«Як сталося так, що Київ — «мать городов русских» — став столицею України?» Дитяче, здавалося б, запитання. Але в ньому озвучена суть грандіозної підміни понять, масштабної історичної фальсифікації, що має кількасотрічну історію.

Насправді Київ — «мать городов русЬких». Саме так звучить відома фраза з «Повісті врем’яних літ» Нестора- літописця. От вам і сила м’якого знака! Незважаючи на бажання позбавити один народ його історії, а інший цією ж історією наділити, м’який знак уцілів і пробився через тисячо­ліття. Руська правда повертається.

Чому Росія досі крізь зуби визнає існування незалежної Української держави та самодостатньої української нації? Усе просто. Визнання за Україною її тисячолітньої історії під­риває імперський інстинкт Росії.

IX століття було періодом, коли виникали великі держав­ні утворення, зокрема Німеччина та Франція. Можна зрозу­міти бажання Росії стати на котурни — в один ряд із ними. Піс­ля 90-х ця країна активно нарощувала м’язи, а коли «верти­каль» була вже створена і всі матеріальні ресурси узурповано, верхівці здалося, що настав час «наростити» трохи історії. Те­пер їм не страшно влізати на територію України та Білорусі, адже вони вже добре попрацювали тут економічно. Але сама історія протестує проти цієї експансії. На заваді приєднання

Росії до переліку найдревніших європейських держав стоять «деталі». То чом би не забрати в українців кілька століть їх­ньої історії? Усе одно вони нею не користуються… Росія хоче прихопити трохи нашої історії ще й тому, що вона «погано ле­жить» . Так само, як УПА свого часу була армією без держави, так і українська історія сьогодні — без держави, позбавлена механізмів державного захисту.

Попри віддаленість у часі княжої доби, вона дає ключ до розуміння трагедій, що спіткали нашу землю в XX столітті. Адже природа тих катаклізмів — проста й водночас дуже жорстока: українську націю намагалися винищити в тому числі як доказ значно більш раннього великого злочину — вкраденої історії.

Уважне «прочитання процесів», що відбувалися та від­буваються на пострадянському просторі, переконує мене в тому, що боротьба точиться не лише за ресурси. Насампе­ред — за місце в історії. Нафта-газ — це, звісно, важливо, але ідентичність приховує в собі значно більший енергетич­ний ресурс.

Саме історія є найпотужнішим джерелом української ідентичності. Тому режими, що на різних етапах в той чи інший спосіб здійснювали окупацію України, вважали не­безпечними та небажаними для себе ті історичні періо­ди, які давали силу українству. Чому за новітніх часів табуйованими стали теми «українського буржуазного націо­налізму» та УПА? Бо і в першому, і в другому випадках це були очевидні прояви того національного характеру, який абсолютно не узгоджувався з образом радянської людини. Водночас, далекі князі були «безпечною історією», і на основі сформованих ще за часів Російської імперії міфів начебто прив’язували «братні народи» до спільної колис­ки. Але вже тоді при більш детальному та прискіпливому вивченні питання ставало очевидним: історія України та

Росії — це дві Різні історії. І так само, як різні родини з відомого роману Льва Толстого, Україна та Росія — нещас­ливі кожен по-своєму. Прагнення за будь-яку ціну подола­ти цю Інакшість великою мірою спровокувало україн­ські трагедії: розподіл Росії з Польщею Гетьманщини, під­порядкування Київської митрополії Московському патрі­архату, знищення Гетьманщини та Січі, Валуєвський цир­куляр про заборону української мови і криваві події XX століття.

Свого часу Джеймс Мейс сказав: «Україна досі пережи­ває біблійні трагедії». Згодом, пригадавши ці слова, я дов­го міркувала над ними. Що саме Джеймс мав на увазі? На жаль, сьогодні ми про це його вже не запитаємо… Але при­пускаю, що йшлося про трагедію Каїна та Авеля, драму ціннісного розколу. Цю трагедію Україна переживає вже протягом майже тисячі років. Ще від часів Андрія Боголюбського. З погляду українців, він вчинив тяжчий гріх — спалив «батьківську хату» (місто Київ) та виніс із неї одну з головних святинь — Владімірську (а в оригіналі — Вишгородську) ікону. А для Росії Боголюбський — герой та кано­нізований святий. Уже на цьому етапі — грандіозний цін­нісний розкол між «братами».

Чи реально його подолати? Перефразовуючи класика, перш ніж знайти нову спільну платформу, нам потрібно роз’­єднатися.

Тепер, коли минули століття, українці мають право на­решті націоналізувати свою давно відчужену історію. Повер­нення до правди вирішальним чином вплине на співіснуван­ня двох народів. І кращого рецепту, аніж максимально від­далитися на безпечну відстань, відчути себе повноцінними організмами з усіма належними їм функціями, особисто я не бачу. Складна робота. Але інакше віктимна близькість до Ук­раїни й надалі спокушатиме Росію. Думаю, заклик Миколи

Хвильового «Геть від Москви!»[1] — саме звідси. Він був продиктований тривогою Хвильового щодо тієї надмірної, аж до неприродності, близькості з Московією. Близькості, яка була і є постійним джерелом небезпеки. Так буває, коли оме­ла витягує з дерева всі життєві соки.

Пропагандистське «братерство» — це своєрідний оптичний обман, жертвою якого став, зокрема, Володимир Винниченко, котрий вважав, що українцям армія не потрібна, бо росіяни, мовляв, наші брати… Україні дорого довелося заплатити за це… Але історичні уроки не вивчені. Тому сьогодні знову багато хто вірить у те, що Україні без Росії — ніяк і нікуди. І не лише сусіди навівають нам ці рожеві сни. Вина за суспільну оману лежить і на багатьох сучасних політиках — «дядьках отечества чужого».

Мислячі росіяни також розуміють природу так званого «братерства». «І досі в колі російських лібералів існує надія та переконання, що Україна повинна вирватися з нашої тіні, з нашої кишені, з нашого тяжіння, — наголосила під час нещо­давньої зустрічі з Літньою школою журналістики та редакці­єю «Дня» авторитетний російський науковець Лілія Шевцо­ва. — Майбутнє України — це, звичайно, членство в Європі».