Одного дня мені подзвонив Джеймс і почав пропонувати зустрітися. Робити
мені було нічого, і ми зустрілися і пішли в якийсь бар. Там ми випили по
коктейлю, потім пішли в грецький ресторан і повечеряли.
-Пішли до мене дивитися відео, – зрештою сказав Джеймс.
-Не хочу, – відповіла я. – Я вже знаю, як це. Ти сидиш бухаєш перед телевізором
і дивишся якесь кіно по триста разів, а потім починаєш казати, що ти Джеймс
Бонд. Це нудно. Сиди краще розважай мене. Розкажи мені, як ти знімаєш
знаменитостей.
-Якщо тобі цікаво, то сьогодні пішли до мене, а я тебе завтра візьму на
полювання.
-О, це вже краще. А за ким будемо полювати?
-Одна актриса, – Джеймс назвав ім’я, якого я не чула, – купила собі квартиру на
Крауч Енд і відремонтувала там кухню. Якщо б удалося якось сфотографувати її
на кухні, можна було б продати якомусь журналу про зірок за кілька сотень. А
якщо пощастить, і з її дверей вийде якийсь чоловік, то і ще дорожче.
Я погодилася, і ми пішли до Джеймса дивитися кіно.
Кіно було знову із Джином Хекманом. Хекман виявився не просто улюбленим
актором Джеймса, а ще й життєвим взірцем та ідеалом. Джеймс хотів завжди
бути схожим на Хекмана. Я зауважила, що виходить у нього поганенько.
-Я хочу якось підстерегти Джина Хекмана і його сфотографувати. Навіть не на
продаж, а для себе, – ділився Джеймс. – А потім я його надрукую і повішу он
там, щоб закрити дірку в стіні. 114
Додивившись фільм, Джеймс перемотав його на початок, і ми почали дивитися
його знову.
Мені набридло, і я лягла спати. Джеймс далі дивився кіно, час від часу брав
гітару і намагався підібрати мелодію з фільму. Потім він її таки підібрав і після
цього також ліг спати.
Уранці ми випили кави, і за Джеймсом заїхав його колега з машиною. Колегу
звали Сід, йому було років п’ятдесят. Він стояв унизу і сигналив, поки ми
спускалися сходами.
-Ми ділимо роботу так: він водить машину, а я знімаю. Бо він знімати не вміє, –
настукав Джеймс на свого напарника. – Він взагалі трохи дивний, але ми з ним
партнери і працюємо разом.
-Я б сказала, що ти сам досить дивний, – зауважила я.
-Я ні.
-Та й справді, що в тобі дивного. Звичайний алкоголік.
-Так, – без ентузіазму погодився Джеймс. – Треба кидати пити, а заразом і
курити, а їсти тільки салати, і взагалі стежити за здоров*ям, тоді в мене буде
кращий колір обличчя. – Пролунало це непереконливо.
Ми поїхали на північ Лондона, по дорозі Джеймс вискочив до Прет-а-манже і
купив усім по каві і по шоколадному круасану.
-Джеймс турботливий, як мама, – сказав Сід. – Завжди купує тобі каву з
булочкою, ніколи не забуде про серветки і цукор.
-Так ти – мама, Джеймс? – здивувалася я. – Ніколи б не сказала.
-Так, – задумливо відповів Джеймс, – я, напевно, дуже ніжний і турботливий… Я
сам не знаю, але якщо Сід так каже, то, мабуть, так і є.
Зрештою ми дісталися до будинку, де жив наш об’єкт. Будинок, за словами
хлопців, коштував понад триста тисяч фунтів. Я ніколи не могла зрозуміти,
згідно з чим визначалася ціна на британську нерухомість. Те, що мені
видавалося похмурою коробкою, могло коштувати мільйон.
Сід припаркував машину так, аби здавалося, що ми тут ні до чого, а просто собі
стоїмо.
-Вилазь, знаменита собака, – бурчав Джеймс. – Вилазь зі своєї нори.
-Досить ховатися, – підтримував його Сід, – вилазь, ми тебе сфотографуємо,
адже ти сама цього хочеш. Ховатися марно!
-Га-га-га, – невідомо з чого реготав Джеймс. Сід приєднувався до його реготу.
-Вилазь, ми знаємо, що ти там. Усе одно не сховаєшся. Тра-та-та-та, – удавано
стріляв Джеймс зі свого фотоапарата по дверях будинку. – Вилазь і покажи нам,
хто твій хахаль. Ми і його клацнемо!
-Га-га-га! – реготали вони обидва.
Минуло кілька годин, і стало зрозуміло, що або нікого нема вдома, або вони є і
знають, що надворі засіли папарацці.
-Поїхали звідси, – сказав Джеймс. – Поїхали до “Нобу”. Зараз хтось вип’є
пляшку вина за ланчем, перечепиться і впаде, і ми заробимо пару сотень.
“Нобу” – один із найдорожчих ресторанів у Лондоні. Наставав час для ланчу,
тому справді виглядало ймовірним, що там буде якась зірка.
-Чому не “Айві”, поїхали до “Айві”, – заперечив Сід, називаючи інший
фешенебельний ресторан.
-Ти ж знаєш, я не можуть працювати біля “Айві”.
-Чому це? – поцікавилася я.
Джеймс повернувся до мене. 115
-А я колись напився в пабі неподалік і увірвався туди повз охорону зі своїм
фотоапаратом і з криками: я вас зараз усіх клацну, собаки. Ну, мене, звісно,
звідти викинули, і тепер охорона більше не дзвонить мені, коли там
знаменитості. Раніше я давав їм на чай, і вони мені дзвонили, але зараз кажуть –
вибачте, сер, ми більше не можемо вас пускати поблизу, бо ви буйний.
Сід і Джеймс знову голосно зареготали.
-У мене є своя людина в “Нобу”, – продовжував Джеймс, – але він зараз у
відпустці. Спробуємо просто наудачу.
Ми під’їхали до “Нобу”. Звідти виходили якісь довгоногі дівчата, яких Джеймс
клацнув просто на всяк випадок. Ніхто не знав, хто вони. Минула година, ніхто
знаменитий з ресторану не вийшов, і двоє папарацці знову почали сперечатися,
куди їм їхати далі на полювання.
Я сказала, що мені час іти, і пішла в Чайна-таун їсти китайський суп із качкою
за три фунти. Може, за сусіднім зі мною столиком у тому китайському
гадюшнику і не сидітиме Мадонна, проте принаймні суп буде дешевий.