Початки українського мовознавства сягають
періоду Київської Русі. У «Повісті минулих літ» ідеться
про те, що наші предки цікавилися і
загальнотеоретичними питаннями мовознавства (походженням мови і
слов’янської мови зокрема, спорідненістю слов’янської
мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани,
полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення
запозичених грецьких і староєврейських слів). Є
непоодинокі пояснення незрозумілих слів в одній із
найдавніших пам’яток — Ізборнику Святослава (1073).
У давньоруський період з’явилися перші азбуков-
ники — невеличкі словнички. Серед них «О именіх’ь
и глемьіх’ь жидовьскьімь кхзьисьмь» та «Річь жидовьс-
каго кхзьїка, преложена на роускоую», в яких
тлумачаться біблійні власні імена осіб і топоніми,
незрозумілі старослов’янські слова, а також розкривається
символічний зміст деяких лексем. Це заклало
фундамент, на якому згодом були створені солідні
граматичні й лексикографічні праці.
Приблизно 1581-им роком датується перший
церковнослов’янсько-український рукописний словник
невідомого автора «Лексись сь толкованіем’ь словенс-
кихт> слов’ь просто», в якому пояснено тодішньою
українською мовою 896 церковнослов’янських слів. У 1596 р.
в м. Вільно опубліковано «Граматіку словенску, совер-
шеннаго искуства осми частій слова» Лаврентія Зиза-
нія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) —
першу слов’янську граматику східних слов’ян. У
цьому ж році у Вільні було видано і перший
друкований словник Л. Зизанія «Лексись, Сирічь Рєчєнїа,
В’ькрат’ьц’Ь собран(і>)ньі и из слове(н)скаго язьїка на
простьі(й) рускі(й) діалє(к)гь истолОь)кованьі», який
містить 1061 церковнослов’янське слово, перекладене
українською мовою (абіє — зараз, алчу — исти хочу,
мєсть — помста, свідитель — свідок?*, юноша — паро-
бокь тощо). За своїм типом — це диференційний
словник: у ньому наведено тільки такі слова, які в
церковнослов’янській і українській мовах не збігаються.
У 1619 р. у м. Ев’ї (коло Вільна) вийшла друком
«Грамматіки Словєнскиа правилноє Сунтаґма» Ме-
летія Смотрицького (ймовірно, 1577—1633) —
найвизначніша граматична праця українського
середньовіччя, яка служила майже 200 років
підручником церковнослов’янської мови і була зразком для
створення подібних праць у наступний період.
Складається з чотирьох частин: орфографії, просодії,
етимології (морфології) і синтаксису. У ній виділено
вісім частин мови: ім’я, займенник, дієслово,
дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук.
Смотрицький уперше відокремив
церковнослов’янську мову від живих слов’янських мов, виокремив
вигук як частину мови, місцевий відмінок, а до
української графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик,
який не мав собі рівних у слов’янському світі аж до
другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула
на розвиток граматичної думки в Росії («Российская
грамматика» М. Ломоносова), Сербії, Хорватії,
Болгарії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське
мовознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по
праву вважають основоположником української
славістики.
У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу
лексикографічну працю українського середньовіччя —
«Лексікон’ь славеноросскій и имен^ тл’ькованіє» Пам-
ва Беринди (між 1555 і 1560 — 1632). У цій
оригінальній, самобутній праці 6982 книжнослов’янські та
іншомовні слова пояснено відповідниками української
мови, часто декількома синонімами (у словнику
налічується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань
української лексики кінця XVI — початку XVII ст. У
словнику використано всі основні засоби
лексикографічного опрацювання матеріалу: паспортизація
реєстрових слів, ремарки (переносне, образне, метафора),
ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами,
відсилання до інших слів, етимологічні довідки. Словник
Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку
української і зарубіжної лексикографії.
Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII ст.
було створено латинсько-слов’янський словник «Лек-
сикон латинській» Єпіфанія Славинецького (кін.
XVI ст. — 1675), який дійшов до нас у багатьох
списках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша
лексикографічна праця староукраїнського періоду,
справжня скарбниця церковнослов’янської і
староукраїнської лексики: в ній 27 000 латинських слів
перекладено церковнослов’янськими словами, а за
відсутності церковнослов’янських відповідників —
українськими.
У середині XVII ст. з’явилися граматичні й
лексикографічні праці з власне української мови. До них
належать «Синоніма славеноросская» невідомого автора, що
являє собою зворотну переробку «Лексікона…» Памва
Беринди, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія
Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а
також «Граматика словенська» Івана Ужевича, написана
латинською мовою й відома у двох рукописних
варіантах (паризькому — 1643 р. й арраському — 1645 р.).
У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано
систему української мови середини XVII ст. Факти
української мови порівнюються з відповідними
явищами польської, чеської, хорватської, латинської,
грецької, староєврейської. Відчувається прагнення автора
створити працю про абстрактну слов’янську
граматичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили
А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич
увійшов як учений, котрий перший науково описав
українську мову.
Отже, українська лінгвістична думка XI—XVIII ст.
не відставала від європейської, а українська
лексикографія була однією з найрозвинутіших у Європі.

 

Запитання. Завдання
1. Чим зумовлене виникнення мовознавства в Давній Індії,
Давньому Китаї, Давній Греції та Римі?
2. Назвіть спільне і відмінне в лінгвістичних традиціях Давньої
Індії, Давнього Китаю і Давньої Греції.
3. Які питання мовознавства досліджували давньоіндійські,
давньокитайські й давньогрецькі вчені? Які з порушених ними проблем є
актуальними й нині?
4. У чому полягає специфіка давнього арабського мовознавства?
5. Охарактеризуйте стан лінгвістичної думки Західної Європи в
середні віки.
6. Яка роль Ф. Бекона, Г.-В. Лейбніца і Р. Декарта в розвитку
лінгвістичних ідей?
7. Розкрийте значення в історії мовознавства граматики Пор-
Рояля. Чому її називають універсальною і раціональною?
8. Назвіть основні здобути українського мовознавства XI—XVIII ст.

 

Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія
лінгвістичної думки. — К., 1985. — С. 6—53.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. —
С. 3-31.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 11—53.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по
истории лингвистики. — М., 1975. — С. 32—256.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 6—31.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. —
К., 1980. — С. 8—18.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. —
С. 7—36.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-
влечениях. — М., 1964. — Ч. І. — С. 7—27.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. —
Вьіп. І. — С. 7—41.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 5—36.
История лингвистических учений. Древний мир. — Л., 1980.
История лингвистических учений. Средневековьій Восток. — Л., 1981.
История лингвистических учений. Средневековая Европа. — Л., 1986.
История лингвистических учений. Позднее средневековье. — Л., 1991.
Античньїе теории язьїка и стиля. — М. — Л., 1936.
Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.
Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.
Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською
та білоруською. — К., 1980.