М. П. Кочерган Загальне мовознавство

Внутрішні причини мовних змін

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові.
Це протилежні начала, суперечності, боротьба між
якими призводить до змін. Серед цих суперечностей
(антиномій) основними є такі:
1) антиномія позначу вального і позначу ваного.
План вираження (позначувальне) і план змісту (позна-
чуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої
рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака
С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що
зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з
одного боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно
закладене в структурі мови дозволяє норма.
Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за
продуктивними словотвірними моделями,
трапляються такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що
приведені у відповідність до їх твірних основ
малювати, випрати, догнати. Норма таких форм не
допускає, як не допускає змінювання запозичених слів
типу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою
призводить до змін, які полягають у тому, що
заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в
українській мові, як тепер у російській, слово пальто
належало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні
пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині
відмінювання іменника пальто є кодифікованою нормою.
У сучасній російській мові норма не дозволяє
утворення дієприкметників майбутнього часу від дієслів
доконаного виду (*напишущий, *построящий),
дієприкметників умовного способу (^написавший би,
*построивший би) та дієприслівників від окремих
дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя), хоч деякі з
таких форм трапляються не тільки в усному
мовленні, а навіть у художній літературі. Так, у М. Гоголя є
такі фрази, як «человек, не предьявящий паспорт»,
«казак, желавший би…» та ін.;
3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається
скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає
еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує
якомога повнішого виражання думки, інколи й
надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії
змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси
бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> те-
лик, метрополітен —> метро) та синтаксичні
конструкції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови,
наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші
(зокрема, німецька) — на мовця [Балли 1955: 60];
4) антиномія інформаційної та експресивної
функцій мови. Багато нових слів і виразів
з’являються внаслідок суперечності між стандартним і
експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, на-
приклад, слово автомобіль з часом звузило своє
вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а
в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка
(Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки
корабель називають посудиною, студенти гуртожиток обща-
гою, англійці метро іменують поряд з ипйег^гоипй
«підземка» ще й експресивнішим іиЬе «труба». Російські
жартівливі оказіоналізми типу мало людев, сколько звез-
дей, сказамши; все пропато, поломато, и тропинка за-
топтата також є наслідком прагнення
експресивніше передати інформацію. Таким чином у мові
розвиваються різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на
увазі, що всі метафори та метонімії також виникають
як експресивні індивідуальні новотвори. З
індивідуально-експресивних явищ мовлення бере свій початок
і фразеологія;
5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення).
Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що
збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення
тексту, а зменшення — подовження (збільшення
обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо
людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже
довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві
протилежні тенденції постійно діють у мові і таким
чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного
боку, описові номінації замінюються однослівними
{електричний поїзд — електричка, Літературна
газета — Літературка, рос. зачетная книжка — зачет-
ка), а з іншого — однослівні назви одержують
розгорнуті синонімічні перифрази (продавець — працівник
прилавка, лікарі — люди в білих халатах, нафта —
чорне золото, рос. Япония — страна восходящего солн-
ца). Як приклад скорочення коду можна назвати
усунення з української літературної мови багатьох
термінів спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими
зворотами (вуй — дядько по матері, стрий — дядько
по батькові, зовиця — чоловікова сестра тощо).
Усі названі антиномії є конкретним виявом
загального закону розвитку — суперечності між потребами
спілкування і мовними можливостями. Отже, мова —
це вічно живий конфлікт.
Внутрішні причини мовних змін виявляються в
таких тенденціях мовного розвитку:
1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль
мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із
обмеженої кількості фонем будується необмежена
кількість слів, максимально використовуються мовні форми
(багатозначність слів, багатозначність відмінкових форм
тощо). Так, у східнослов’янських мовах відбулась
уніфікація закінчень давального, орудного і місцевого
відмінків множини. Різні відміни іменників мали різні
відмінкові закінчення:
Д. СШ0Л0М7> П0ЛЄМ7> СЬІН7>М7>
О. столи поли синами
М. стол*ьх-ь полихь синьхь
Нині всі іменники незалежно від відміни, до якої
вони належать, у цих відмінках мають відповідно
закінчення -ам, -ами, -ах (укр.: столам, столами, столах;
полям, полями, полях; синам, синами, синах).
Очевидно, сюди потрібно віднести і всі випадки так
званого вирівнювання за аналогією. Так, в
давньоруській мові була група атематичних дієслів, куди входили
бити, дати, і>сти, ві>дї>ти і имЬти, з особливими
дієвідмінюваними формами: имамь, имаши, имать, имамть,
