Основні принципи дистрибутивної методики
розробив у 20-х роках XX ст. Л. Блумфільд, а в ЗО—50-х
роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають творцем
цієї методики.
Дистрибуція (від лат. дізігіЬиііо «розподіл») — сукупність усіх оточень,
у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень
інших елементів.
Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі
оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.
Це своєрідний дешифрувальний підхід за
принципом сентенції «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу,
хто ти» (назвіть мені оточення елемента, і я скажу,
про який елемент ідеться). Можливість використання
дистрибутивної методики при аналізі мовних явищ
виходить із розуміння, що кожна мовна одиниця має своє
особливе оточення, тобто в дистрибутивних
властивостях мовної одиниці реалізуються її внутрішні
властивості, які відображають її функціональну роль. Немає
двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося.
Деякі одиниці мови мають навіть одиничну
дистрибуцію, як, скажімо, укр. гайнувати поєднується лише зі
словом час, англ. ат вживається тільки з /, нім. Ьіп —
з ісН, а Ьізі — з (їй. Навіть коли дві одиниці абсолютно
однаково звучать, наприклад, укр. мати (іменник) і
мати (дієслово), англ. іюо [іи:] «два» і іоо [іи:]
«також», то вони мають різне сусідство: іменник мати
поєднується з прикметниками та присвійними
займенниками (добра старенька мати, моя, наша мати),
дієсловами (мати прийшла), а дієслово мати з іменником
У знахідному відмінку (мати успіх); після англ. іюо 374
Методологія мовознавства
[їй:] можуть іти іменники (/ каие іюо [їй:] зопз «Я маю
двох синів»), тоді як частка іоо стоїть, як правило, в
кінці фрази і не може мати ад’юнктів (/ ат іоо [їй:]
«Я також», / каие іоо [їй:] «Я маю також»).
На основі аналізу дистрибуції мовних елементів
виділяють дистрибутивні класи. Існує таке дистрибутивне
правило: якщо два елементи перебувають в одному й
тому самому оточенні, то вони належать до одного класу.
Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять
такі завдання (їх можна інтерпретувати і як
послідовні етапи аналізу): 1) сегментація тексту (мовленнєвого
потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова
тощо); 2) ідентифікація виділених одиниць, тобто
об’єднання їх у певні класи (фонеми, морфеми,
лексеми тощо); 3) виявлення відношень між виділеними
класами. Для ідентифікації мовних одиниць
використовують прийом субституції (в межах того самого
оточення підставляють різні елементи):
Я купив п’ять книг
Я купив п’ять олівців
Я купив п’ять яблук
Я купив п’ять картин
Я купив п’ять жоржин тощо.
В одному і тому самому оточенні взаємозамінні
елементи належать до одного дистрибутивного класу. У
наведеному прикладі це клас обчислюваних іменників
(див. неможливість фрази *Я купив п’ять молок, вод
тощо).
При визначенні класів іноді виникають такі
труднощі:
1) два елементи в одному оточенні взаємозаміню-
ються, а в іншому — ні. Наприклад: Я написав листа,
*Я написав борщ; Я зварив борщ, *Я зварив листа;
Це гарний лист, Це гарний борщ. У цьому випадку
елементи належать до одного класу;
2) один елемент може замінятися двома чи більше
послідовними елементами. Наприклад: Я писатиму
лист, Я буду писати лист. У цьому разі елементи
належать до одного класу, але різних підкласів (тут
дієслова майбутнього часу, але перше становить
синтетичну форму, а друге — аналітичну);
3) та сама форма трапляється в різних позиціях, як
було показано вище на прикладі англ. [їй:]. У такому
разі ця форма представляє різні класи елементів.
Розрізняють три типи дистрибуції: доповняльну,
контрастну та вільного варіювання. Це розрізнення
дуже важливе-для ідентифікації досліджуваних мовних
одиниць.
Мовні одиниці знаходяться у відношенні
доповняльної дистрибуції, коли кожна з них трапляється
в такій сукупності контекстів, у якій не трапляється
жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не
трапляються в однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і]
знаходяться у доповняльній дистрибуції, оскільки [и]
на відміну від [і] не може стояти на початку слова і
після м’яких приголосних. Якщо ж мовні одиниці
перебувають у тих самих оточеннях і при цьому
розрізняють їх значення, то вони знаходяться в
контрастній дистрибуції. Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є]
(бик — бак — бук — бек). Коли ж певні мовні одиниці
трапляються у тому самому оточенні і при цьому не
розрізняють форм слів або значень, то вони
знаходяться у стані вільного варіювання. Наприклад,
постфікси -ти і -ть в інфінітиві (любити — любить),
закінчення -ові(-еві), -у(-ю) в давальному і місцевому
відмінках іменників другої відміни (батькові —
батьку, кобзареві — кобзарю).
