Долго лі, коротко лі, а на деревах пожовтіло листя, і осінь із календарної
перетворилася на справжню. Робота йшла непогано, Девід діяв мені на нерви
все більше, я взнавала нові райони в Лондоні, шахтарі не гинули вже якийсь час,
і все ніби було більш-менш окей.
Одного дня я спустилася до їдальні на ланч. За одним зі столиків сидів
пакистанець, на ім’я Асад, перед тарілкою смаженої картоплі, збоку лежало два
рольмопси з оселедця. Він неохоче ковирявся виделкою в оселедцевому філе,
наповненому цибулею. З Асадом ми познайомилися в готелі, де жили по
прибутті до Лондона, та під час спільної боротьби з банками та британською
бюрократією.
– Що, не подобається? – єхидно запитала я. Я люблю оселедці і не можу забути
їхнє каррі, після якого у мене, здавалося, з вух ішла пара, а із ніздрів полум’я.
– Надто кисла штука, – сказав він і підчепив на виделку шматок картоплі.
– Як воно взагалі життя? Знайшов собі квартиру?
– Та ні, досі живу в Бомонті. Мірза виїхав, Саджіт виїхав, Акаш скоро виїде, –
перераховував він наших спільних знайомих. – Я теж скоро виїду, вже знайшов
собі кімнату, чекаю, поки вона звільниться, – назвав він адресу неподалік наших
офісів.
– О, супер! Будеш пішки на роботу ходити, це ж дуже вигідно.
– Ти вже багато бачила в Лондоні?
– Ну як, – я почала перераховувати виставки, концерти, нічні клуби і так далі, які
відвідала за ці кілька місяців. – А ти як?
– Та я мало що бачив. Хотів би ходити куди-небудь, так немає куди.
Швидше немає з ким, подумала я. Всі наші індійські та пакистанські колеги, з
якими він працював, поприїжджали одразу з родинами і дітьми. Наскільки я
встигла зрозуміти, у них одразу виробився колективний спосіб життя – на
спільній кухні в тому готелі готувати каррі по черзі із продуктів, які вони
умудрялися десь купувати за копійки, і дивитися індійські фільми на
відеокасетах, які вони умудрялися десь брати напрокат. Дивовижна
спроможність до виживання.
Там-то я і спробувала їхнього каррі, і все було б чудово, якби я тільки не була
такою жадібною. Я наклала собі стільки соусу – зробленого по понятіям, а не
так, як у ресторанах, – що у мене текли сльози з очей.
– Це я думаю про мою милу батьківщину, яка так далеко і за якою я так скучаю,
– витираючи сльози, пояснювала я індійцям, які з мене реготали, аж трималися
за пузо.
Ага, так про що я? Про Асада. Асаду було років тридцять три, він мав типову
зовнішність пакистанця і переважно мовчав, хоча казав завжди по ділу і мав
почуття гумору. У нього був повстяний пакистанський капелюх, який по черзі 52
носили усі його індійські друзі, він мав темну шкіру, дуже білі зуби і напівсиве
волосся.
Якби не колір шкіри, – та й навіть незважаючи на нього, – він був би схожий на
сільського полтавського дядька, для якого тридцять три роки – це зовсім інший
вік, ніж для парижанина, скажімо. Англійською мовою він говорив дуже
правильною і багатою, але зі страшним пакистанським акцентом. Це вперше він
узагалі потрапив за кордон. Коли я його розуміла, виявлялося, що він каже
цікаві речі.
– Ну, – сказала я Асаду в їдальні, відрізаючи шматок лосося і поливаючи його
лимонним соком, – ти якщо захочеш сходити в музей, так ти мені подзвони,
сходимо разом.
Я запропонувала музей транспорту і ще якусь бурду, не знаючи точно, як мій
мусульманський друг ставиться до картин. Проте з’ясувалося, що саме вони
його й цікавлять.
Ми зустрілися в неділю на Трафальгарській площі й пішли до Національної
галереї.
– Із чого ти хочеш почати? Тут є середні віки, італійський ренесанс, гарні старі
голландці, є цікава виставка імпресіоністів, – махала я руками в напрямку різних
крил галереї із такою гордістю, ніби це все належало мені особисто.
– Мені все одно. Я цього всього не знаю.
– А як там в Пакистані з картинами? Взагалі це можна?
– Це можна. У мене двоюрідний брат художник. Він малював оголену натуру,
робив виставку, і на цю виставку приходило дуже багато народу. Проте ніхто
нічого не купував. Одна жінка підійшла до нього і каже: мені дуже сподобалося,
проте я ж це не зможу купити, бо я його вдома не зможу тримати: релігія не
дозволяє. Але дуже гарно.
Отож ми попрямували до Ренесансу. Я, як могла, намагалася коментувати
картини, хоча сама на них знаюся з горем пополам.
– Оце Ботічеллі, я його дуже люблю. У нього гарні жінки. Я коли на неї
дивлюся, розумію, що краса не стільки в тілі, бо більшість людей мають більш
чи менш приємну зовнішність. – Я мала на увазі Венеру, яка виходила з
морської піни і якої тут не було. Проте була інша Венера – з Марсом. – Якщо
подивитися на риси цієї Венери, видно, що направді вона не гарніша за мене, чи
то пак я не гірша за неї. Але те, що робить її Венерою, – не в тілі, я так думаю, а
в голові у Боттічеллі.
– У неї розумне обличчя. Цікавий вираз, – погодився Асад.
– А це Рафаель. Дуже відомий італійський художник.
– А чому так багато картин на релігійну тему?
– Бо художники були переважно іконописцями, я думаю. – Я сама толком не
знала, чому. – А може, такі були замовлення.
Ми ще трохи поблукали між Ренесансом, пройшлися середньовіччям, яке я
дуже люблю і яке Асад сприймав зі старанною студентською цікавістю.
Зрештою я подумала, що раз йому все одно, краще піти подивитися на
імпресіоністів. Може, правда, він скаже, що це жахлива мазанина, але кого це
хвилює.
– Ходімо дивитися на імпресіоністів.
– А що це?
– Це такі художники, майже всі французькі і майже всі жили сто років тому, –
пояснила я якомога простіше. – Один із них відрізав собі вухо. 53
– Ага, це Ван Гог. Я картин його не бачив, але дивився про нього фільм по
телебаченню.
Імпресіоністи викликали у мого пакистанського друга жваву цікавість, на
відміну від усіх Мурільйо, яких ми щойно пройшли. До “Водяних лілій” Моне
він підходив кілька разів і сказав, що теж би хотів мати сад із такими ліліями.
Соняшники Ван Гога він хотів би бачити у дитячій кімнаті у своєму будинку,
якби той у нього був, а якийсь забубенний пейзаж, на який я навіть не звернула
уваги, викликав у нього екстаз. Пізніше він навіть купив собі годинник із цим
пейзажем у магазині при галереї.
– Стільки почуття у цих картинах, – дивувався він, дивлячись на “Купальщиків”.