна послідовність елементарних 
пропозицій, пов'язаних між собою логічними відношеннями кон'юнкції, диз'юнкції 
тощо. Елементи дискурсу: зображувані події, їхні учасники, перформативна 
інформація і "неподії", тобто (а) обставини, які супроводжують події; (б) тло, що 
пояснює події; (в) оцінка учасників події; (г) оцінка, яка співвідносить дискурс з 
подіями" (цит. за [Миронова 1997, с. 53]). У сучасній лінгвістиці терміни "текст" і 
"дискурс" наблизились і позначають близькі за значенням поняття когнітивного 
напряму. Термін "дискурс" охоплює також і співвіднесеність тексту з різного типу 
знаннями: політичний дискурс, науковий, педагогічний дискурс, критичний дискурс, 
політичний дискурс 
Категорійні засоби тексту вказують на певну подію, відповідних учасників 
комунікативного акту (адресанта й адресата), учасників певної ситуації (об'єкт), на 
обставини, мовленнєвий (художній) простір, місце суб'єкта й об'єкта, час, різного типу 
умови. До складу категорійних засобів належить й оцінка, яка завжди (або найчастіше) 
наявна в тексті. Ці категорії були виділені Т. ван Дейком у схемі - моделі дискурсу, але 
вони рівною мірою важливі і для схеми — моделі тексту. Вони належать до 
стрижневих текстотвірних категорій 
Загалом художні тексти охоплюють прозові і поетичні твори, почасти 
драматургічні. Прозове і поетичне мовлення характеризуються цілим рядом 
типологічно спільних ознак, що зумовлюється впливом аналогічних комунікативних 
функцій: повідомлення, апеляції, естетичної, експресивної, емоційної та ін., подібністю 
мовних, мовленнєвих, комунікативно-прагматичних ситуацій, комунікативних 
завдань мовця. Водночас зіставлення специфіки поетичного і прозового мовлення 
62Х 
Тема VI. Лінгвістика тексту 
дозволяє інколи зробити несподівані висновки про те, що "в поетичній мові 
відбувається \ спеціальна деформація мовних частин, передбачене порушення 
літературнбіпмови, тобто актуалізація" [Мукаржовский 1967, с. 406]. Не заперечуючи 
можливість такого використання терміна "актуалізація", слід зазначити, що термін 
"актуалізація" застосовується на позначення різноманітних способів виділення мовцем 
на- різних рівнях (лексичному, семантичному, морфологічному, словотвірному, 
синтаксичному, інтонаційному, акцентологічному, графічному) письмового й усного 
мовлення комунікативно значущих центрів тексту. Під комунікативним центром 
мається на увазі будь-який елемент тексту: слово (в тому числі і службове), 
словосполучення, звертання, парцелят тощо. 
Відомо, що синтаксичний центр (ядро) речення передбачає вирізнення двох 
головних членів, що формують його предикативну основу. Ядро (вершина) ієрархії 
семантичної вербоцентричної структури, на погляд Л. Теньєра, являє собою тільки 
предикат, що винесений на вершину дерева підпорядкування [Теньер 1988]. 
Актуальне членування здебільшого диремне. Його основу і ядро складають тема + 
рема (за В. Матезіусом). У процесі побудови комунікативної перспективи в 
мовленнєвому акті мовець може актуалізувати будь-який елемент висловлення. 
О. М. Селіверстова наголошує, що "... в побудові комунікативної перспективи бере 
участь уця множинність комунікативних елементів, причому комунікативними 
елементами вважаються усі члени речення" [Селиверстова 1990, с. 52]. 
Комунікативно значущий центр можуть формувати не тільки члени речення, але 
й морфеми, слова і словосполучення, позбавлені статусу членів речення: вставні слова 
і словосполуки, вставлені одиниці, звертання, вигуки, парцеляти, службові частини 
мови, приєднувальні конструкції. 
Література 
1. ран Дейк 1978: Ван ДейкТ. Вопросьі прагматики текста // Лингвистика 
текста: Новое в зарубежной лингвистике. - Вьш. 8. - М.: Прогресе, 1978. - С. 259 -
311. 
2. Вахек 1964: Вахек Й. Лингвистический словарь Пражской школьї. - М.: Изд-
во иностранной лит-рьі, 1964. - 364 с. 
3. Гак 2004: Гак В. Г. Теоретическая грамматика французекого язьїка. - М.: 
Добросвет, 2004. - 862 с. 
4. Гумилев 1990: Гумилев Н. Стихи. Письма о русекой поззии. - М.: 
Художественная литература, 1990. - 635 с. 
5. Караулов 2002: Караулом К). II. Русский язьік и язиковая личность. - М.: 
Едиториал УРСС, 2002. -311с. 
6^ Ковтунова 2002: Ковтунова И. И. Современньїй русский язьік: Порядок слов 
и актуальное членение предложения. - Изд. 2-е, стереотип. - М.: УРСС, 2002. - 240 с. 
7. Лингвистический 1990: Лингвистический знциклопедический словарь. -
М.: Советская знциклопедия, 1990. -695 с. 
8. Марузо 1969: Марузо Ж. Словарь лингвистических терминов. - М.: Изд-во 
иностранной лит-рьі, 1969. - 436 с. 
9. Миронова 1997: Миронова И. Н. Оценочньїй дискурс: проблема 
семантического анализа // Изв. РАН. - Серия литературм и язьїка. - 1997. - Т. 56. - № 
4. -С. 234-245. 
10. Мукаржовский 1967: Мукаржовский Я. Литературньгй язьік и позтический 
язьік // Пражский лдингвистический кружок. - М.: Изд-во иностранной лит-рьі, 1967. 
-С. 401-421. 
629 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
11. Николаева 1978: Николаева Т. М. Краткий словарь терминов теории текста 
// Новое в зарубежной лингвистике: Вьш VIII. Лингвистика текста:- М.: Изд-во 
иностранной лит-рьі, 1978. - С. З - 27. 
12. Радзиевская 1990: Радзиевская Т. В. Прагматические противоречия при 
текстообразовании // Логический анализ язьїка. Противоречивость и аномальность 
текста. - М.: Наука, 1990. - С. 111 - 156. 
ІЗ.Селиверстова 1990: Селиверстова О. Н. Контрастивная синтаксическая 
семантика. - М.: Наука, 1990. - 345 с. 
14. Теньер 1988: ТеньерЛ. Основи структурного синтаксиса. - М.: Прогресе, 
1988.-654 с. 
Онубл.: Лінгвістика тексту: Теорія і практикум. Науково-навчальний посібник. 
-Донецьк: ДопНУ, 2006. - С. 46-61.

.