Тривала війна. У Багдаді горіли нафтові труби. Картинки, які звідтіля
передавали, були схожі на пекло. Я читала всі новини про Багдад – на одній з
ілюстрацій присмеркове криваве небо було затягнене масними чорними
хмарами із фіолетовими полисками, вся земля горіла. Мені здавалося, що в
цьому місті не зможе вижити ніхто. Навіть Террі.
Террі сидів у Багдаді і знімав війну. Його кадри знову заполонили екрани
телевізорів. Він знімав, здавалося, бомби не просто одразу після того, як вони
вибухали, а ще в польоті, і було дивно, як він сам залишається живим.
Але коли Багдад запалав, я почала сильно боятися, що Террі не повернеться, і на
мене навалилося відчуття величезного тягаря.
Одного дня я від відчуття власного безсилля мене почало нудити. Піду по чай,
подумала я, і зараз же перестану думати про Террі, все одно це йому не
допоможе. Раз, два, три… я напружилася в спробі перестати думати, аж очі
заболіли.
-Поліно, що з тобою? – нарешті запитала одна із моїх співробітниць. – Якщо
тобі погано, може, ти підеш додому?
-Ні, все нормально. Зараз тільки піду чайку собі візьму. Тобі взяти чайку?
-Візьми, – сказала співробітниця і полізла до кишені – дістати звідтіля двадцять
два пенси, щоб дати мені на чай, тобто щоб я за них купила чай.
-Потім, потім, – відмахнулася я. Хай би він, той чай, коштував фунт, я б іще
подумала, чи брати за нього гроші. Але двадцять два пеники – це тільки морока
і брязкіт у кишені, а ще відчуття, що тобі не хочуть бути вдячними і зразу дають
гроші.
Ні фіга. Я грошей із неї не візьму, а зате їй доведеться двічі сказати мені
“спасибі”. У нас на роботі “спасибі” коштує більше, ніж двадцять два пенси.
Поки я думала про чай, мене якось перестало нудити і кидати в холодний піт, і я
дійшла до їдальні вже більш-менш щасливим працівником – в англійському
сенсі цього слова.
-Ти з цим щасливий? – питають вони. Це означає: нормально? Все зрозуміло?
Вони кажуть “щасливий” там, де треба казати б “задоволений”, “без особливих
проблем”, “зрозумів”. 116
Також вони кажуть “друг” там, де я сказала б “знайомий” чи “приятель”. Зараз
би підійшов до мене будь-хто із моїх знайомих у Лондоні і назвав себе моїм
другом. Будь-хто, хоча би, скажімо, хтось із співробітників. Чи хоч найменшу
паузу я зробила б перед тим, як відповісти: да, канєшно, і я твій друг навіки? І
оком би не змигнула. Тому що це інше слово.