имате, ймуть. Оскільки ця група була невеликою, то
деякі з цих дієслів за аналогією до всіх інших стали
набувати форм типу маю, маєш, має, маємо, маєте,
мають. Роль явища аналогії на семантичному рівні
детально описана українським мовознавцем О. О. Тара-
ненком [Тараненко 1980]. У мові знаходить свій вияв і
тенденція до економії зусиль мовців (у мовознавстві
існує навіть теорія мінімального зусилля). «Постійну
суперечність між потребами спілкування людини та “її
прагненням звести до мінімуму свої розумові та
фізичні зусилля можна розглядати як рушійну силу мовних
змін. Тут, як і в інших випадках, поведінка людини
підпорядкована законові найменшого зусилля,
відповідно до якого людина витрачає свої зусилля лише
тією мірою, якою це необхідно для досягнення певної
мети» [Мартине 1963: 532—533]. Ілюстрацією цієї
тенденції є фонетичні процеси асиміляції, дисиміляції,
діерези, протези, епентези, гаплології, сингармонізму,
скорочення довжини слів у деяких мовах тощо. Однак
економія у чомусь одному нерідко спричинює появу
нових засобів вираження в чомусь іншому. Економія
зусиль може виявлятися тією мірою, якою
зберігається комунікативна придатність мови;
2) тенденція до вираження різних значень
різними формами. Ця тенденція є протилежною
попередній — економії мовних засобів. Яскравим прикладом
вияву “її є відштовхування від омонімії. Так, в
українській мові є омонімічна пара лічити «називати числа в
послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для
припинення якогось захворювання». Нині помітна
тенденція до формального розмежування цих значень: у
другому випадку стала вживатися форма лікувати.
Подібні факти, яких виявлено багато, описані Л. А. Бу-
лаховським у статті «Із життя омонімів» [Булаховсь-
кий 1978: 330—342];
3) тенденція до обмеження складності мовних
одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює
оперативній пам’яті (7+2 склади). У мовах довжина
слів, як правило, не перевищує 9 складів, а морфемна
структура — 9 морфем;
4) тенденція до абстрагування мовних
елементів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними: на
основі конкретних значень розвиваються абстрактні
значення в лексиці, на основі повнозначних слів —
абстрактніші службові, на основі семантико-граматич-
них іменних класів — формалізована (абстрактна)
категорія роду тощо.
Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі
вони спрямовані на вдосконалення мовного механізму і
збереження мови в стані комунікативної придатності.
Дехто з мовознавців уважає, що всі або більшість із
перелічених тут тенденцій не можна вважати внутріш-
ньомовними. Б. М. Головін не визнає інтрамовного
характеру тенденцій мінімальних зусиль і складності
мовних одиниць. «Якщо механізм мови змушений весь
час пристосовуватися до фізіологічних особливостей
людського організму, а людський організм, безумовно,
щось зовнішнє щодо мови як знакової системи
спілкування, — це означає, що перед нами не внутрішні, а
зовнішні причини мовного розвитку, дуже подібні до
різних спеціальних впливів на мову за своєю
первинністю щодо неї. «Необхідність поліпшення мовного
механізму» і «необхідність збереження мови у стані
комунікативної придатності» не можуть, очевидно, бути
в самій мові — вони виникають у суспільстві і ним
підтримуються, а це означає, що й вони не можуть
розглядатися як «внутрішні причини» мовного
розвитку; достатньо нагадати добре відомий факт припинен-
ня мовного розвитку в тих випадках, коли мова
перестає вживатися і зникають дві згадані вище
необхідності» [Березин, Головин 1979: 247]. По суті, взагалі
заперечуються внутрішньомовні чинники лінгвальних змін.
Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті:
«Мова, взята сама по собі, поза її зв’язком із соціальними і
психофізичними умовами її буття і розвитку, очевидно,
не має жодних внутрішніх стимулів розвитку»
[Березин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін
уважає тільки внутрішню структурну зумовленість усіх
змін у мові: форма змін завжди зумовлена наявним у
мові матеріалом і закономірностями його
функціонування.
Більшість учених визнають існування зовнішніх і
внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в
мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини —
внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку
мови. Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, «[…]
було б безнадійною витівкою вирішувати, що сильніше
змінює мову — внутрішні чи зовнішні сили. В історії
мови не буває лабораторно «чистих» зрушень,
зумовлених єдиною причиною, то зовнішньою, то
внутрішньою. Було б необачно також пов’язувати внутрішні
чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні — з
подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у
взаємовідношеннях мови і суспільства), — саме тому, що
в реальному житті мови різні спонукальні сили
взаємопов’язані і діють одночасно» [Общее язьїкознание
1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут
думки підтверджується й тим, що поділ причин
мовних змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки
мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей
взаємопов’язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли
стверджував, що всі зміни в кінцевому підсумку мають
соціальний характер.
Український мовознавець С. В. Семчинський
запропонував іншу класифікацію причин мовних змін.
Графічно вона має такий вигляд:
Чинники мовного розвитку

За цією класифікацією чинники мовних змін
поділяються на позамовні, до яких належать розвиток
людського суспільства, його матеріальної і духовної
культури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо,
і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і
внутрішні. До зовнішньомовних причин автор
відносить контактування мов, яке може посилити вже
наявні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-
мовних чинників відносять прагнення мови до
самовдосконалення.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.