Вилетівши з Африки, мов стріли,
До своєї отчої землі,
Голосним трикутником летіли,
Тонучи у небі, журавлі.
Витягнувши довгі срібні крила,
Через весь широкий небозвід
Ватажок вів, де земля синіла,
Свій малий напружений нарід.
Та коли під крилами мигнуло
Озеро, прозоре, мовби скло,
Раптом чорне, наче око, дуло
Із кущів назустріч піднялось.
Промінь світла вдарив в серце птиче,
Швидко пломінь загорівсь і згас.
І частинка дивного величчя
З висоти звалилася на нас.
Два крила, що стихнули навіки,
Обгорнули хвилю, наче тінь.
І з риданням болісним і криком
Журавлі рвонулись в височінь.
Тільки там, де зорі, промайнула
Думка, як спокута власна зла.
їм природа знову повернула
Те, що смерть забрала й понесла
Гордий дух, високе устремління,
Волю і незламність в боротьбі.
Все, що від старого покоління
Переходить, молодість, тобі.
Ватажок в сорочці із металу
Поринав у глибину густу.
І зоря над ним намалювала
Пляму від заграви золоту.