Хто скаче, хто мчить у тумані, як дим?
То вершник спізнілий, з ним син молодий.
До батька, здригнувшись, притиснувсь малий,
Трима його й гріє в обіймах старий!
«Синочку, чом в страху до мене припав?»
«Бо цар лісовий мені в очі запав.
Він в темній короні, густа борода».
«О ні, то біліє в тумані вода.
Дитино, оглянься, кинь думи сумні;
Багато краси у моїй стороні:
Квітки бірюзові, ще й пісня луна,
Чарує красою моя сторона».
«Цей цар лісовий миловидний з лиця,
Він золото й перли мені обіця».
«Ні, голубе любий, почулось тобі –
То вітер хитає гілки голубі».
«До мене, мій хлопчик: в дібровах оцих
Пізнаєш ти дочок моїх чарівних:
При місяці будуть і грати, й літать,
Й, літаючи, будуть у сон сповивать».
«Мій рідний, той цар вже скликає дочок,
Кивають вони із-за темних гілок».
«О ні, все спокійно в нічній глибині –
То верби в сивинах стоять в стороні».
«Тобою милуюсь в красі неземній,
З неволі чи з волі, а будеш ти мій».
«Мій рідний, нас цар лісовий доганя,
Вже ось він, аж дихання в грудях спиня».
І вершник в тривозі не скаче, летить;
Хлопчина сумує, хлопчина кричить;
Та ось уже вершник до хат доскакав…
В руках його мертвий хлопчина лежав..