Найнижчим рівнем мовної структури, як уже
зазначалося, є фонологічний. Основною одиницею
фонологічного рівня є фонема.
Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Курте-
не. Він першим помітив, що будь-який конкретний
звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином
зберігають його в пам’яті. Образ звука в пам’яті
людини він назвав фонемою. Сам термін фонема з’явився
раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний
звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у
1873 р., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Сос-
сюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши
йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи на
незбігу фізичних і функціональних властивостей звука,
чітко протиставляє звук як «минуще
фізично-акустичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук,
«психічний еквівалент звука» [Бодузн де Куртенз
1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав
фонему не як носія певного смислу, а скоріше як
організаційний центр, навколо якого групуються в нашій
свідомості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні
функції.
Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і
суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до
фонеми він об’єднав з функціональним. Смислороз-
різнювальна роль фонеми виходить на передній план:
«Фонемою називається найкоротше спільне
фонетичне уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі
смисловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба
1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької
мови» (1937) він пише: «У живому мовленні
вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо,
кількість різноманітних звуків, які в кожній мові
об’єднуються в порівняно невелике число звукових
типів, здатних диференціювати слова та їх форми,
тобто служити цілям людського спілкування. Ці
звукові типи мають на увазі, коли говорять про окремі
звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні
звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у
якому реалізується загальне (фонема), будемо
називати відтінками фонем» [Щерба 1974: 132].
Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу
для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вва-
жають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській
праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в
Празі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в
1960 р.) він виклав свою теорію фонем. Зі
структурно-семантичного і функціонального підходів автор
дав визначення таких важливих фонологічних
понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференціина
ознака, встановив три класи фонологічних ознак (во-
калічні, консонантні, просодичні), увів поняття
нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка
об’єднує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і
<а/о>), розробив детальну класифікацію
фонологічних опозицій.
Трубецькому належить уведення терміна
фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка
вивчає структурні й функціональні закономірності
звукової будови мови. Фонологія відрізняється від
фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному,
акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще
називають функціональною фонетикою.
У фонології розрізняють два рівні — сегментний і
суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень
складається з одиниць, які виділяються на основі
сегментації. Суперсегментний рівень складається з
одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць
(просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею
сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в
деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.