Після дискусії 1950 р., на якій було піддано
критиці догми «нового вчення про мову» Марра та його
послідовників, радянське мовознавство змінило
напрями досліджень. Було реабілітовано
порівняльно-історичне мовознавство, яке почало інтенсивно розвиватися
(праці Б. О. Серебренникова, Л. А. Булаховського,
Ф. П. Філіна, А. О. Білецького, В. В. Іванова, О. Н. Сав-
ченка, Е. А. Макаєва, Я. М. Ендзеліна, О. С. Мельничука
та ін.), а з ним і такі споріднені галузі мовознавства, як
етимологія (дослідження В. І. Абаєва, А. О. Білецького,
О. С. Мельничука, Г. А. Климова) та лінгвогеографія
(праці А. В. Десницької, М. М. Гаджієва, Р. І. Аванесова,
И. О. Дзендзелівського та ін.). Однак інші мовознавчі
напрями, не пов’язані з порівняльно-історичним
мовознавством, ігнорували. Усе зарубіжне мовознавство
критикували і заперечували. Така відрубність
радянського мовознавства від зарубіжного негативно
позначилась на його розвитку, оскільки нові ідеї і методи
зарубіжної лінгвістики були невідомі мовознавцям у
СРСР.
Ситуація змінилася в другій половині 50-х років, у
період «хрущовської відлиги». Радянські вчені дістали
змогу ознайомитися з усім, що зроблено їхніми
колегами в різних країнах, і мовознавство в СРСР стало
розвиватися в єдиному світовому руслі. Як окремі
напрями виділилися психолінгвістика, структурна
лінгвістика, математична лінгвістика, прикладна лінгвістика
тощо (праці О. Р. Лурія, О. О. Леонтьєва, Л. В. Сахар-
ного, О. М. Шахнаровича, І. І. Ревзіна, В. С.
Перебийте, Р. Г. Шотровського, М. Д. Андреєва та ін.).
З’явилися глибокі теоретичні дослідження, у яких
всебічно розглядалися різні структурні рівні мови.
Особливо вирізняються праці В. В. Виноградова й О. І. Смир-
ницького.
Віктор Володимирович Виноградов (1895—1969) —
видатний російський мовознавець, учень О. О. Шахма-
това. З 1950 до 1954 р. очолював Інститут
мовознавства, а з 1958 до 1968 р. — Інститут російської мови АН
СРСР. Опублікував майже 300 праць із загального
мовознавства, історії й сучасного стану російської мови,
мови і стилю письменників, стилістики, синтаксису і
фразеології: «Нариси з історії російської літературної
мови XVII—XIX століть» (1934), «Мова Пушкіна» 134
Історія мовознавства
(1935), «Стиль Пушкіна» (1941), «Російська мова.
Граматичне вчення про слово» (1947), «Про основні типи
фразеологічних одиниць у російській мові» (1947), «Про
категорію модальності і модальні слова в російській мові»
(1950), «Словотвір у його відношенні до граматики й
лексикології» (1952), «Питання вивчення словосполучень»
(1954), «Про мову художньої літератури» (1959),
«Стилістика. Теорія поетичної мови. Поетика» (1963) та ін.
Його дослідження про мову і стиль письменників
було взято за основу нової дисципліни — історії
російської літературної мови і стилістики як окремої
дисципліни.
Виноградов опрацював теорію словосполучення
(розмежував словосполучення і речення), вчення про
предикативність, про словотвір і його відношення до
граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і
граматичних значень. У граматиці виокремив
граматичне вчення про слово, вчення про словосполучення,
про речення і про складне синтаксичне ціле.
Обґрунтував тісний зв’язок словотвору з граматикою і
лексикологією, виділив словотвір як окрему лінгвістичну
дисципліну, створив учення про чотири способи
словотворення (морфологічний, морфолого-синтаксичний,
лексико-синтаксичний і лексико-семантичний).
Оригінальними є його теорії типів значень слова і
типів фразеологічних одиниць. Виноградову завдячує
мовознавство виділенням фразеології в окрему
дисципліну, нетривіальною класифікацією частин мови
(див. тему «Морфологічний рівень. Частини мови»).