Дистрибутивний аналіз набув широкого
застосування в лінгвістиці. Він може бути використаний для
аналізу мовних одиниць будь-якого рівня. За його
допомогою можна встановлювати систему фонем і морфем
будь-якої мови, значення полісемічних слів,
семантичну відстань між словами певної лексико-семантичної
категорії тощо. Так, для встановлення системи фонем
використовують три правила: 1) якщо два звуки
мають однакову дистрибуцію і не розрізняють смислу, то
вони становлять варіанти однієї фонеми (рос. [г] і [у];
див.: [нлга] і [нлуа], [гьллва] і [уьллва]); 2) якщо два
звуки мають однакову дистрибуцію і розрізняють
смисл, то вони є різними фонемами (гад, вад, зад, лад, над,
рад, сад, чад; кут, кат, кит); 3) якщо ж два звуки
ніколи не трапляються в одному оточенні, то вони є
представниками однієї фонеми (рос. [м] і [и]).
Дистрибутивний аналіз для встановлення системи фонем
української мови використала В. С. Перебийніс [Перебийніс
1970].
Ефективне застосування знайшов дистрибутивний
аналіз у лексикології. За його допомогою легко
розмежовують значення полісемічних слів. Так, скажімо, нас
цікавить, в одному чи в двох різних значеннях вжито
дієслово грати в реченнях Учень грає на скрипці і
Учень грає на нервах. Для того щоб відповісти на це
запитання, необхідно поширити обидва речення з
урахуванням усіх можливих оточень слова грати.
Поширення за рахунок додатка в давальному відмінку Учень
грає на скрипці учителю, Учень грає на нервах
учителю не виявляє різниці. Однак це ще не всі
дистрибутивні можливості дієслова грати. Перше речення
можна поширити ще так: Учень грає на скрипці учителю
романс. У другому реченні дієслово грати не може
мати поширення за рахунок прямого додатка (грати що).
Отже, дієслово грати в наведених реченнях вжите в
різних значеннях («виконувати що-небудь на
музичному інструменті» і «дратувати кого-небудь»),
оскільки воно в цих реченнях має різну дистрибуцію. Дані,
одержані за допомогою дистрибутивного аналізу,
можуть бути інтерпретовані мовою символів. Так,
дистрибутивною формулою дієслова грати в першому
значенні буде Ї^Узргрї^їІаїїа, а в другому — ^Узріт^ї^,
де N — іменник, V — дієслово, ргр — прийменник, п,
1, (і, а — відмінки (називний, місцевий, давальний,
знахідний), 3 — третя особа. Як правило,
багатозначні дієслова диференціюють свої значення уже на
найбільш узагальненому синтаксичному рівні: різні
значення реалізуються в різних (неоднакових)
синтаксичних конструкціях. Пор.: Хлопець несе
одеколон і Від хлопця несе одеколоном, де значення
«доставляти щось кудись» дієслова нести реалізується у
двоскладному реченні з підметом і прямим додатком
(МпУ3Ма), а значення «поширюючись повітрям,
ставати відчутним» у безособовому реченні (ргрИ^Уз^).
Пор. ще рос: взорваться от чего (от миньї) і взор-
ваться чем (яростью), разойтись с кем і разойтись в
чем (во взглядах), вспьіхнуть от чего (от огня) і
вспихнуть как (зло), вертеть что (сигарету) і вер-
теть чем (сигаретой).
Отже, дистрибутивний аналіз дає змогу точніше й
об’єктивніше вивчати й описувати мовні явища.
Оскільки результати цього аналізу можна формалізувати, то
вони можуть бути інтерпретовані мовою математики.
Практичне застосування дистрибутивний аналіз
знайшов не тільки в лінгвістичних дослідженнях, а й у
машинному перекладі (перш ніж перекласти речення з
багатозначним словом чи омонімами, машина на осно-
ві їх оточення повинна визначити значення цих
неоднозначних форм), а також у методиці викладання мов у
вищій і середній школі. Наприклад, відомо, що значні
труднощі викликає розрізнення російських
прикметників і прислівників у формі вищого ступеня порівняння.
Єдиний засіб, який може використати вчитель, —
послатися на оточення цих форм: якщо аналізована форма
відноситься до іменника, то це буде прикметник, якщо
до дієслова, то це прислівник (Истина дороже. Ку-
пил дороже). Це ж стосується розрізнення
омонімічних форм англійських іменника,
дієприкметника (ргезепі рагтлсіріе) і герундія (ТНе геаЛіпш ізп’і
іпіеге8ііп£, Не із геасііпд, І атп іопй о/ геайіпд, І
соиШп’і Неір геайіпз), німецьких прикметників і
прислівників (Ег ізі зеїгг дШсШск. Ег ІеЬі §ІйскІісН).
Дуже важливим є врахування дистрибуції у процесі
засвоєння слів іноземної мови, денотативний обсяг
яких не збігається з їх перекладними відповідниками.
Так, скажімо, значення «огрядний» передається
різними словами англійської мови залежно від того, кого
стосується ця ознака — дитини, жінки чи чоловіка
(зіоиі тап, алеріитр иютап), значення «високий»
передається словом Ні§Н, якщо йдеться про неістоту (Ні§Н
ігее, Ні§Н тоипіаіп), і словом іаіі, коли це стосується
істоти (іаіі §ігІ, іаіі уоиіН).