Наступний ранок почався знову із вівсяних пластівців із молоком. Я почала
відчувати, що мені потрібно якомога скоріше знайти квартиру, де можна буде
смажити сало.
Робота починалася наступного дня. Пошвидше б уже, подумала я, там хоч
“добридень” можна буде комусь сказати, а може, люди порадять, як у цьому
місті взагалі можна вижити. Вийшовши із готелю, я пішла навмання шукати
їжу. Проминувши кілька китайських ресторанів, із якими у мене вже був
сумний досвід, я нарешті набрела на японський і зраділа.
– Мені місо-суп і суші, – швидко і навіть не заглядаючи до меню сказала я те, що
мені перше спало на думку із японської кухні, маленькій симпатичній
офіціанточці, щойно всілася за столик. На моє щастя, вона не почала зазирати
мені за спину, питати, “скільки вас”, і таке інше, а просто посміхнулася і пішла
по суп.
Мені полегшало.