М. С. Поспєлов так характеризував наукову діяльність
Виноградова: «Прямий продовжувач Шахматова і
Щерби, В. В. Виноградов у своїй науковій роботі поєднує
обидва ці типи: ніколи не випускаючи з поля зору
загальні проблеми мовознавства, він, однак, ні на
хвилину не покидає твердого ґрунту фактів мови. Подібно до
Шахматова, В. В. Виноградов захоплює широтою
охоплення конкретного мовного матеріалу в стрункій
системі вичерпної класифікації, зі Щербою ж зближує його
невгамовний дух сміливих пошуків нових поглядів,
нових методів, нових об’єктів лінгвістичного вивчення».
Олександр Іванович Смирницький (1903—1954) —
мовознавець, який зробив істотний внесок у
розв’язання загальнотеоретичних проблем. Зокрема, він
досліджував співвідношення мови і мислення, мови і
мовлення, об’єктивності існування мови. Його оригінальне
вчення з цих проблем викладене у праці
«Об’єктивність існування мови» (1954). Самобутньою є його
теорія мови і мовлення. Під мовленням Смирницький
розуміє поєднання звучання з конкретним мовним
змістом, а під мовою — сукупність взаємопов’язаних
одиниць і відношень між ними, сукупність усіх
компонентів різноманітних виявів мовлення. Якщо
мовлення — спосіб спілкування, то мова — засіб
спілкування. Мова існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і
розвивається в мовленні. Така інтерпретація мови і
мовлення є глибшою, ніж у Соссюра.
Смирницький оновив і теорію слова. Слово, вважає
вчений, є одночасно одиницею лексики і граматики, бо в
ньому переплетені лексичні й граматичні властивості,
що надає йому цільнооформленості. На цій основі
Смирницький проаналізував проблему окремості слова і його
тотожності.
Федот Петрович Філій (1908—1982) —
дослідник історії російської мови, проблем загального
мовознавства, соціолінгвістики. Очолював Інститут
мовознавства (1964—1968) й Інститут російської мови АН СРСР
(1968—1982). Йому належить майже 300 наукових праць.
У «Нарисах із теорії мовознавства» (1982) учений
акцентує на необхідності системного підходу до
вивчення мовних фактів. Під системою він розуміє комплекс
органічно пов’язаних між собою компонентів, а під
структурою — самі зв’язки між компонентами.
Система мови історично є змінною, тому дослідити мову
можна лише враховуючи її історичний розвиток.
Рівновага і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в
один і той самий час існують елементи, які тільки що
виникли і які зникають. На розвиток мовної системи
впливають внутрішні й зовнішні суперечності, хоча
між ними не можна провести чітку межу. Зокрема
важливу роль у розвитку мови відіграють її функції.
Саме від них залежить напрямок розвитку мови. І тут
неоціненне значення має соціолінгвістичне
дослідження мови.
Заслуговує на увагу введене Філіним у
мовознавство розрізнення тематичних і лексико-семантичних
груп слів. Різницю між ними вчений вбачає в тому, що
тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх
фактах, відношення між словами у них цілком
відображають відношення між поняттями, а лексико-семантичні
групи слів є продуктом розвитку лексичної системи;
утворення таких слів зумовлене історичними змінами
мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній
системі (тим і пояснюється неоднаковий обсяг лексико-
семантичних груп у різних мовах, зокрема розбіжність
у синонімічних гніздах слів).
Найзначнішою працею Філіна є його монографічне
дослідження «Про походження російської, української і
білоруської мов» (1972). У ній на основі аналізу
фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних
діалектизмів у пам’ятках давньої писемності виділено
мовні явища, які згодом стали визначати специфіку кожної
зі східнослов’янських мов. Недоліком цієї праці є те, що
вона ґрунтується на тенденційному для радянської
історіографії підході до питання про походження українців,
росіян і білорусів «із однієї колиски».
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Мовознавство 20—40-х років XX ст.