М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Лінгвістика тексту

Особливого розвитку в останні десятиліття набула
лінгвістика тексту.
Лінгвістика тексту—галузь мовознавчих досліджень, об’єктом яких
є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії.
Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано
лінгвістичне вивчення текстів, досліджували
структуру і граматику тексту та засоби когезії (зв’язності) в
тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики,
дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні
слова, порядок слів, співвідношення часових форм
дієслова тощо), то нині текст аналізують як складну
комунікативну структуру, враховуючи особистість автора з
його психологічними, ментальними, соціальними,
культурними, етнічними та іншими властивостями,
адресата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію
(хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація
диференціюється на фактуальну, концептуальну
(авторське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту
враховується принцип конгеніальності, тобто
гармонізації творчих можливостей автора і читача, при
цьому звертається увага на пресу позицію — фонові
знання, якими послуговується автор при творенні тексту, а
читач при його сприйнятті. Сприймання тексту
розглядається як проникнення у свідомість автора, його
концептуальну систему. Як і в когнітивній
лінгвістиці, в лінгвістиці тексту широко використовують ан-
тропоцентричний підхід і дані інших наук — когніто-
логії, герменевтики, літературознавства, філософії,
психології, соціології, етнології, а також таких стикових
дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика,
соціолінгвістика.
Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали
розглядати як форму репрезентації знань у мові, як
концептуальне модельне відображення дійсності, як мо-
дифікат сфери свідомості автора, його художніх,
естетичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних
поглядів та уподобань та як моделі впливу на
свідомість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова
1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003].
З лінгвістикою тексту пов’язане вчення про дискурс
(від фр. сіізсоигз «мовлення») — текст у сукупності
прагматичних, соціокультурних, психологічних та інших
чинників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як
механізм, що бере участь у когнітивних процесах.
Образно кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До
дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й
міміка, жести, за допомогою яких виражається
референція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника.
Дискурс вивчається разом із відповідними «формами
життя»: репортаж, інтерв’ю, судове засідання,
інструктаж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому
його можна моделювати у формі фреймів (типових
ситуацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне
вивчення дискурсу передбачає звернення до
психологічних, етнографічних і соціокультурних стратегій
породження й розуміння мовлення в певних умовах [Лин-
гвистический знциклопедический словарь 1990: 137].
До початку 80-х років XX ст. термін дискурс
уживався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни
стали диференціювати: під текстом розуміють
об’єднану смисловим зв’язком послідовність знакових
одиниць, основними властивостями якої є зв’язність і
цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації
тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у
зв’язку з екстралінгвальними чинниками.
Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином
у текстах, але таких, за якими стоїть особлива
граматика, особливий лексикон, особливі правила
слововживання і синтаксису, особлива семантика, — в кінцевому
підсумку — особливий світ. У світі будь-якого
дискурсу діють свої правила синонімічних замін, свої
правила істинності, свій етикет. Кожен дискурс — це один із
можливих світів» [Степанов 1999: 44—45].

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.